Мертві, констатував він. Забираємося хутчіше геть.
Лише після цього відповів Власу:
Розбійників тут тьма-тьмуща. Правда, ніхто не гадав, що вони так близько підійдуть до міста. Досі вони гасали значно південніше.
Тим часом привели коней, що спокійно паслись неподалік і зовсім не переймалися боєм. Насамперед двох убитих перекинули через сідла, тоді допомогли сісти пораненому.
Подальшу дорогу долали повільніше, ніж досі: доводилося слідкувати, щоб тіла убитих не звалилися з коней, та й на спостереження навколишніх хащів витрачалося більше часу, ніж до того.
Першим містом, куди увійшов невеликий загін, виявився Другобець[7]. Засноване ще за Рюрика Ростиславича, місто поділило долю решти руських міст і тепер стояло незахищене. Саме це відчуття незахищеності зробило свою справу: більшість городян покинули рідну домівку і переселилися у сусідній Львів, хоча й без міських мурів, але під безпосередньою опікою князя.
Правда, місто все ж оточував частокіл, але він явно не був призначений для того, щоб зупинити Орду. Як пізніше дізнався Тугар, частоколом городяни захищалися від численних у цих лісах розбійників. Після особистої зустрічі з ними подорожні сприйняли цю пересторогу не зайвою.
Другобець розташувався на березі невеликої річки, яку Івор назвав Тисьмяниця.
Чому Тисьмяниця? поцікавився невгамовний Влас.
Не знаю, зізнався Івор. Що це означає, сказати не можу. Може, городяни кажуть...
Це від слова «тясмин», озвався Тугар.
Всі, і Ратибор зокрема, повернули до нього голови.
Що значить «тясмин»? запитав Ратибор.
Камінь. Так кажуть деякі народи Улус-Джучі.
Ратибор якось дивно подивився на Тугара, але нічого не сказав. Натомість він сміливо спрямував коня через невеликий деревяний міст до міської брами.
Частокіл виявився досить-таки високим, з-за нього не видно було міських будівель, лише хрести двох деревяних церков.
Перед самою брамою подорожніх зупинив загін озброєних списами людей, з усього видно міська охорона. Наперед вийшов літній воїн, але, впізнавши з-поміж прибулих Ратибора, кивнув своїм людям, мовляв, пропускайте. Ратибор спішився, підійшов ближче.
Частокіл виявився досить-таки високим, з-за нього не видно було міських будівель, лише хрести двох деревяних церков.
Перед самою брамою подорожніх зупинив загін озброєних списами людей, з усього видно міська охорона. Наперед вийшов літній воїн, але, впізнавши з-поміж прибулих Ратибора, кивнув своїм людям, мовляв, пропускайте. Ратибор спішився, підійшов ближче.
Вітаю із щасливим прибуттям! сказав воїн.
Не таке вже воно й щасливе, відповів Ратибор, обнімаючи господаря.
Він показав на коней з нерухомими тілами.
На нас напали по дорозі сюди. Скажи, Путято, хто розбійничає навколо?
А чого б то ми охоронялися? відмахнувся Путята. Розкажу потім.
Добре. А зараз подбай про мертвих, згодився Ратибор.
А ви?
А живі про себе подбають самі!
Ратибор був у Другобці не вперше, тому нічому не дивувався, як і городяни не здивувалися несподіваній появі чергового загону. Коли два охоронці відводили коней, на яких лежали мертві, у напрямку однієї з церков, Ратибор упевнено спрямував решту загону до споруди, що могла бути тільки заїжджим двором. Слуги звично прийняли у прибульців коней, відвели їх до стайні, допомогли пораненому злізти і, підтримуючи попід руки, повели у будинок.
Ратибор зібрав усіх і сказав:
Зараз вас відведуть усередину, де нагодують і де ви відпочинете. Хотілось виступити завтра зранку, але треба поховати побратимів. Я зараз піду до воєводи дізнаюся, хто ж усе-таки напав на нас, і взагалі розпитаю про обставини.
Він упевнено попрямував до центру міста, де при невеличкому майдані височіли церкви і дещо чепурніші, ніж інші, будинки. Саме там жили бояри, і правив воєвода Путята.
Той уже чекав на гостя. Коли обидва зайшли всередину будинку, на столі на них уже чекала трапеза.
Я знав, що ти прибудеш, повідомив Путята, запрошуючи гостя до столу.
Скажи краще: сарацини були? запитав Ратибор.
Були. Учора зранку поїхали. А хіба щось не так? Головний показував грамоту князя.
Ні, усе гаразд, заспокоїв Ратибор. Просто князь дуже дорожить ними. Схоже, покладає на них якісь сподівання. А тут розбійники шастають! Хто вони?
Путята запросив гостя до трапези. Слуга, що стояв поруч, налив у келихи меду і відійшов убік.
Вони зявилися у тутешніх лісах недавно, говорив воєвода, тягнучись за смаженою птицею. Насамперед вони позбулися інших, тутешніх, розбійників. Розумієш, Ратиборе, я за ними давно гасав лісами, щоб знайти і покарати, а тут вони самі вихопилися і просять мене захистити від непроханих зайд!
А ти?
А я кого треба посадив на палю, хтось сидів у тюрмі, а з розбійниками сплохував.
Тобто?
Невловні вони! Знають військову справу. Так просто їх не візьмеш.
Дозволь не погодитися з тобою, воєводо, відказав Ратибор. Битися вони не вміють. За півдня шляху звідси лежить дюжина трупів, і якби не їхні стріли зненацька, я не мав би два трупи! Хто це?
«Татарські люди», відповів Путята.
