Невідоме Розстріляне Відродження - Антология

Невідоме Розстріляне Відродження

Антологія

Укладач Юрій Вінничук

Прокляті роки

Величезна трагедія, яку пережив український народ за весь період большевицького панування, ще й досі як слід не усвідомлена нами. Тілеві Уленшпіґелю попіл його батька Клааса бив у груди. Кожному українцеві, якщо він свідомий українець, а не малорос, повинен бити у груди попіл мільйонів невинно убієнних. І цей попіл волає про помсту, про новий Нюрнберзький процес, про те, щоб усі кати були названі поіменно.

Голодомор це не єдина наша трагедія. Друга не менша трагедія знищення мозку нації. Кожне життя, звичайно, дороге, але коли знищується мозок нації, то це веде до жахливого занепаду. Класик японської літератури Акутагава Рюноске висловив досить жорстоку сентенцію: «Життя людське не вартує навіть одного рядка Бодлера».

Якби обмежилося тільки Голодомором, ми б зараз мали іншу Україну.

Якщо порівняти режим Гітлера і Сталіна, то однозначно злочиннішим був сталінський. Гітлер не убивав своїх. Хто був незгідний з його режимом, мав змогу емігрувати. Сталін убивав своїх і не тільки не випускав нікого, а ще й заманював повертатися «на Родіну». Та тільки для того, аби потім усіх тих поворотців убити.

Сталін убивав незалежно від того, чи ти співав йому осанну, чи проклинав. Майже усі розстріляні поети заявили себе, як щирі патріоти совєтської держави. Але це їх не порятувало. Знищено було 90 % усіх українських письменників, художників, науковців, не кажу вже про вчителів, сільську й міську інтелігенцію. На волі залишилася жалюгідна купка, а ті, що звідали сталінські концтабори і мали щастя вийти на волю перед самою війною, утекли потім на Захід. Інші ж, виживши після таборів, у переважній більшості замовкли і до літератури не повернулися: Олександр Корж, Борис Павлівський, Іван Шевченко, Петро Горбенко, Михайло Корсун, Петро Голота, Роман Дурбак, Володимир Лопушанський, Григорій Стеценко, Свирид Мусіяка та інші. Були й такі, що не звідали репресій, але воліли зачаїтися.

Сергій Кушніренко (народився 1913 року) близький товариш Олени Теліги, автор збірки віршів «Пружінь» (1938), не загинув у похідній групі ОУН, як то пишеться у всіх довідниках. У 1946 р. він оселився із сімєю в с. Михайлівка на Рівненщині. Тут поміняв документи, знищивши паспорт, перервав усі стосунки з колишніми знайомими, спалив усі фотографії, листи і навіть власну збірку віршів. У всіх документах писав, що освіта у нього пять класів, хоча володів кількома мовами. Працював бухгалтером у колгоспі. Згодом купив будинок у с. Хотинь на Рівненщині, там і жив до кінця своїх днів. Тривалий час працював продавцем у магазині, потім робітником на місцевому цегельному заводі, де й трудився до пенсії. Писати він покинув, помер 5 грудня 1984 року. Через шістнадцять років після смерті Кушніренка його донька та онука виявили на горищі рукописи у старій коробці.

Дмитро Геродот (справжнє прізвище Івашина) народився у 1892 році, а не в 1882-му. З юнацького віку заявив себе талановитим журналістом. Анатоль Гак, з яким вони разом видавали газету, залишив про нього теплі спогади. Д. Геродот окрім гострих фейлетонів публікував і вірші. У 1920 році змушений був тікати від большевиків. Оселився у Румунії, працював на дипломатичній службі в посольстві УНР, дописував до паризького «Тризуба», був головою українського комітету. А далі у всіх довідниках пишеться, що його доля після 1939 р. невідома.

А тим часом Д. Геродот продовжував жити у Румунії. Знаючи, що його розшукують визволителі, він мусив ховатися змінив імя, вигляд, відпустив собі бороду. Працював де попало, лише пізніше дістав посаду касира в аптеці, де й працював до пенсії. У січні 1975 року помер.

Таких незвичайних доль було багато. Більшовицький терор не обмежувався фізичним знищенням, а ще й духовним. Нація зазнала таких жертв, від яких не може й досі оговтатися.

Та було б помилкою усе спихати на одного Сталіна, адже репресії почалися задовго до того, як він прийшов до влади. Більшовики уже під час Московсько-Української війни (саме так її називала тодішня преса УНР) поводили себе в Україні, як гітлерівці: розстрілювали заручників, палили села, переслідували членів «Просвіти» і вбивали на місці.

Більшовики у 19181920 рр. убили композитора Миколу Леонтовича, художника Олександра Мурашка, історика Олександру Єфименко і її доньку, поетесу Тетяну Єфименко, літературознавця Володимира Науменка, автора історичних повістей Олелька Островського, дитячу письменницю Станіславу Корвін-Павловську.

Система не шкодувала нікого. Були розстріляні навіть віддані її рупори: Борис Коваленко, Іван Кулик, Іван Микитенко, Іван Кириленко, Самійло Щупак та інші. Та це й не дивно, бо ще з часів Французької революції відомо, що революція завжди пожирає своїх дітей.

