Сто днів. Левіафан (збірник) - Йозеф Рот 30 стр.



Імператора вже не було, він став вязнем у замку Мальмезон, у замку своєї першої дружини, покійної імператриці Жозефіни. Там жила їхня донька Гортензія. Інколи вона нагадувала йому покійну любу, а тепер удвічі любу матір. Те, як донька нахиляла голову, нарізала харчі, відхилялась на бильце, сміялася, коли їй казали щось, чого вона не розуміла й не хотіла розуміти, засвідчувало: вона успадкувала ці рухи та риси від матері, і тому була ще дорожча імператорові. Водночас він відчував ще й невеличкі, ба навіть незначні ревнощі до самого себе: його дружина, імператриця Жозефіна, мала лишитися єдиною жінкою, яку він любив, так само як він був єдиним імператором французького народу.

Ох, уже не було ніякої роботи, як віддаватися спогадам про цю жінку.

 Тут я ходив із нею,  казав імператор на тій або тій алеї, наче гуляв із Жозефіною лише по цій алеї. Бачите,  казав він міністрові Карно, не помітивши, що посеред розповіді звернув уже на іншу доріжку,  тут, і я давно хотів сказати вам про це, її провідав мій син. І вона поцілувала його. Що за жінка! Вона пестила дитину, дитину іншої жінки, і, власне, саме через цю дитину вона перестала бути імператрицею. Ви чуєте, Карно!

 Так, Ваша Величносте!

Цей міністр усе своє життя був ворогом імператора і називав його зрадником свободи; ох, цього міністра вирізняло суворе і пряме серце. Але тепер, золотого вечора, коли вони гуляли по парку і міністр слухав імператора та його розповіді, які під впливом любові перекручували правду, дізнавався про його помилки і скорботу, він уперше, потихеньку, але досить виразно почав розуміти, що на світі є ще й інші закони, ніж ті, за якими він жив, інші закони, ніж закони непохитних переконань і сумління, вірності та зради.

 Ваша Величносте,  мовив міністр із великою щирістю давнього якобінця,  чуючи, як ви говорите так, я запитую себе, чому я так довго гадав, що повинен вважати вас за зрадника. Сьогодні, але, на жаль, уже запізно, я вважаю, що ви найвірніший чоловік у цьому світі!

 Для цього ніколи не буває пізно,  тихо сказав імператор.

Назустріч їм ішов слуга і доповів про графиню Валевську. Давно вже, здавалося імператорові, він не бачив її. Тримаючи свою дитину, його дитину за руку, вона стояла перед ним з напівприкритим вуаллю обличчям, у чорному вбранні, тож він злякався на мить і зупинився, бо мав враження, ніби вона прийшла на його похорон, ніби він уже труп. Графиня, певне, помітила його переляк, пішла йому назустріч, схилилася над його рукою. Імператор узяв її за руку й повів у кімнату, яку колись звелів обставити для себе, і то тільки на те, щоб утішити імператрицю Жозефіну і дати їй змогу думати, що він тут часто зупинятиметься. Дав руку хлопчикові, всміхнувся і довго мовчки стояв перед жінкою. Кілька разів показав рукою на диван. Але вона й далі стояла.

КОНЕЦ ОЗНАКОМИТЕЛЬНОГО ОТРЫВКА

 Так, Ваша Величносте!

Цей міністр усе своє життя був ворогом імператора і називав його зрадником свободи; ох, цього міністра вирізняло суворе і пряме серце. Але тепер, золотого вечора, коли вони гуляли по парку і міністр слухав імператора та його розповіді, які під впливом любові перекручували правду, дізнавався про його помилки і скорботу, він уперше, потихеньку, але досить виразно почав розуміти, що на світі є ще й інші закони, ніж ті, за якими він жив, інші закони, ніж закони непохитних переконань і сумління, вірності та зради.

 Ваша Величносте,  мовив міністр із великою щирістю давнього якобінця,  чуючи, як ви говорите так, я запитую себе, чому я так довго гадав, що повинен вважати вас за зрадника. Сьогодні, але, на жаль, уже запізно, я вважаю, що ви найвірніший чоловік у цьому світі!

 Для цього ніколи не буває пізно,  тихо сказав імператор.

