Далі, далі! наказав він. Море! Море!
XI
Тепер море, за яким так тужив імператор, було вже тут, вічне море. Тепер він сидів у вузькій кімнаті на другому поверсі будиночка на острові Екс. Ліжко, стіл і шафа були чорні, немов домовини з ебенового дерева. Вночі імператор часто прокидався, море не давало йому спати. Багато часу минуло вже відтоді, коли він міцно спав під спів моря. Тоді він був молодий, і то було рідне море, море навколо Корсики. Навіть коли воно гнівалось, його запінені хвилі й серед гніву свідчили про своєрідну любовну насолоду і не штурмували берег, а радше бурхливо пестили його. Отак думав імператор цієї ночі, коли йому не спалося і він відчинив вікно, дослухаючись до розмірених ударів бурхливих хвиль об берег. Ох, яким лагідним було колись рідне корсиканське море! А тут буяло аж ніяк не французьке море, його хвилі, здавалося, розмовляють англійською мовою, мовою ворога, одвічного ворога. З вікна можна навіть побачити вогні за кілька миль оддалік. Там уже вартує англійський корабель «Беллерофонт», його капітана звуть Мейтленд. Ці імена, думав імператор, завдяки мені будуть увічнені, вони не заслуговують цього! «Беллерофонт» і Мейтленд! Про них говоритимуть навіть через кілька сторіч, корабель на той час уже потоне або ж його окремі частини використають для нового корабля, а цей капітан спочиватиме на дні моря або на якомусь англійському цвинтарі. Я сам буду мертвим і, мабуть, лежатиму в міцній труні! Але хробаки і її проточать коли-небудь. Мабуть, буде така труна, як оця чорна шафа з ебенового дерева отут у кімнаті, як це чорне ліжко, на якому я лежу і яке вже тепер скидається на катафалк. А їхні імена знатимуть: Мейтленд і «Беллерофонт», «Беллерофонт» і Мейтленд
Прийшов брат імператора, Жозеф. Імператор давно чекав його. Він зайшов, і Наполеон подумав: «Ти мав би прийти раніше». Але сказав:
Добре, що ти тут.
Брати обнялися коротко й холодно.
Ну? запитав брат. Здавалося, ніби він вимагає звіту.
Я знаю, що ти маєш на увазі, відповів імператор. Ти запитуєш, чи я не вирішив тікати від англійців. Ні! Я вирішив віддатися англійцям!
Ти добре все обдумав?
Ні. Не обдумав. Я вже давно не думаю, відколи дізнався, що моя бідолашна голова відмовила мені. Я лишив собі своє серце. Я знаю, знаю, отак я видаюсь невдячним, знаю, невдячним. Кілька шляхетних людей мають точні плани, хочуть викрасти мене, можливо, вони й здатні на таке. Але я не хочу цього, ти чуєш? Не хочу! Часом, коли я не сплю, я тільки дуже рідко можу спати, я бачу трупи, трупи: всі трупи, що лежать на моєму довгому шляху. Якби, брате, скласти їх докупи, була б гора, а якби розкласти, було б море. Я більше не можу! Скільки гармат вилили задля мене? Ти можеш порахувати постріли, тільки гарматні? Я вже не хочу, щоб через мене знову стріляли бодай раз. Розумієш?
Тобі загрожує небезпека, мовив брат. Вони можуть убити тебе.
Тоді я втрачу ще одне життя, відказав імператор. Я вже так багато втратив їх!
Він ліг на чорне ліжко з високим матрацом, поряд на столику з ебенового дерева стояв потрійний свічник, миготливі свічки відкидали лихі, мінливі світлові плями на обличчя із заплющеними очима. Братові здалося, ніби імператор давно вже мертвий і лежить тут у домовині.
Мій брат повинен поїхати геть, думав імператор, сам, із грішми, які він здобув і врятував. Чого вони ще хочуть від мене?
Дайте мені всі нарешті спокій! проказав імператор. Не дбайте про мене, моя доля справдиться сама собою. Їдь у Новий Світ, починай нове життя!
