Вже не я ходитиму до ставу
Там, де шлях від міста до заводу,
Інший хтось, гримкий і кучерявий,
Буде кролем різать чисту воду
В тишині похилого паркану,
Де уперше стрілися з тобою,
Де колись таємно цілувались,
Заросло навіки лободою
Маки там, а за парканом рожі,
Далі степ, дорога і загати.
Вже не я, а інший, кращий, може,
Буде тут любянку цілувати.
Все, усе тепер забути маю.
Ну, то що минулого не жаль.
У куток найдальший заховаю
Бузинову люльку і печаль.
І тебе сімнадцятого маю.
Уривок
Як проходив тою дорогою
То зустрілися:
Я і ти.
Два листочки спало з дерева,
Два листи.
І понесла вода прозорая
Ті листи
Не пройти нам з тобою, дівчинко,
Не розїхатись,
Не пройти!
Усміхнулася, похилилася:
Хлопці ті!
Від мосточка в боки різнії
Дві ж путі!
Не кажи не кажи так, дівчино
Ат, пусте!
Засміялася, озирнулася
В рідний степ.
Так зустрілися, так віталися
Ти і я.
І в очей та уст не питалися,
Як імя.
Не пройти нам з тобою,
дівчино,
Не розїхатись,
Не пройти!
Подивилася та й заплакала:
А все ти!
Та бодай тим листочкам не падати
На мою на біду.
Вже тебе не стрічатиму і не
знатиму,
На місток не піду.
Не було про тебе і вістки,
Та немає і досі.
Вже минуло гаряче літо
Й кавунами червоними осінь.
Не одна, не одна вже осінь!
Ой, четверта, ще й пята
Вже не буду тебе дожидатись,
Не буду виглядати.
Так забулося й не згадалося б,
І про тебе б не чув, не знав.
Тільки ті літа,
Тільки ті роки
Пропив, прогуляв!..
Та як знову проходив дорогою
Де колись:
Я і ти,
Два листочки впало з дерева,
Два листи.
І понесла вода прозорая
Ті листи.
Від місточка ж у боки різнії
Дві дороги лягло, широкії
Дві путі
«Минають дні, іде по літі осінь»
«Минають дні, іде по літі осінь»
Є. Плужникові
Минають дні, іде по літі осінь,
В прозорім сумі ніжна й золота.
Жаркі стрічки впліта в зелені коси
Слова прощання на мої уста.
Я знов один, чужий собі й нелюбий,
З піснями синіми по синій далині
І хтось поклав слова на почорнілі губи
Такі ласкаві, ніжні і сумні.
Який я став? Яка тому причина?
Вже кинув бокс і курс вечірніх вправ
Мале хлопя тепер мені за сина,
А чи ж давно я з ним у цурки грав?
Біжать автобуси так само вчора й нині,
А день такий же синій, синій день
Скажи, чому в дочасну домовину
Нас путь одна сухоткою веде
Скажи, чому бушую і гуляю,
А в серці сум і сонце і весна,
І дух терпкий степового розмаю
І золота весна
О не сумуй, що не такі, а інші
Прийшли ми в цей зелений, милий світ.
Там у степах забрунькувала вишня,
І на Дніпрі сльозою вкрився лід.
Там по степах та ти не розумієш,
Тобі рідніші брук і димарі
У сивім ковилі ховає сонце вії
І в позолоті очерет горить.
І кличе владно знову повернути
Далекий голос юність золоту,
А за вікном голодний вітер, лютий
І в ніч дерева зігнуті ростуть.
Ах думи, думи До блідого ранку
Вузька канапа не дає заснуть:
Я завтра знов лічити буду гранки
І у портфелі тамувать весну
Гармонія і свинушник
Частина перша
І
Диктова дощечка, прибита на дверях, промовляла: «Стукати у вікно».
І справді, Катерина, пооббивавши руки, два-три рази вдарила каблучкою в двері і вже збиралась йти, коли десь зарипіли іржаві завіси й хрипкий сонний голос прохрипів:
Хто там?
Катерина:
Тут живе Петро Сушня?
