Ще більше будеш киснути Не краще ж, коли вже так трапилося, то хай буде. Як сказати правду Мені байдуже, як хочеш Але це небезпечно аборт той, та й недобре якось Хворіти будеш.
Ну, будь же щирим. Порадь мені, що зробити. Ех! Тобі ніяково просто Тепер ніяково Бо ти ще не звик до мене Піди, повчись у Дмитра й Ніни Що так дивишся? Ну?
Якась нервова ти
Ні, я не нервова Я хочу тепер до кінця добалакатись. Ти ж не хочеш дитини, сам сказав.
Я не казав.
Так Я тебе не виную Ти нічого. Коли буде дитина, то ти так просто не кинеш мене. І от вже тепер ти психологічно не можеш від мене піти. От чого ти боїшся? От як в тобі старе говорить. Ну, чого дивишся так? Чому мовчиш?
Я й не хочу від тебе йти.
А якби схотів?..
Теж не кинув би.
Тепер? Дурень
Ну?
Замовкла, схилилася.
«І найжахливіше те, що це для кожної жінки. От, і мені в перший раз неприємно, а далі звикну»
Так будеш робити? Я не хочу тебе ні в той бік, ні в інший штовхати, але знай, що я проти цього Принципово проти, хоча всякі обставини бувають. Ти твердо вирішила?
Твердо, сказала й чекала все, що він скаже щось, знайде якесь слово, скаже, скаже неодмінно. Але він мовчав.
Роби, але я б, коли не хотіла, я б нічого не сказав, а
А з радістю переніс це нещастя?
Ні. Не роби тепер Знайду гарного лікаря і щоб я про все знав, а коли гроші
Глянула мовчки. Пішла. Підбіг.
Ну, чого ти?
Іди геть від мене, руку вирвала
Довго чекав Михайло, чи не вернеться, а вона йшла, чекаючи, що дожене.
Михайло не здогнав її. Вона не повернулася.
Ввечері запалила світло. Знов думки почали стрибати. Якби він схотів. Сьогодні так у нього визирнуло рило свиняче. Злякавсь. Злякавсь, що привяже. Боїться за неї, значить, хоч трошки любить. Якби він сказав щось Хоч слово одне Вона б не робила нічого. Не хоче вона Не хоче. Можна б кинути все і Михайла, і самій жити з дитиною. Ні, коли вже так, то краще б вона мала її від незнайомого зовсім. Ех, Миша! Стиснула руки.
Любий, не можу, шепотіла тихо, і здалося, що він просить її, а вона посміхається: Ти справді гадав, що зроблю? Дурний!
Але було порожньо й тихо навколо й Михайло не приходив.
«Коли так Не буде». Заспокоїлась. Пішла до Галиної кімнати, а там Петро запитав:
А скажи, Катерино, хе, хто зробив так, як ми? Велике діло, коли гроші є, то й дурень може дитину спорудити. А так, як ми. Ого!
Знов сидите без хліба?
Порожньо. От Петро одержить завтра, а сьогодні порожньо. Так ми читаємо, а Павликові я ганчірочку чистеньку в рота заткала, щоб не кричав. Ссе, ракалія, і нічого йому не робиться: не панська дитина А в тебе, Катерино, немає монети.
Є. А скільки вам?
Та хоч карбованця.
Можу й три.
О?! А де ж у тебе?
Сьогодні одержала.
Скільки ми вже винні тобі?
Не знаю.
Пятнадцять, чи що?
Може й пятнадцять, пішла до себе. Ранком вийшла, сказала Галині: Повернуся через три дні, чотири.
Де ти будеш?
Піду до тітки.
Ідучи по вулиці думала: «Три Галині, десять стане».
Було неприємно й соромно, але йшла, твердо ступаючи по брукові.
Сонце, розкидавши хмари, весело стрибало по калюжах, вночі був дощ, цвірінькали жваво горобці.
«Гарно», подумала. Коли проходила повз Михайлову хату тихше йшла, але Михайла не видно було. Жевріла надія, що зустріне його й скаже він щось скаже. Жевріла таки надія.
Але коли вже пройшла мимо, смикнула себе.
Що там! Прямо та прямо.