Назустріч їм ішов слуга і доповів про графиню Валевську. Давно вже, здавалося імператорові, він не бачив її. Тримаючи свою дитину, його дитину за руку, вона стояла перед ним з напівприкритим вуаллю обличчям, у чорному вбранні, тож він злякався на мить і зупинився, бо мав враження, ніби вона прийшла на його похорон, ніби він уже труп. Графиня, певне, помітила його переляк, пішла йому назустріч, схилилася над його рукою. Імператор узяв її за руку й повів у кімнату, яку колись звелів обставити для себе, і то тільки на те, щоб утішити імператрицю Жозефіну і дати їй змогу думати, що він тут часто зупинятиметься. Дав руку хлопчикові, всміхнувся і довго мовчки стояв перед жінкою. Кілька разів показав рукою на диван. Але вона й далі стояла.

 Я хотіла ще раз побачити вас,  мовила графиня.

Ще недавно її обличчя було маленьким і витонченим, як і багато років тому, коли він познайомився з нею. Тепер вона видавалася худою, змарнілою і виснаженою. Як швидко змінюються жінки, надто ті, які люблять і страждають! Колись ніжний срібно-білястий пушок укривав її білі маленькі щоки, солодкий мох, на якому спочивали його вуста. Тепер щоки були голі, пусті й запалі. Губи утворювали вузьку сувору щілину.

 Ваша Величносте,  сказали ті вузькі скупі вуста,  я хочу попросити вибачення.

 Аж ніяк, аж ніяк, за що, навіщо?  вигукнув імператор.

 І все ж,  мовила графиня,  я саме тому й приїхала і повинна сказати вам про це. Я повинна сказати вам про це,  повторила вона.

 Гаразд, будь ласка!  майже нетерпляче погодився імператор. Він знав усе, що вона хотіла сказати йому.

Графиня мовчала, злякавшись його нетерпіння. Вона до всього ретельно підготувалася, а тепер усі слова зникли й розвіялись. Вона навіть плакати не могла.

Імператор підступив до графині, лагідно взяв її за руки, наблизив свої великі ясні очі до її обличчя і сказав:

 Ви хотіли признатися мені, що не завжди любили мене. Я знаю це вже давно. Ви любили тільки Польщу, свою батьківщину. Ви прийняли мою любов, щоб визволити Польщу. Тільки потім ви трохи навчилися любити імператора. Правда? Ви це хотіли сказати мені?

 Це ще не все!  скрикнула вона.

 Що там іще?

 Ваша Величносте, я люблю вас і досі!  майже затято відповіла графиня й підняла обличчя.  Я люблю вас і досі, тільки вас, а не мою батьківщину і не імператора. Хоч куди ви підете, я хочу бути з вами.

Імператор відступив назад. Помовчав хвилину, потім сказав суворо і ясно, голосом, яким звик розмовляти з солдатами:

 Ідіть, графине! Коло мене небагато місця. Будь ласка, ідіть. Я й досі вас люблю. Я ніколи не забуду вас. Я й досі люблю вас.

Імператор дививсь, як вона пішла гордо і твердо, на струнких міцних ногах, які він любив, відважною ходою, від якої ворушилось усе тіло, а тендітні слабкі плечі видавались по-королівськи штивними і сильними.

Імператор думав про те, що став суворим. Але ж то була єдина жінка, про яку він знав, що вона зрозуміла його і любила його суворість. І добре розуміла й те, що він не зміг би довго перебувати з нею. На мить прислухався. Почув схлипування за дверима і заспокійливий голос своєї доньки Гортензії.

Велике нетерпіння охопило імператора, він уже й години не хотів лишатися в замку. Він виконав свій закон і невдовзі заквапиться назустріч новим обріям. Він звелів покликати брата, своїх друзів Бассано, Флао, Лавалета.

 Я хочу вибратися звідси!  гукнув він.  Де чекає корабель? Де паспорти? Куди я, зрештою, можу їхати? Я хочу геть, геть!

 Вороги вже тут,  спокійно відповів генерал Лавалет.  Пруссаки стоять у Бурже.

КОНЕЦ ОЗНАКОМИТЕЛЬНОГО ОТРЫВКА

 Я хочу вибратися звідси!  гукнув він.  Де чекає корабель? Де паспорти? Куди я, зрештою, можу їхати? Я хочу геть, геть!

 Вороги вже тут,  спокійно відповів генерал Лавалет.  Пруссаки стоять у Бурже.

 А англійці?

 Ще жодного не бачили!  відповів генерал.

Імператор раптом вийшов із кімнати. Четверо чоловіків мовчки приголомшено перезирнулись. Перше ніж хтось вимовив слово, імператор уже повернувся зі шпагою та в чоботях з острогами, в мундирі єгеря.

 Я стримаю їх!  закричав він так гучно, що забряжчала люстра.  Накажіть сідлати коней! Я стримаю їх! Я можу все, французькі солдати можуть усе! Ідіть і скажіть тим месьє, що я хочу повноважень стримати пруссаків. Мені вже не треба корони. Я вже не імператор. Мені потрібна одна дивізія! Я командир дивізії!