Відповіді не було; вона почула тупотіння босих ніг, біганину й балачки.
На дворі було тихо. Сонячний ранок гудів хмарами мушви, із близького кладовища долітало зелене цвірінькання птахів і солодкий запах бузку. Весна саме переходила в літо і вже тепер о восьмій ранку в цьому заводському селищі, що розташоване по цей бік Дніпра проти великого південного міста, було жарко й задушливо від порохняви й розпаленого каміння.
Катерина здивовано ждала де ж пішов отой хрипкий бандит?
Через дві хвилини за дверима знову щось застукало і на поріг вийшов хлопець з розкуйовдженою головою.
Зайдіть, пробурмотав він і повів Катерину до хати. Вибачте, почав понуро він, але раптом якась сонячна зміна сталася з ним; обличчя йому зашарілося, і він радісно засміявся Засміявся він, а Катерина байдуже:
А! Й ви тут живете, Михайле? Я й не знала! Мені треба бачити Петра Сушню Я прийшла, щоб побачити Петра Сушню.
А він зараз прийде.
Я йому привезла листа з Києва, додала, що вона, власне, й Петра мало знає, що коли б не лист, то вона не зайшла б. Навіть, чудно, як це ми знову зустрілися.
Для Михайла це теж несподіванка. Так. Але тут увіходить Петро й перебиває розмову.
Катерина:
Якщо хочете відповісти, та завтра принесіть. Бухаринська, 10. Галині. Ви ж її знаєте? вона уважно обдивилася кімнату й всміхнулася, глянувши на Петра.
Добре, пробурмотів той, а Катерина, кинувши «до побачення», енергійно на місці повернулась і вийшла. Вже в дверях знову зупинилася, оглянула сіни й до Петра:
Дивіться ж, не пізніше 11-ї
Петро не встиг і рота розкрити, щоб подякувати, як вже двері за Катериною стукнули надворі. Михайло схопив шапку й подався слідом за нею, а Петро замислено повернувся до кімнати.
В ту саму хвилину двері в сусідню кімнату прочинилися, висунулася білява голова Данила й запитала:
Це до Михайла приходила?
До Михайла.
А він що, подався за нею? Як же ж так. Він же черговий сьогодні? обурився бас Дмитра-завгоспа.
Всі хлопці здивовано переглянулись, ніхто нічого подібного за Михайлом не помічав, особливо щодо дівчат, і це був перший випадок порушення комунальної дисципліни з його боку.
А! Й ви тут живете, Михайле? Я й не знала! Мені треба бачити Петра Сушню Я прийшла, щоб побачити Петра Сушню.
А він зараз прийде.
Я йому привезла листа з Києва, додала, що вона, власне, й Петра мало знає, що коли б не лист, то вона не зайшла б. Навіть, чудно, як це ми знову зустрілися.
Для Михайла це теж несподіванка. Так. Але тут увіходить Петро й перебиває розмову.
Катерина:
Якщо хочете відповісти, та завтра принесіть. Бухаринська, 10. Галині. Ви ж її знаєте? вона уважно обдивилася кімнату й всміхнулася, глянувши на Петра.
Добре, пробурмотів той, а Катерина, кинувши «до побачення», енергійно на місці повернулась і вийшла. Вже в дверях знову зупинилася, оглянула сіни й до Петра:
Дивіться ж, не пізніше 11-ї
Петро не встиг і рота розкрити, щоб подякувати, як вже двері за Катериною стукнули надворі. Михайло схопив шапку й подався слідом за нею, а Петро замислено повернувся до кімнати.
В ту саму хвилину двері в сусідню кімнату прочинилися, висунулася білява голова Данила й запитала:
Це до Михайла приходила?
До Михайла.
А він що, подався за нею? Як же ж так. Він же черговий сьогодні? обурився бас Дмитра-завгоспа.
Всі хлопці здивовано переглянулись, ніхто нічого подібного за Михайлом не помічав, особливо щодо дівчат, і це був перший випадок порушення комунальної дисципліни з його боку.
Фю-ю, засвистав Іван, засипався й Михайло.
