Состена ніщо не відрізняло від більшості вахмістрів імператорської кавалерії. Високий, дужий, сміливий, нагороджений і не раз поранений, він був такий, як і більшість його товаришів. Анжеліна, на крок відступаючи від нього, бачила його тільки як самодостатній світ світ шабель, острог, чобіт, переплетених шнурів, світ у синьо-червоних барвах, і навіть його обличчя було частиною мундира. То була проява, що, на відміну від усіх інших людських створінь, складалася не з кінцівок і частин тіла, а з фарб. А коли він підступав до малої, вона, щоб відповісти йому, була змушена дивитись угору, немов на барвисту гору, і тільки через довгу мить помічала на вершині густі й страхітливо лискучі синьо-чорні вуса, а над ними дві широкі й чорні ніздрі, відкриті, наче кратери.
Вахмістр був байдужий Анжеліні, тож вона тільки вдавала, ніби з задоволенням слухає, як він розповідав про свої битви й чужі країни, де він воював, жив і любив. Говорив він і про стратегію імператора зичливо й не без критики. Вона йому не дуже подобалася, й імператор міг певні битви програти, а в деяких інших узагалі загинути або принаймні потрапити в полон. Геть усі, зокрема й сам профос, хто знав тільки фасадний бік імператора, не мали ніякого уявлення про роль випадку та щастя в битвах. Можливо, тільки внаслідок випадку вахмістрів полковник сам не став імператором.
Та про це тільки Бог може знати! мовила дружина профоса.
Бога немає! рішуче заперечив вахмістр. Із не меншою рішучістю та галантним і гамірним уклоном прикрашеного гербом страховиська він запросив Анжеліну та її тітку на вечерю.
Вони їли в одному шляхетному заїзді смажену камбалу, телятину із зернистою сіллю, солодку моркву і ніжні молоді головки цибулі солдатський харч. Вахмістр тричі вдарив шаблею по підлозі, й принесли терпке вино з Рейнської області. Вахмістр і там приборкував німців, і кожен ковток породжував у ньому певні спогади. Каву і різні коньяки пили наостанок. Потім тітка заявила, що їй треба на службу.
Хвилиночку! проказав вахмістр. Я проведу вас, мадам!
Він низько нахилився, тітка трохи потягнулась угору, тож дотягнулась рукою до його могутнього кулака, він підхопив її і з брязкотом повів до дверей. Віддав військовий салют і повернувся, мов сяйлива скеля, до Анжеліни.
Того вечора дівчина пізнала ще чималий шматок світу: поїздку в кареті, ярмарок, де завдяки незліченним смолоскипам було видно, як удень, ще один коньяк, а зрештою червоно-золоту кімнатку, пляшку шампанського і кохання на вузькому дивані, не більшому за простору колиску. Голова Анжеліни, затуманена і одурена, звисала з бильця, яке боляче здавило їй шию. Анжеліні здавалося, ніби її тіло складається з окремих безладних частин, як і її одяг тієї миті. Барвиста чужа гора щосили обіймала її й мала намір цілковито розчавити її.
Тільки вже на вулиці, під сірим ранковим небом, Анжеліна отямилась у кареті, поправила собі коси та одяг і мало-помалу пересвідчилась, що не бракує жодної частини її тіла. Вуса вахмістра ще раз промели їй обличчя і шию, коли вони зупинилися коло палацу. Вахмістр відпустив її, наказав махнути рукою, вона послухалася і побачила, що й він махає їй рукою. Мерщій піднялася добре знайомими сходами до кімнати. Її товаришки спали. Сьогодні вона вже не молилася, вперше в своєму житті.
З неясним відчуттям, що життя важке і незбагненне, небезпечний і дивний тягар, Анжеліна поринула у важкий сон.