Звідки вони тут? Де Звягель, чи що там від нього лишилося, а де Другобець! Ти не плутаєш, воєводо?
Не плутаю. Мені довелося допитувати одного з них. Захопили його після невдалого нападу. Перед тим як стирчати на палі, він розказав, що прибули вони з Болохівської землі, де про них усі забули, навіть монголи перестали приїжджати за даниною. А жити треба.
Багато їх?
Не більше сорока.
Тобто на нас напали майже всі, зробив висновок Ратибор. Що ж, воєводо, можеш сміливо вважати, що розбійників у тебе на дюжину менше.
Гість подивився на господаря і вдоволено усміхнувся.
Подорожні відпочили, наступного дня поховали вбитих і перед обідом покинули гостинний Другобець. Тепер провідники Ратибор та Івор і навіть Жирослав не були такими мовчазними, коли хтось запитував їх про мету подорожі. Правда, нічого конкретного вони так і не сповістили, але відповідь: «Невдовзі сам побачиш!» усе ж таки обіцяла розкрити таємницю.
А тим часом дорога повільно піднімалася вгору, де на півдні синіли пологі Карпати. Доводилося обходити стороною якусь гору, а деякі, не дуже високі, долати. Після чергового сходження на невисоку гору Ратибор зупинив коня і якось урочисто, голосно, щоб усі почули, сказав:
Тустань!
Для більшості в загоні це слово нічого не говорило: вони чули його вперше; для інших воно звучало як щось легендарне: чути чули, але побачити не сподівалися. Зрештою, серед подорожніх багато вірили, що тут ховається лісовик Чугайстер, дехто буцімто бачив його на власні очі (за їхніми ж словами!), але для більшості це були небилиці. Лише Ратибор та Івор були єдиними, для кого Тустань не була порожнім словом. Перший бував тут неодноразово, а провідник часто приводив людей сюди.
Тугар належав до тих, хто чув про Тустань уперше. Він недовірливо подивився на Ратибора, неначе сумнівався в урочистості моменту, потім перевів погляд туди, куди показував десятник.
Подивився і вже не міг відірвати очей...
Перед ними лежала широка долина, поросла прадавнім лісом. Дерева вивищувались аж ген до високих гір на півдні, що губилися у сизій імлі. На сусідньому пагорбі (адже горою це підвищення навряд чи можна було назвати) всі зауважили дивну споруду, начебто замок. Серед каміння виднілися деревяні стіни, що неначе виросли із нього. Де було збудоване людиною, де починалося створене Богом визначити було важко. І темні скелі, і порослі мохом деревяні стіни так природно доповнювали одне одне, що здавалося, вони стояли там завжди. Замок увінчували вежі, що височіли навіть над найвищими скелями. Довкола замок-скелю оточували дві деревяні оборонні стіни, правда, зовнішня виявилася звичайним частоколом і швидше була лише додатковою заслоною. Зате внутрішня стіна була побудована за всіма правилами оборони: широка, з навісом від дощу, сонця і стріл, з кількома оборонними вежами. Місцями ця стіна переходила у камяну, створену природою, і вже там була неприступною.
З такої відстані важко було визначити висоту замку, але Тугар був майже впевнений, що не менше, ніж сто пятдесят ліктів. За скелями синіло невелике озеро. На тім боці чітко вгадувалася дорога.
Оце і є місце, куди ми прямували, сказав Ратибор. Тут ми й зупинимось.
Що воно таке? здивовано роззирався Тугар.
Тустань єдине місце на Русі, котре не зміг узяти Батий. Так само як і Бурундай. Спускаємось!
З цими словами Ратибор спрямував коня ледь помітною стежиною вниз. За ним рушив Тугар, а далі вервечкою (інакше не виходило) інші. Тугар не зводив очей з дивної фортеці. Побувавши у Візантії, Палестині, Франції, надивившись на неперевершені і, здавалося, нездоланні фортеці численних феодалів та різних орденів, коли його начебто вже нічим не можна було здивувати, він зіткнувся з цією неймовірною спорудою. В голові просто не вкладалося, як можна було побудувати таке і взагалі як можна до цього додуматися! Те, що замок не змогли взяти монголи, Тугара не здивувало. Підїжджаючи ближче, він зрозумів і причину: до єдиної стіни між скель вів дуже крутий підйом. Знамениті стінобитні тарани, що не залишили жодних шансів Переяславу, Чернігову, Києву, тут виявилися безсилими. Тугар навіть усміхнувся, уявивши перекошене від люті обличчя Батия (чи хто тоді тут командував монгольським військом?), коли той зрозумів, що Тустань узяти не зможе! Напевне, поселення, що зазвичай оточувало подібні замки, розділило долю їм подібних по всій Русі. А скельний замок залишився стояти!
До замку підійшли з найбільш пологого боку. Власне, тут внутрішньої стіни не було. Замість неї височіла природна камяна. Зате був потрійний частокіл із високою вежею, де Тугар зауважив першого охоронця. Вежу і ворота у камяній стіні сполучав деревяний міст на палях. Ворота були зачинені.
Подорожні здивовано зупинилися перед вежею.
Хто такі? десь ізгори пролунав гучний голос.
Десятник Ратибор із грамотою від князя Лева! відгукнувся Ратибор.
Прямуй ближче до воріт! Інші залишаються на місці.
Чекайте! тільки й сказав Ратибор і вдарив коня в боки.
Він підїхав до воріт, почекав, поки відчиниться невелике віконечко.
Грамоту! наказав той самий голос.
Ратибор мовчки вийняв із торби скручену руркою грамоту і подав вартовому. Віконце зачинилося. Ратибор повернувся до своїх людей.