А сонце сміялося по калюжах (вночі був дощ), горобці цвірінькали жваво. Ввечері забіг Михайло.
Де Катерина?
Пішла до тітки.
Щось не те
Взяв адресу, а на ранок знову питав тривожно:
Де ж Катерина?
А що таке?
Та нема її там, казали, що й не приходила зовсім.
Так минув день і другий. На пятий повернулася.
Де пропадала?
У тітки була. Я ж казала.
Чудно. А Михайло ходив туди. Там сказали, що тебе не було.
Він шукав? помовчала. Я казала, щоб нікого не пускали до мене. Що це ви, билися знову?
Та він таке каже, що й купи не держиться, вже й бити не допомагає
Увійшов Михайло:
От нарешті спіймав вас.
Погано ловили.
Сказала йому в своїй кімнаті:
Спізнився ти.
Сказала, що невдала була операція.
І нащо робила ти?
Не знаєш. Ну й пояснювати не хочу.
Тихо стало. Далеко загуло на заводі, і чутно було, як, прорізаючи весняну тишу, відходив дачний робочий поїзд.
Іди, Миша!
Мовчки держав руку.
Умовились, якщо все буде гаразд, то побачаться завтра
А вечір весняний швидко падав.
На завтра вона не прийшла на умовлене місце. Довго чекав Михайло біля бетонного паркана Сумно брів день. Пішов у читальню, повернувся додому. Почував щось непевне. Поспішав. Відчинила Галина.
Де Катя?
Мовчить. Пішла в хату. Ні слова.
Що з Катериною?
Погано.
Як увійшов, ворухнула пальцями.
Гадала, що не прийдеш. Сідай.
Гладив руку, а вона:
Хороший
Ні.
Поганий?
Поганий.
Дурний. Поклич Марійку. Вийди, Михайле, на хвилинку.
Недовго чекав, Марійка швидко вийшла.
Про що ви балакали?
Радила їй кинути Данила.
Ти?!
Я. Чого здивувався? Данило все старого не може забути. Він ще глибше її втопить. Коли б ти міг допомогти їй, а то Данило й так з неї повію робить. Всі ви однакові.
Ні, Катю.
Що, Катю? Там вона продавала тіло лише, а він душу в неї купити хоче.
Я не про те. Навіщо зробила ти це?
О, знову своєї.
Скажи.
Не хотіла дитини мати.
Ти не зрозуміла Чому ти не пішла до гарного лікаря?
А, от про що ти турбуєшся Як це схоже на тебе Іди.
Не сердься.
Іди, кажу. Завтра прийдеш
Ніч минула. Прийшов ранок, і вранці прибіг Данило.
До Катерини пустіть.
Не можна, сказала Галина. Відштовхнув, вскочив.
То ви казали Марійці, щоб пішла від мене?
Я.
Лаявся, ногами тупав, загрожував, а Катерина лежала бліда й сказала Галині:
От устану, може, тоді все влаштую, а Данила треба провчити трохи. Хай помучиться, а Марійка поживе в моєї тітки. Покличте й лікаря позвіть.
Прийшов лікар. Подивився.
Погано. Надії зовсім мало Зайду ввечері.
Увечері сказав Катерині:
Швидко ми вам полагодимо.
Головою мотнула:
Ні.
Коли людина вмирає, то почуває себе самотньою, бо найкращий приятель скаже тоді, що поганий в неї шлях, і не піде за нею.
А Катерина знала, що вмирає. Вечір темним оком дивився знадвору. Іноді ловила Михайлову руку й шепотіла.
Не хочу я, ой, не хочу
Нахилився Михайло, питав:
Чого не хочеш?
Як від сну прокидалася й казала своє.
Так. Нічого. Поклади свою руку. Холодна вона Гарно піти зараз степом, вітер там, а памятаєш, як той рік ходили, як золото спадало з дерев і яка я була дужа тоді. Як мій гурток на заводі?
Приходили хлопці вчора, питали, то ти не веліла пускати нікого. Нічого-нічого, будеш скоро героєм. Підемо в степ знову.
А будеш любити, як я схочу?
Буду Лише скажи як
Ну, безсило рукою махнула.
Ну, що ж
Ну, що ж, коли ми інакше любити не можем ще. Галю, ти не будеш проституткою? А ти, Петро, не зробиш її такою?