IV
Отак і справдилось пророцтво Вероніки Казимир: вусатий чоловік у мундирі ліг Анжеліні до ніг. Він щовечора чекав дівчину, коли закінчувалася її служба, перед виходом для двірських посланців. Пунктуально зявлявся там, могутній і барвистий. Ще задовго до того, як дійти до вахмістра, Анжеліна бачила крізь огорожу парку і зелень дерев полиски його пишних барв. На ясному небі вже загоралися перші срібні зорі. Здавалося, ніби вони майже торкаються лискучого драгунського шолома з круто вигнутим верхом і чорним кінським хвостом. Не від туги, а через страх і боязливе нетерпіння Анжеліна підбігала до вахмістра. Він, ота барвиста скеля, чекав заціпеніло, поки дівчина підступить упритул. Вона не наважувалася глянути на його голову, на піднесену лискучу вершину. Її блакитний чепчик сягав якраз до головки ефеса його шаблі і найнижчого ґудзика кітеля. Однією могутньою рукою, анітрохи не зігнувшись, він піднімав її до свого обличчя, і, поки її ноги знай бовтались у повітрі, його вуса, немов ніжна щітка, гладили їй чоло, заплющені повіки й засіяні ластовинням щоки. Затамувавши віддих, вона ширяла між небом і землею, як здавалося їй, цілу вічність. Нарешті, заточуючись, могла ковзнути на землю. Потім дибала коло його правого стегна, бо на лівому теліпалася шабля. Остроги вахмістра дзенькали небезпечно і тихо, натомість гучно рипіли чоботи. Отак вони йшли назустріч вечірнім радощам.
Відпустка вахмістра ніяк не закінчувалася. Він вочевидь мав великий вплив у своєму полку. І ніяк не міг вгамувати свою потребу в любові Анжеліни. Та й тужив за нею і вже кілька разів натякав, що його можуть перевести до кавалерійського полку в Парижі. Анжеліна думала про це зі справжнім страхом. Вона не наважувалася запитати, коли він подасться геть. Коли вахмістр повторив свій натяк, що міг би служити не тільки в Парижі, а й Ліоні чи Ґреноблі, вона відчула, що він чекає від неї згоди чи заохочення. Анжеліна прийняла і визнала вахмістра так, як приймають долю. Щовечора, певної години, він, немов барвиста брязкітлива лавина, регулярно навалювався на Анжеліну, і те, що, хоч і прибита й утомлена, вона все-таки знову могла піднятися з неушкодженим тілом, дівчина вважала за достатню ласку. Цей чоловік вочевидь судився їй від початку віків. Та й карти провіщали його.
Високо над головою Анжеліни, тож вона навряд чи й розуміла слова, вахмістр промовляв без упину. Вона сприймала лункі розкоти, мов тихий грім, а коли він інколи чхав, здавалося, на мить уперіщила злива. Тільки тоді, коли вони сиділи навпроти одне одного за столом, Анжеліна починала розуміти зміст його слів, хоч і не зовсім їхнє значення. Зачарована й не без неприязні, як-от інколи можна бути зачарованим чимось ненависним і огидним, мала Анжеліна дивилася на енергійні рухи могутніх чоловічих щелеп, які, здавалося, щось жували, поки вахмістр говорив, на велику червону нижню губу і вуса, які невтомно промітали пусте повітря. Вахмістр промовляв гучні й величні слова. Вони важко падали на Анжеліну, важко і нудно. Дівчина ні разу не посміла відвернути очі від його обличчя.
Хоч Анжеліна вважала, що тільки вахмістр став причиною її найтяжчого гріха, все-таки їй здавалося, що вона скоїла б ще тяжчий гріх, якби чинила йому опір і не належала йому. Отже, дівчина була цілком безпорадна, і їй здавалося, ніби вона приречена і вже ніколи не зможе вибирати між чеснотою і гріхом, а завжди буде змушена вагатися між двома різновидами гріха. Анжеліна шкодувала, що вона, відколи цей дужий чоловік навалився на неї і проник у неї, вже не ходила до церкви згідно з давнім звичаєм, який давав душі розраду, бо боялася, що вона, безпорадна й занапащена, прийшовши до церкви, своєю присутністю образить самого Бога. Анжеліна тужила за втраченими без вороття днями своєї дитячої чистоти. Одного вечора, коли, повертаючись, вони вже підїздили до палацу, вахмістр підняв палець, показав на палац і мовив:
Він теж мав щастя. Може, навіть більше, ніж заслужив.