Імператор знову відчув легеньку підозру, яка не давала йому спокою: всі вони прагнуть урятувати його, та ще й люблять його, і повязують свої імена навіть із його лихом, так само як раніше чіплялися за його щастя.
Лишіть мене нарешті! повторив він. Я маю долю Фемістокла. Він теж був самотній. Я йду до ворогів. Я написав англійському принцові-регенту. Я віддаюся в його руки.
Я мушу тебе застерегти ще раз, сказав брат. Вони арештують тебе. Вони триматимуть тебе в клітці, мов небезпечного звіра. Я маю надійні повідомлення. Капітан Мейтленд має таємний наказ від адмірала доставити тебе на корабель, і то будь-яким способом хитрощами або насильством.
Йому не знадобиться ані те, ані те. Завтра або післязавтра я доброхіть піду до нього.
Тоді попрощаймося, холодно, майже неприязно мовив брат і підвівся. Імператор підвівся. Простер руки. Вони двічі поцілувалися, в щоку і чоло.
Ми вже ніколи не побачимось, мовив імператор. Потім зачекав. Сподівався, що брат тепер, нарешті тепер скаже йому: «Візьми мене з собою! Я не покину тебе!»
Але брат лише сказав:
Ти повернешся. Ми боротимемось і працюватимемо задля цього.
Бідолашні борці! пробурмотів імператор. Щасти тобі! додав він голосно й твердо. Обернувся до вікна і дослухався до рівномірного бурхання хвиль, яким завтра або післязавтра він прагнув віддатися; ворожому кораблеві і ворожим хвилям.
XII
Імператор зарано ліг на ліжко в одязі. Літнє сонце, велике і могутнє, повільно сідало в море, відкидало червоне, полумяне відображення на вікно і віддзеркалювалось у чорних меблях. Білі подушки, на яких спочивав імператор, немов занурились у своєрідну золотаву кров. Над сонним обличчям імператора довго зависав червоний полиск, тож обличчя видавалось мов бронзовим. За кілька кроків від ліжка на прямому чорному стільці сидів слуга імператора. Імператор хотів, щоб його збудили рівно опівночі.
Червоне відображення зблідло, кімнату заповнило сіро-сріблисте світло, вдалині спалахував маяк, на мить, немов крадькома, осяваючи вікно, не чулося нічого, крім спокійного віддиху сонного імператора і бурхливих хвиль моря, яке ніколи не спало. Слуга не ворушився. Запанувала пітьма, а він не запалював світла. Від часу до часу поглядав на невеличкі дзиґарі на камінній полиці. Час плинув повільно, години збігали не так, як звичайно, хоча дзиґарі цокали рівномірно й завзято, як і завжди. Інколи і з дзвіниці долинав тихий передзвін. Але між одним бамканням дзвонів і наступним пролягала вічність, сповнена похмурої тиші, чорнюща вічність.
Слуга, хоч і сидів непорушно, боявся, що може заснути, тому зрештою обережно підвівся, пройшовся навшпиньки по кімнаті, але дарма що ходив тихесенько, імператор одразу прокинувся, підвівся на ліжку й запитав:
Яка година?
Ваша Величносте, півночі ще немає, відповів слуга.
Усе буде готове? запитав імператор.
Ваша Величносте, об одинадцятій годині все буде навантажене!
Добре! схвалив імператор і ще довго лежав із розплющеними очима.
Раптом йому здалося, ніби двері відчиняються. Він хотів крикнути, але не міг видобути жодного звуку. Виразно усвідомлював, що лежить, випростаний і безсилий, та водночас бачив, як він підводиться і йде в чоботях з острогами по великій червоній залі палацу Тюїльрі. Двері знову зачинилися, то були вже не двері малої злиденної кімнати, де він лежав, випростаний і безсилий, а прикрашені золотим орнаментом високі двостулкові двері в палаці Тюїльрі. У двері, раз по раз уклоняючись, зайшов несміливою ходою якийсь дід, одягнений у довгу червону сутану, з-під якої соромязливо визирали лискучі черевики з пряжками. Імператор підвівся з ліжка, нараз відчув себе бадьорим та юним і в чоботях з острогами пішов по залі назустріч старому, і щокроку його остроги лунко видзвонювали, страшенно гучно, хоча грубий килим мав би приглушувати звуки, а шпага непристойно гучно виляскувала, бючись об тверду халяву.
