Хтозна... Ти кажеш, минуло десять літ?
Я точно не знаю. Десять, девять, вісім... Ми розсталися десять років тому. Я їх залишив у Луковому разом із матірю. Коли повернувся, мати вже померла, а вони двоє десь виїхали. Люди сказали, що наче сюди.
Саме вісім років тому Львів заполонили, з одного боку, люди, що тікали від орд Буругдая, а з іншого самі орди. Саме тоді князь Данило змушений був розібрати міські мури в усіх своїх містах. Тільки Холм Бурундай дозволив не чіпати. Тоді багато було людей. Щоб розібрати мури (а зробити це треба було швидко), князь зігнав людей з усіх усюд. Багато хто залишилися тут. Але я не памятаю, щоб серед городян когось так звали, знизав плечима Стоян. Хоча, стривай...
Він гукнув жінку. Вона зявилася перед чоловіками, сердита на те, що знову доведеться поратися коло столу, а це у такий день гріх, треба постувати. Але Стоян запитав її про інше.
Як їх звали? підійшла ближче Цвітава.
Неждан і Злата, повідомив Тугар.
Щось пригадується... Саме тоді, давніше, я памятаю двох молодят, що назвалися братом і сестрою. Брата не пригадую, а от сестра... Вона мала золотаве волосся? раптом запитала Цвітава.
Тугар подався наперед. Стоян скептично зиркнув на жінку.
До чого тут це? засумнівався він.
Золото в імені, золото у волоссі, таємниче мовила Цвітава. А Тугар подивився на господиню з надією.
Вона лише ствердно кивнула головою.
Що з ними сталося? скинувся Тугар.
Цього не можу сказати. Дехто з людей залишився тут, але не вони. Інші повернулися домів.
Не вони...
А когось князь відправив на сторожу границь, додала Цвітава. Але...
Що?..
Але мені пригадується, що з нею, здається, була мала дитина...
III
Мстислав тривожно подивився на брата таким розлюченим Лева він не бачив давно. Та що там давно навіть у той день, коли Світозар повідомив їм обом про смерть їхнього брата Романа, Лев не виглядав таким. Образа на вчинок колишнього друга, нерозуміння цього вчинку, зрештою, ненависть і бажання негайно помститися було, але такої люті... Нині князь Лев нагадував розлюченого лева, здатного на все.
Мстислав дивився на брата, чекаючи від нього якоїсь неприборканої витівки, але той натомість підійшов до вікна і довго стояв перед ним, вдивляючись туди, де за густими непрохідними лісами лежала столиця Русі Холм, де за нього вирішили його долю.
Леве? обережно покликав Мстислав.
Лев не обертаючись промовив:
Погану звістку приніс ти мені, брате! Ох, погану...
Мене попрохав дядько, спробував виправдатися Мстислав, але Лев перебив його:
Ну тому твоєї вини немає, брате. Запросили ти приїхав; попросили приїхати сюди також.
Лев обернувся до Мстислава.
Знаєш, що образило найбільше? запитав він. Те, що у Володимир Шварно запросив тебе, а мене не захотів.
Він боявся твого гніву, відповів Мстислав.
А теперішній гнів його не лякає? Так, я був би невдоволений тим, що вбивця нашого брата віддав всю владу над литвинами Шварну. Я вважав і надалі вважаю, що ми не маємо лізти у справи нащадків Міндовга. Але ж можна було просто повідомити мене? А так зібралися родичі, отримали благословення від старійшини, і на тому й квит. Правда, ще послали найменшого до старшого. Нічого не скажеш, гарно Великдень почався!
Мстислав перечекав цей словесний потік брата, потім обережно запитав:
І що ти робитимеш?
Лев іронічно подивився на нього. Безумовно, саме за відповіддю на це питання і відправив Василько наймолодшого племінника до Львова.
Що робитиму? А давай пройдемося містом! несподівано запропонував він.
Навіщо? здивувався Мстислав.
Покажу тобі, що хочу зробити тут.
Брате, ти мене дивуєш. Пробач, але у тебе майже відібрали королівство, а ти ведеш мене у місто, щоб показати, які церкви збираєшся побудувати?
Саме так! Пішли, не пошкодуєш.
Мстиславу нічого не лишалося, як погодитися на дивну пропозицію брата. Вони тихенько звивистою стежиною спустилися у місто. Дорогою Мстислав уважно поглядав на місто, що розкинулось біля південного підніжжя гори. Саме місто розділилося на три нерівні частини. Одна займала гору, з якої саме спускався Мстислав з Левом, із замком на самій вершині і дитинцем біля її підніжжя; тут жив сам князь із челяддю. Друга частина займала значно більшу площу і тулилася до гори, ближче до дитинця. Власне це й було місто. Люди тут жили ще до того, як батько братів, князь Данило, вирішив побудувати замок. Мстислав відзначив, що й будинки тут багатші, й не туляться один до одного, і камяна церква посередині. Далі від гори, понад річкою, розкинулося третє поселення. Колись Лев розповідав, що батько дозволив людям, котрі розбирали за наказом монголів міські мури, залишитися у Львові, виділивши для них заболочену місцину на півдні. Лише вісім років минуло відтоді, а місто розрослося і вже не вміщалося у відведеній площі.
Мстислав здивувався, помітивши, що прямують вони саме туди. Він вирішив наразі не запитувати, залишивши питання на потім, коли вони повернуться у замок. Тим часом люди, які зустрічалися їм дорогою, впізнавали Лева, вітали його, щоправда, по-різному: дехто звичайним поклоном, смерди до землі, але ніхто не дивувався із несподіваної появи князя у самому місті. Схоже, Лев бував тут часто.