Що? здивовано.
Так. То Марійка казала. Михайле, ти знаєш, чому я зробила це. Аж до останнього, коли вже сиділа в лікаря, все думала, що цього не буде, а потім рішила з тобою порвати, а дитина б звязувала, я сама у всьому винна.
Катерина просила залишити її одну, а потім Галину покликала.
Ці спали, а ці прочитай, а потім Михайлові колись віддаси. Поклич Михайла.
Це ти? Зламало таки. Кинь. Все буде гаразд!
Ну-ну, не дури. Я сама знаю, знайшла сили жартувати: Не цілуй нікого так міцно, ніколи: губи боліли Миша, більше уваги звертай на ту, що любиш, силкуйся зрозуміти кожну маленьку думку її і вмій чути те, про що не кажуть, про що іноді мовчать.
Лежала вона така біла, струнка, а очи темні.
Михайло, скажи щось гарне.
Що скаже він? Що вже осінь голубим небом задивилася у снігову воду? А вона сказала, очи світилися тьмяним блиском:
Надворі весна. Я скоро встану вже і ми підем з тобою у степ по волошки. Як море він розкинувся степ мабуть, маки цвітуть? Що ти кажеш? Мені говорити не можна. Осінь на дворі. Всі ви злі, я не хочу мовчати
А Михайло казав про весну, про блакить, про весну, що прийшла після зими, про степ. Вона слухала й вірила така бліда, струнка, а очи темні. Через дві години почала задихатися. Заспокоював. Подивилась з докором.
Не бачиш хіба, що конаю?
Петро айстри приніс.
Квіти перші хороші, гладила їх.
А лікар казав: коли б ще не сухоти, то, може, і витримала би, а так організм надто слабий і багато крови загубила.
Почала в непритомності марити, казала, що скоро вся земля покриється квітами і буде так гарно, так сонячно і всі люди, як квіти. Потім знову дивилася ясно. Турбувалася про Марійку.
Приходила, та ти спала.
Скажи ж, Михайло, що весною, весною вмираю.
І Катерина знову почала бурмотіти блудними словами. Говорила, що скоро встане, що то нічого, що її не любили хлопці колись: адже приходили провідати її, значить і вона зробила щось
А ранком її не стало.
ІІІ
Ховали на другий день. Випав перший сніг.
Як виносили, то здавалося, кудись поспішають ці. Не люблять люди, коли їм про смерть нагадують довго.
Михайло йшов осторонь, як чужий. Здавалося йому, що на всіх обличчях була радість, що то не вони вмерли, а Катерина. Ніби смерть така вже страшна
Зовсім незнайомі зупинялися, питали, далі йшли, хто куди в своїх справах Так байдуже. Ніби Катерина вмирає щодня.
Така молода
Ну, чому вони жаліють її так, ніби вона боялася смерти. Була Катерина, а буде земля внизу, там і лише тепер відчув Михайло, що вона це весна Увесь світ, а світ увесь новий це вона. Відчув і одразу зрозумів її біль, що не давав їй злитися з життям Пізно. Коли б хоч на тиждень раніш, не вмерла б вона. Він їй сказав би щось.
І зовсім неправда це, запевняв він когось. Коси її стануть листям на дереві, а очи хмарами, що по небі линуть. І стало так легко, був лише біль, що раніш не взнав він її
А здається, що був коло неї так близько
Коли грудки стукали об дошки й додому ішов з похорону, був спокійний. Спати ліг рано й заснув міцно. Засипаючи, поставив як завжди будильника на шість.
Ранком прокинувся якось увесь зразу і відчув, що не побачить її ніколи. І це маленьке «ніколи» здавалося тепер таким страшним і безнадійно незрозумілим.
Як так ніколи? Що за дурне слово?
У голові виникала певність, що от він зараз піде туди в степ, де ходили вони, й неодмінно зустріне її там.
Було сонячно й гарно надворі. Хотілося всміхнутися хмарам і сказати:
А, здоров, Катерино, потім до землі припасти, поцілувати її. От я знов з тобою!
І така радість впала на нього, що в комуну прийшов, усміхаючись. Там Андрій подивився здивовано.