Сідай, святий отче, запросив імператор і показав старому на широкий червоний плюшевий фотель, дивуючись, що звернувся до старого на «ти».
Старий сів і ретельно розправив на колінах складки сутани. Соромлячись, спробував приховати черевики з пряжкою. Склав руки на колінах, і імператор побачив, що в нього білі, худі й помережані тисячами синіх жилочок руки старезного діда.
Ваша Величносте, запитав старий, і його синюваті губи тремтіли, навіщо ви запросили мене?
Імператор твердо стояв перед старим і відповів:
Бо я імператор Наполеон! Мені потрібні корона і благословення небес! Мені не личить іти на прощу до Рима. Я впокорив навіть небеса. Я спустив небеса на землю. Мені не личить іти на прощу до Рима! Що таке Рим проти небес? Зорі мої друзі! Що таке стілець святого Петра проти зір? Я хочу імператорську корону. Я хочу бути помазаним. Самі зорі благословили мене, божественні зорі. Щоб цьому повірили ще й люди, я й покликав тебе, святий отче!
Ти лише імператор, мовив старий. Ти нічого не тямиш у зорях! Ти вчинив наді мною насильство! Ти чиниш насильство над усіма! Всі коряться тобі, але покора могутнього зовсім інша річ, ніж моя покора. Адже я аж ніяк не могутній! Я єдиний, хто не має могутності і кориться тобі, і це стане твоєю загибеллю. Досі ти впокорював тільки могутніх. Тільки я не маю зброї, не маю солдатів і корюся тобі, бо я безсилий. А для могутнього немає нічого найбільш небезпечного, як покора безсилого. Слабкий переможе сильного!
Я, пообіцяв імператор, зроблю церкву Христову великою і могутньою!
Імператор Наполеон не здатний подбати про велич і могутність церкви, відповів старий. Церква не потребує могутнього імператора. Ти наказав мені прийти, а не я тобі. Церква вічна, імператор минущий.
Я вічний! вигукнув імператор.
Ти минущий, відказав старий, мов комета. Ти сяєш надто яскраво! Твоє світло знищує саме себе, тоді, як сяє і поки сяє. Ти народжений із лона смертної матері!
Тієї миті імператорові здалося, наче постать старого перетворилась у постать його матері. Він став навколішки й заховав голову на її лоні.
Набуліо! мовила мати. Вона була в червоному вбранні святого отця, яке спадало складками, і додала: Я прощаю тобі все! Я прощаю тобі все! Набуліо, мій улюблений сину!
Імператор підвівся, на дзвіницях тихого міста пробамкало північ.
Важкі лункі удари на дзвіниці відзначили північ. Їм вторували ніжні срібні дзвіночки дзиґарів на камінній полиці.
Світла! наказав імператор. Він швидко підвівся, підійшов до дзеркала, поправив волосся і крикнув: Мундир! Шпагу! Капелюх!
Слуга одягнув імператора. Він стояв перед дзеркалом, невідступно споглядав своє обличчя, безвольно піднімав ногу, дививсь, як його одягають. Білі штани, свіжо натерті крейдою, мало не засліплювали його, чоботи блищали й самі були чорним дзеркалом. Полискувала перевязь. Іскрилося руківя шпаги.
А кітель справді синій? запитав імператор. Він ніколи не вмів до ладу розрізняти барви, цієї миті він думав, власне, не про кітель і його колір, а про те, що йому інколи здавалося, ніби він не може відрізнити червоний колір від зеленого. Якось, він уже не памятав точно, коли і де, він бачив на луці, як кров із рани полеглого тече на зелену траву, і йому здалося, що людська кров набула кольору трави. Тоді він злякався. Він давно вже забув цю сміховинну подію, а тепер знову згадав про неї, одягнувши кітель. Синій? перепитав імператор.