Мстислав здивувався, помітивши, що прямують вони саме туди. Він вирішив наразі не запитувати, залишивши питання на потім, коли вони повернуться у замок. Тим часом люди, які зустрічалися їм дорогою, впізнавали Лева, вітали його, щоправда, по-різному: дехто звичайним поклоном, смерди до землі, але ніхто не дивувався із несподіваної появи князя у самому місті. Схоже, Лев бував тут часто.
Куди ти ведеш мене? запитав Мстислав.
Уже привів, відповів Лев, зупинившись на березі річки Полтви.
Очерет, яким густо поросли береги річки, злегка гойдався від течії.
Дивись, брате, ось тут я закладу замок, урочисто повідомив Лев.
Мстислав недовірливо подивився на брата, потім на вогку землю, затим обернувся на гору і лише тоді запитав:
Чому саме тут? І чим тобі теперішній не догодив?
Ти добре почуваєшся у мене? поцікавився Лев.
Молодший брат невизначено нахилив голову.
А чому?
Ти не образишся? поцікавився Мстислав, зовсім так, як колись робив у дитинстві.
Та кажи-бо!
Ти вибач, але це постійне завивання вітру за стіною терпіти несила, зізнався князь луцький.
І не тільки тобі, хутко підхопив його слова Лев. Констанція ось узагалі у Перемишль переїхала, каже, що у неї голова болить від тутешніх вітрів. А коли я остаточно переберуся сюди, нижній замок буде дуже доречним.
Чому саме сюди?
Львів знаходиться в центрі нашої землі, а це багато чого варте.
Мстислав, котрому вже набридло слухати подібні натяки, підійшов до Лева впритул і прямо запитав:
Брате, давай поговоримо відверто. Я розумію твій стан і поділяю твою стурбованість. Для мене ти завжди був взірцем. Що ти робитимеш після того, що дізнався?
Що ж, давай відверто, згодився Лев. Але не тільки я, але й ти.
Тобто?
Кому потрібна моя відповідь? Шварнові чи дядькові? Хто тебе прислав?
Мене прислав Василько, але ти розумієш, що брат твою відповідь знатиме.
Це я розумію.
Добре, що розумієш. Твої дії? Твій стан я знаю і, повторюся, поділяю. Але дії це інше.
Ти хочеш знати, чи не виступлю я проти Шварна? Можеш заспокоїти його: я памятаю останні слова батька. Сподіваюся, ти їх теж памятаєш.
Ні, Мстислав не забув слова, які на смертному одрі батько сказав їм трьом. Це сталося пять років тому, і цей 6772 рік від сотворіння світу воістину став визначальним. На весіллі власного сина вбили литовського князя Міндовга разом з двома синами, залишивши наречену невтішною вдовою; уже пізніше у Холм дійшла чутка, що у далекому Хулагуїді поліг темник Бурундай суще прокляття Русі; повертаючись додому від нового хана Берке[4], у якомусь забутому селі помер володимирський князь Олександр Ярославич[5]; не без допомоги того ж Берке помер брат Олександра Андрій єдиний князь на сході, кому у Холмі довіряли; а на руках трьох синів помирав зовсім незрячий король. Той удар, отриманий ним двадцять пять років тому у битві під Дорогочином, на старості дав про себе знати. Данило став бачити щораз менше, а після того як особисто віддав розпорядження зруйнувати укріплення, осліп остаточно. Останні слова батько сказав синам уже після того, як назвав Шварна своїм наступником. Данило не зажадав від синів клятви, не чекав від них обіцянки поважати один одного, просто говорив і просив прощення за невдалу спробу визволитися від опіки Сараю.
Важко мені, сини, залишати вас самих, говорив батько. Дуже важко. Нікого у нас немає. Лише ми. Для Сараю ми стали такими ж данниками, як інші землі, Рим нас зрадив, Бела і Болеслав від нас відвернулися. Щоб узагалі не залишитися самотніми, нам і потрібна Литва. Це я кажу до тебе, Леве, щоб ти мене зрозумів, чому не тебе, а Шварна я звеличив. Не тебе, а твого брата Воїшелк назвав своїм співправителем. Для процвітання землі Руської потрібно, щоб саме Шварно став королем. Але мир на землі буде лише тоді, коли мир буде поміж вас, сини мої. Війна між вами це смерть нашої землі. Памятайте про це!
Я не забув, що говорив батько, сказав Мстислав. Але він звертався передовсім до тебе. Я ж ніколи не претендував на верховенство. Вважай, я, брате, як Василько біля Данила. Я підтримаю будь-кого з вас, але не виступлю ні проти кого.
Через те й прислав тебе дядько сюди, згодився Лев. Можеш сміливо передати йому, що мене ніщо інше так не турбує, як прагнення побудувати ось на цьому місці замок.
Через те й прислав тебе дядько сюди, згодився Лев. Можеш сміливо передати йому, що мене ніщо інше так не турбує, як прагнення побудувати ось на цьому місці замок.
А як до цього поставляться монголи?
Мангу[6], може, вже й забув, що вимагав від нас Берке. Зрештою, не місто я оточу муром. Лише свій замок. Щось не сподобається Сараю знесу. Та й не буде хан через таку дрібницю починати новий похід. У нього своїх клопотів вистачає.
Мстислав укотре здивувався обізнаності старшого брата й здатності наперед передбачати свої дії і не забарився похвалити Лева.
Дрібниці, відмахнувся той. Ми не єдині, хто не дає їм спокійно спати у Сараї. Ну, хіба що Переславль-Залєський, там, де наш Кирило осів, не турбує Мангу. Але інші не такі поступливі! Тож не переживаю. В разі чого відбудуся чимось. Ось Тустань стоїть і нічого Сарай зробити не може.