Весна, відповів Андрій і почав скептично крутити козячу ніжку з махряку й заялозеної газети.
Н-да, позіхнув Іван, однак, немає води й умитися. Принеси Петре, за нашою конституцією маєш ти вартувати замість Михайла, а Михайлові ми якусь кару вигадаємо.
Дійсно, чому то я? Завжди чомусь я!
Петро почав сперечатися, але йому загнули «салазки» і він скорився.
Вмивалися над тазом (в тазі лушпиння картоплі, недокурки, ріжне сміття), хлюпали на піваршина навколо себе, на підлогу, на стінку.
Петро, як черговий, зливав і лаявся, що вони вмиваються, як свині, що вони багато води марно тратять: не наносишся на них. Хлопці «прийняли до відома», а що він сам робив так само, коли не чергував, то ніхто не звернув на його слова потрібної уваги.
Втиралися сірим-сірим, колись давно білим рушником. Потім стали ваксити чоботи. Ваксили вони щонеділі, бо була це єдина розкіш, яку могла собі дозволити комуна.
Поснідавши хлопці швидко розбіглися. Зостався один Петро наварити обід.
Наваривши обід, він поклав ключ від хати під струхлявілі східці й подався вулицею, прямо до степу. Як завжди він ішов, про щось думаючи, і то задирав голову догори й усміхався до безхмарого неба, то уважно додивлявся до кожного камінчика, що траплявся йому дорогою. Йшов швидко, натикався на людей, прохав вибачення і знову біг далі з таким виглядом, ніби у нього боліли зуби.
Сьогодні думки турбували Петра. Такі химерні думки! І він ішов усе далі й далі, не помічаючи, що минув свою вулицю і вийшов у степ.
На ньому були «штаніровані» кальсони й синя матроска, а в руках кепка без козирка (козирок десь забіг), кепка ще виконувала обовязки портфеля, а коли сонце дуже вже припікало, то недбало валялася на потилиці, як зімятий шмат паперу серед трави.
Костюм іноді доповнювала люлька, а по весні квіти. («Вони ростуть, за другою балочкою на пятнадцятій верстві, де шлях на Сандорівку».)
Була в нього хустка, якою він користався виключно в гостях, не тому, що вважав за гігієнічніше залишати зайве на вулиці, ні, цьому причиною були економічні міркування (мило) та лінь.
Було в нього ще й нерухоме майно, килим, на якому він спав і вкривався, певніш обгортався. Нерухомим же він звався тому, що все інше було завжди при нім і на ньому.
Травневий степ вже колосився, стрункий та високий, і Петро, розгортаючи обома руками зелені хвилі, плив прямо на обрій, за кряж, на могилу. Там він любив сидіти й дивитися на той бік Дніпра, униз, де за коліном кінчалися димарі й туманів рівний степ
От іде він степом, а назустріч йому дівчина з чорною косою, очима сірими: підійде, обівє тою косою чорною, в очи зазирне, спитає так тихо:
Кого ти шукаєш?
А він так сміливо обгорне її, притулиться червоними губами до уст запашних, степових і скаже:
Так це ти? Чому не приходила так довго?
А далі а далі розпливалося все
Чудно. Може, там десь в Америці, чи то в Австралії, на хуторі, чи в місті є дівчина, а може, вона от зараз там майнула за рогом спідницею, а він і не знав. Не знав! А можна було б підійти до неї так просто, простягнути руку, вона зрозуміла б Буде жити він з нею поруч, будуть бачитись, може, з нею щодня, а потім непомітно щезне вона, а він і не відчує, що так близько була вона А комуна сміється.
Чудно. Може, там десь в Америці, чи то в Австралії, на хуторі, чи в місті є дівчина, а може, вона от зараз там майнула за рогом спідницею, а він і не знав. Не знав! А можна було б підійти до неї так просто, простягнути руку, вона зрозуміла б Буде жити він з нею поруч, будуть бачитись, може, з нею щодня, а потім непомітно щезне вона, а він і не відчує, що так близько була вона А комуна сміється.