Був уже пізній вечір, а на вулиці панувала така тиша, що Анжеліна виразно почула ці слова, дарма що вони пролунали високо над її головою. Спершу вона не зрозуміла, кого вахмістр мав на увазі. Але одразу відчула спротив і, ще не зрозумівши, про кого міг говорити вахмістр, зненавиділа його, і то тільки через це останнє речення.
Хто мав щастя? перепитала вона тоненьким, невпевненим голосом.
Звичайно, Бонапарт!
Було незвично, що імператора називають цим імям, і ненависть Анжеліни до вахмістра стала ще дужчою.
Імператор? знову перепитала вона.
Атож! відповів вахмістр.
Таж ви служите в його армії! на превелику силу дорікнула Анжеліна вже тремтячим голосом.
У його армії, відповів вахмістр (із ненавистю наголосивши слово «його»), служило багато людей, які не любили його. А ти, мала, тут нічого не розумієш!
Вони вже доїхали до огорожі, і в Анжеліни прокинулася підозра, перша підозра в її юному житті, що вахмістр тільки тому припинив розмову про імператора, що хтось міг підслухати його.
Тепер він підняв її, як і щовечора під час прощання, але не однією рукою, як тоді, коли вітався, бо охоронці вже не придивлялися й не було сенсу марнувати силу, якщо немає свідків. Отже, вахмістр піднімав Анжеліну двома руками, гучно цілував в обидві щоки, аж луною озивалися виляски, і одним рухом, не так лагідно, як у мить вітання, ставив на землю. Коли дівчина знову стояла на ногах, проказав:
Завтра відсвяткуємо прощання. Післязавтра моя відпустка закінчується остаточно й без вороття. Післязавтра на світанку я мушу вирушати. Ти сумуватимеш?
Так, сумуватиму! пробурмотіла Анжеліна.
Уперше, відколи почалася її дружба з вахмістром, вона жваво збігла сходами вгору, а її сон давно вже не був таким спокійним, радісним і без страшних сновидь. Наступного дня прокинулась у тому самому веселому настрої, в якому й заснула. Почався останній день її болісної любові, і вона почувалася, мов дитина напередодні радісного свята. Увечері, коли вахмістр, як і завжди, пунктуально полискуючи, зявився перед огорожею, Анжеліна майже радісно вибігла йому назустріч. Уперше вона відчула своєрідну вдячність до того колоса і трохи соромилася його. Уперше її вже не лякали його вуса, які ніжно промітали їй обличчя.
Проте згодом, коли вони зайшли до кавярні «Вічна радість», радісний настрій Анжеліни зник. Вахмістр Состен, прагнучи відсвяткувати своє прощання, запросив багатьох товаришів, унтер-офіцерів, двох профосів і одного урядовця. Коли він зайшов з Анжеліною, більшість запрошених уже зібралися й товпилися перед оббитим бляхою шинквасом. За ним порядкував господар у зеленому фартуху та білій сорочці, червоний, обрезклий і з веселими чорними вусами, що блищали не менше, ніж його очі. Всі, немов за командою, обернулись до прибульців і вигукнули: «Хай живе Состен!» Могутній і величний, Состен зупинився на порозі з відчиненими дверима за спиною, бо вважав, що цієї миті йому не годиться самому зачиняти їх. Коло його правого стегна тулилась Анжеліна, набагато жалюгідніша за шаблю на лівому стегні. Вахмістр підняв руку, пустивши при цьому руку Анжеліни, тож цієї миті дівчині здалося, ніби він остаточно покидає її в мить свого тріумфу, й прогримів:
Я тут, товариші!
Водночас в одному кутку гармоніка заграла звичайний військовий марш.
Усі одразу заходилися їсти, квапливо, зосереджено і мовчки. Відкушували величезні шматки з великим апетитом, випивали величезні келихи й ревно поглядали на свої тарілки. Анжеліна не хотіла придивлятися до інших, але щоразу щось змушувало її, і, тільки-но вона помічала, що хтось із гостей ковтає великий шматок, брала собі маленький і дедалі менший, тоненький і дедалі тонший. Їй здавалося, ніби цей прощальний вечір триватиме вічно, а всі оті зібрані веселі чоловіки її наречені, тож у такому разі байдуже, чи у вахмістра Состена завтра закінчиться відпустка, чи ні. Вона була заручена з усіма його друзями й належала їм.