Потім замовк. Усі мовчали й заціпеніли, тільки люстра тремтіла і бряжчала. Знадвору долинув спів солдатів, які проходили повз. Виразно пролунала команда «Стій!», яку дав офіцер, потім пристукнули чоботи. Солдати повернулись обличчям до замку. «Хай живе імператор!» проревіли вони.

 Отже, виїжджаємо завтра вранці!  наказав імператор.

IX

Ні! Завтра вони не поїхали. Тільки-но чоловіки вийшли з кімнати, імператор уже знав, що йому ніколи не дозволять стати командиром дивізії. Відстебнув шпагу і жбурнув на стіл. Гукнув слугу і наказав зняти з себе чоботи і мундир. Він сам собі видався вкрай сміховинним, його порив був суто хлопчачий, це була наче давня мрія, марнославна мрія: той, хто програв велику битву як імператор, уже не здобуває перемогу в малій як полковник або генерал. Він розумів це і мовчав, коли йому повідомили, що йому заборонено захищати місто. Париж уже чекав ворогів, імператор давно знав про це, хоча надворі й далі гукали: «Хай живе імператор!». Париж уже чекав ворогів і короля, тож вигуки на вулиці насправді начебто й не лунали, були тільки відгомоном історії. Ті вигуки були мов театральні. Їх адресували не йому, живому Наполеонові, а вже мертвому та увічненому.

Імператорові лишилося тільки попрощатися, а потім піти геть далеко, де який-небудь вітер, ласкавий або неприязний, занесе його кудись. Він був готовий, щоб його занесло бозна-куди, ба навіть тужливо чекав цього. Треба тільки швидко попрощатися: з братом, донькою, друзями. Тепер лишилося ще найтяжче прощання: з матірю.

Імператор вибрав для цього прощання найтемнішу кімнату в домі бібліотеку. Материні очі давно вже недобачали й боялися світла. Мати прийшла надвечір, спираючись на двох придворних дам, у супроводі слуги імператора, в чорному вбранні, без прикрас. Коли вона зайшла, здавалося, ніби в кімнаті стало ще темніше. Мати видавалася такою високою і сильною, дарма що її підтримували, такою могутньою, хоча її обличчя було маленьким, блідим і виснаженим, що одразу виповнила все приміщення похмурим віддихом своєї ураженої гідності. Вона поширювала тіні. Здавалося, ніби вона прийшла не попрощатися з живим сином, а вже поховати мертвого. Ніжне ясне золото книжкових обрізів навколо на полицях потьмяніло, і в кімнаті стало ще темніше, а темно-зелені портьєри на стінах чорніли на очах. Сяяло тільки бліде обличчя матері, світилися тільки її темні великі підсліпуваті очі. Мати махнула рукою слуга зник, за ним і придворні дами. Тепер уже тільки сам імператор підтримував матір. Її треба було провести заледве пять кроків до широкого темно-зеленого фотеля, але імператор бажав, щоб цей шлях ставав дедалі довшим, ще слабший за матір, він щокроку зупинявся, коліна йому підгиналися, рука тремтіла. Мати йшла по праву руку від сина, лівою рукою він узяв ліву руку матері й раз по раз цілував її. То була велика дужа рука з довгими міцними пальцями, з тоненькими зморшками на пучках і страхітливо білими нігтями, вище відчувався кістлявий і мязистий запясток із грубими синіми венами на поверхні. Як часто ця рука карала його і пестила й, навіть караючи, ще пестила! Імператор знову став маленьким хлопчиком, зникли бурхливі й криваві роки його слави і страхітливості, тільки вигляд материної руки робив його знову малим і юним, і тепер він зрікався трону, і то щоразу, коли підносив до вуст материну руку. Коли імператор обережно всадовив матір на стілець, його лікоть на коротку мить зачепив її пишні груди, по руці пробіг дрож, дійшов звідти до серця, воно затремтіло, то був блаженний трепет, як і колись, блаженний трепет дитини на грудях матері. Мати височіла над ним, він видавався собі малесеньким, присунув собі стілець до фотеля, хоча йому здавалося, ніби він має сісти на ослінчику коло її добрих ніг. Тепер імператор сидів дуже близенько навпроти матері, їхні коліна майже торкалися, мати у фотелі видавалася щоразу більшою, з дедалі вищою гордістю та піднесеністю, а імператор дедалі меншав, він майже скоцюрбився, голова впала йому на груди.

Назад Дальше