Сергій Кокот, один із тих письменників, яким вдалося вирватися під час Другої світової на Захід, згадував:

«Большевики, винищуючи українських письменників, робили це безпринципно й не питали, від кого починати й на кім кінчати. Це явище дуже яскраво можна схарактеризувати на прикладі такого письменника, як Іван Микитенко. До 1936 року це була кара Господня на українських письменників, типовий совітський метр на зразок теперішнього Корнійчука, який давав тон у літературі, проголошував настанови, словом, був уповноваженим від партії і НКВД в українській літературі. Його пєси такого ж зразка, як і Корнійчукові, ставилися по всіх театрах Совітського Союзу та були введені як обовязкові для вивчення в середніх та вищих школах. Як і Корнійчука, його величали потай совітським вельможею і міліонером. Але йшли часи. Микитенко піднімався все вище й вище по драбині совітських чинів. Він представляє у Москві у ВОАППі (ВОАПП всесоюзне обєднання пролетарських письменників) українську літературу. І, нарешті, від українських письменників він бере участь у т. зв. світовому конгресі письменників у Мадриді. В той час, коли зовні карієра Микитенкова начебто росла, невидні кроти, що звязували партійний осередок письменників з НКВД, вже рили потай яму, щоб у ній закопати цього літературного достойника. В той час, коли Микитенко перебував у Мадриді і вирішував справи світового значіння, в Києві літературні щури меншого масштабу Іван Кириленко й Іван Ле вже гострили зуби, щоб одним махом покінчити зі своїм літературним конкурентом за багатим письменницьким столом.

Характерно, що вони були його найближчими собутильниками, говорили на ти, Ваньою називали і в той же час їх завидки гризли, що не вони, а він на вершку всесоюзної слави. Отже не без порад НКВД вони намовляють таку літературну гниду, як вічнопочаткуючий драматург Ю. Мокрієв, якому, до речі, також не давали спокійно спати драматургічні лаври Микитенка, щоб той поїхав на батьківщину Микитенка і там зібрав відомості та компрометуючі матеріали до чергової перевірки партійних документів. Мокрієв виявився найбільш підходящою кандидатурою для цієї мети. Він з літфондівськими карбованцями їде в село, де народився Микитенко, і сидить там цілий місяць. Не можна сказати, щоби роздобув він щось надто цінне за час свого довготривалого відрядження. Висуваючи на таку височину, як та, що припала Микитенкові, большевики в першу чергу розпитували про родовід, а в цьому відношенні Микитенко міг бути цілком спокійний. Але як і в кожної людини, у Микитенка на батьківщині знайшовся якийсь недруг. Він за пляшкою горілки змайстрував якусь небилицю, і Мокрієв приїхав з нею в Київ. Ми не знаємо деталів дальшого ходу справи, але досить того, що, повернувшись з Мадрида, Микитенко нюхом відчув, що його справи стоять нецікаво. Вже не було його меценатів Панаса Любченка і А. Хвилі, а в повітрі запахло небезпекою. У Микитенка спочатку забрали партійні документи для перевірки, а потім одного дня він вийшов з дому рано і назад не повернувся.

Досі загадкове питання: з яких міркувань виходило НКВД, коли одну особу з партійних, наукових чи мистецьких кіл увязнювало, а іншу залишало на волі, при умові, коли на першу і на другу мало цілком достатню кількість компрометуючих матеріалів».

У 1929-му письменник Олекса Слісаренко виступає у судовому процесі над Спілкою Визволення України в ролі громадського обвинувача, гнівно таврує науковців та письменників, які опинилися на лаві підсудних. Але минає пять років, і Слісаренко сам опиняється за ґратами, звинувачений у тому самому, що й члени міфічної СВУ. Така ж доля чекала й на другого обвинувача письменника Григорія Епіка.

Микола Куліш, натхненний процесом над СВУ, аби сподобатися владі, заходився писати музичну комедію проти буржуазного націоналізму. Головними діючими особами там були Грушевський, Петлюра, Винниченко і Тютюнник. То мало бути неабияке посміховисько. Грушевський співав у тріо з Петлюрою і Винниченком. При цьому роль видатного історика мав грати карлик з довжелезною бородою, яку виносили на сцену дівчата у «мазепинках» і розмотували її уздовж сцени. А два позитивні персонажі комсомолець і комсомолка цитували б історію України-Руси.

Микола Куліш, натхненний процесом над СВУ, аби сподобатися владі, заходився писати музичну комедію проти буржуазного націоналізму. Головними діючими особами там були Грушевський, Петлюра, Винниченко і Тютюнник. То мало бути неабияке посміховисько. Грушевський співав у тріо з Петлюрою і Винниченком. При цьому роль видатного історика мав грати карлик з довжелезною бородою, яку виносили на сцену дівчата у «мазепинках» і розмотували її уздовж сцени. А два позитивні персонажі комсомолець і комсомолка цитували б історію України-Руси.

Ціле щастя, що цей фарс так ніколи і не втілився.

Володимир Сосюра у дні процесу над СВУ сотворив цілу поему «СВУ»: