Імператор їхав у Сен-Жермен, то був день параду. Імператор зупинився. Скинув капелюха. Привітав зібраний там люд Сен-Жермена, робітників і солдатів. Він знав, що простолюд любить його чорне гладеньке волосся і рівні пасма, які свавільно, проте мяко спадали йому на чоло. Перед бідними і простими людьми він видавався біднішим і простішим, коли стояв перед ними без капелюха. Сонце наближалось до полудня і вже припікало оголену голову. Імператор стояв непорушно. Він змусив і коня, і себе до недвижності памятника, вплив і силу якої він знав уже багато років. Від юрби, де ясніли сотні червоних жіночих хусток, здіймався добре знайомий кислуватий і жирний запах поту, огидний дух злиднів під час свят, запах їхнього радісного збудження. Імператор розчулився. Він тримав капелюха в руці. Він не любив народ, не довіряв його радості, захвату і запаху. А проте всміхався, непорушно сидячи на білому коні, улюбленець народу, імператор і камінь.
У застиглих каре стояли солдати, його ветерани. Які вони однакові фельдфебелі, капрали, єфрейтори всі, кого пощадила смерть і хто знову повернувся до своїх звичних міщанських кислуватих злиднів. Імператорові спадало на гадку одне імя за іншим. Декого він добре памятав і міг би гукнути того чи того. Та його серце не озвалось жодною нотою. Він соромився. Люди любили його, і він соромився, що його люблять, бо до тих, хто любив його, міг пройматися лише співчуттям. Він сидів на осяяному сонцем, а отже, вдвічі сяйливішому білому коні, з непокритою головою, мов придавлений галасом і криками. Ветерани в каре забили тепер у барабани. Як добре, що вони барабанять! Тепер імператор махнув капелюхом, ослабив вузду і зменшив тиск гомілок так, щоб кінь зрозумів його й затанцював на місці; потім заговорив, і людям у юрбі здалося, ніби щойно почуті барабани промовляють людською, імператорською мовою.
Мої друзі, почав імператор, товариші моїх битв і перемог, свідки мого щастя і нещастя
Кінь нашорошив вуха і ворушив тихенько переднім копитом у такт словам імператора.
Сонце стояло опівдні, світило молодо й лагідно.
Імператор насадив на голову капелюха і спішився.
IX
Підійшов до людей. Їхня любов підступила до нього з їхнім віддихом, потужно променилася з їхніх облич, як сьогодні сонце з небес, і йому раптом здалося, ніби так буде завжди. Тієї миті імператор бачив себе так, як бачили його шанувальники на тисячах портретів, на тарілках і ножах, на стінах кімнат, уже як міф і ще живого.
Довгі місяці у вигнанні імператор тужив за цим народом. То був народ Франції, тож він знав його. Народ блискавично був готовий і любити, і ненавидіти. Був святковий і глузливий, легко захоплювався, його було важко переконати, він був гордий у злиднях, великодушний у щасті, довірливий і легковажний у перемозі, озлоблений і мстивий серед лиха, грайливий і дитинний під час миру, нещадний і нездоланний у битві, швидко розчаровувався, був водночас довірливий і недовірливий, забудькуватий і схильний легко примирятися завдяки гарному слову, завжди готовий до спяніння і неодмінно залюблений у поміркованість. Це був народ галлів, народ Франції. Отож він любив імператора.
Імператор уже не відчував недовіри. Люди обступили його. Кричали поблизу від нього: «Хай живе імператор!» коли він стояв поміж них, серед них, і здавалося, ніби люди, поки він стоїть серед них, прагнули довести йому: вони теж ніколи не забували, що він їхній імператор. Він був їхнім сином і їхнім імператором.
Імператор обняв одного літнього унтер-офіцера. Той чоловік мав похмуре, жовтувате, сміливе кістляве обличчя, шпакуваті, обвислі й ретельно розчесані вуса, був вищий від імператора на цілу голову, і, поки вони стояли обнявшись, здавалося, ніби імператор віддався під захист худого і кістлявого ветерана. Унтер-офіцер схилив голову ліворуч, а оскільки йому перешкоджали і власний зріст та незграбність, і невисока та опасиста постать імператора, цей рух видавався трохи сміховинним, але дав змогу імператорові поцілувати його в праву щоку. Імператор відчув запах жовтуватої шкіри, гострого оцту, яким ветеран змастив свіжопоголені щоки, поту, що крапелинками спадав йому з чола, а також тютюну, яким тхнуло з його рота. Раптом увесь народ став імператорові близьким і рідним. Так, солдатам, тим дивовижним воїнам французької країни, був властивий запах народу; так пахла сама вірність, солдатська вірність: потом, тютюном, кровю і оцтом. Цілуючи одного солдата, імператор цілував та обіймав увесь народ, удихав його запах, запах усієї своєї Великої армії, всіх полеглих і тих, хто вижив. Тим часом народові, що бачив, як довговязий, худий і кістлявий унтер-офіцер обіймає і немов захищає опасисте й куце тіло імператора, здавалося, ніби він увесь стоїть там в обіймах імператора, ніби він сам обіймає імператора. Сльози наповнили очі глядачів, і вони хрипкими голосами заревіли: «Хай живе імператор!» Бажання плакати здушило їхні радісні горлянки. Імператор опустив руки. Ветеран відступив на три кроки назад і виструнчився. Під його кущавими, пишними бровами світилися маленькі чорні очі віддані й небезпечні вогники вірності.
Де ти воював? запитав імператор.
Мій імператоре, під Йєною, Аустерліцом, Ейлау, Москвою, відповів унтер-офіцер.
Як тебе звуть? запитав імператор.
Пєр-Антуан Лавернуаль! прогримів унтер-офіцер.
Я дякую вам, проказав імператор гучним голосом, тож його мали чути всі, лейтенанте Пєре-Антуане Лавернуалю!
Новий лейтенант знову виструнчився. Відступив ще на крок назад, підняв свою худу смагляву руку, помахав нею, мов прапором, і вигукнув здушеним голосом: «Хай живе імператор!» Знову став у шерегу товаришів, звідки його витягнув імператор, і півголосом розповідав усім, хто зібрався навколо:
Ви тільки подумайте, він одразу впізнав мене! Ти, мій любий Лавернуалю, сказав він, був під Єною, Аустерліцом, Ейлау і Москвою! Ти ще не маєш ніякої відзнаки. Ти матимеш її. Я призначаю тебе лейтенантом.
Він знає нас усіх, проказав один з унтер-офіцерів.
Він не забув нікого! додав другий.
Він упізнав його, шепотіли десятки солдатів. Він знав його прізвище. Знав навіть обидва імені. Пєре-Антуане Лавернуалю, сказав він, я знаю тебе.
Імператор тим часом знову сів на коня. Лавернуаль, думав він, бідолашний довговязий Лавернуаль! Щасливий Лавернуаль! Імператор зняв капелюха і, видимий усім, підвівшись на стременах, крикнув голосом, який звик, щоб його чули й розуміли серед гуркоту гармат:
Ви тільки подумайте, він одразу впізнав мене! Ти, мій любий Лавернуалю, сказав він, був під Єною, Аустерліцом, Ейлау і Москвою! Ти ще не маєш ніякої відзнаки. Ти матимеш її. Я призначаю тебе лейтенантом.
Він знає нас усіх, проказав один з унтер-офіцерів.
Він не забув нікого! додав другий.
Він упізнав його, шепотіли десятки солдатів. Він знав його прізвище. Знав навіть обидва імені. Пєре-Антуане Лавернуалю, сказав він, я знаю тебе.
Імператор тим часом знову сів на коня. Лавернуаль, думав він, бідолашний довговязий Лавернуаль! Щасливий Лавернуаль! Імператор зняв капелюха і, видимий усім, підвівшись на стременах, крикнув голосом, який звик, щоб його чули й розуміли серед гуркоту гармат:
Паризький народе! вигукнув він. Хай живе Франція!
Імператор повернув коня. Всі ринули йому вслід і відокремили його, сяйливого коня і сірий плащ від імператорського почту. За імператором пішла не одна сотня людей: чоловіків у мундирах і в цивільному, а також жінок у червоних хустках, що яскріли під юним сонцем.
X
Імператор повернувся додому, присоромлений, утомлений і скорботний. Завжди він змушений обіймати невідомих бідних людей, давати їм титули й ордени, щоб вербувати і купувати їх. Вони любили його, а йому були байдужі. Імператор соромився. Обіймати ще одного Лавернуаля! Невже і цього звуть Лавернуаль? У Великій армії було багато тисяч унтер-офіцерів, чотириста тисяч солдатів. Він, великий імператор, соромився малих лавернуалів
XI
Імператор наказав, щоб у кожному місті країни дали по сто гарматних пострілів. То була його мова. Отак він повідомив народові, що одержав перемогу над повсталими ворогами друзями короля.
Гармати прогриміли в усій країні, і їм вторувало могутнє відлуння. Люди давно вже не чули гарматного ляскоту. А тепер, почувши, злякалися. Вони знов упізнали голос нещадного імператора, що повернувся в країну. Навіть про мир він повідомляв пострілами.
Брат імператора казав:
Було б краще звеліти бамкати в дзвони, а не стріляти з гармат.
Так, погодився імператор, я люблю дзвони, і ти знаєш про це. Я б охоче послухав їх. Але зі дзвонами я ще почекаю. Я звелю бити в них, коли переможу могутнього, справжнього ворога.
Кого ти маєш на увазі? запитав брат.
Увесь світ, повільно і врочисто мовив імператор.
Брат підвівся. Тієї миті він боявся всього світу, що був ворогом імператора, а водночас боявся і брата, що мав за ворога цілий світ. Ще надворі, перед дверима, перше ніж зайти, він проймався співчуттям до імператора і відчував страх за нього, й вирішив не виявляти перед його обличчям ані страху, ані співчуття. А тепер, стоячи перед імператором, він, як уже віддавна, скорився і його поглядові, і голосу. Братові здавалося, ніби він один із безіменних гренадерів могутнього імператора.
Сядь, мовив імператор, маю сказати тобі щось дуже важливе. Тільки тобі, тобі одному я можу сказати це. Я б краще звелів бити в дзвони, але наказав стріляти з гармат, бо дзвони були б брехнею, брехнею і обіцянкою, якої я не можу дотримати. Брате, миру ще немає! Я хочу, щоб люди звикли до гармат. Я б хотів миру, а вони змушують мене до війни. Всі посли всіх країн давно б уже покинули Париж, якби мій поштмейстер не затримав їхніх коней. Вони акредитовані в короля. Вони не гості народу Франції та її імператора. Ох, вони ненавидять мене ще дужче, ніж я зневажаю їх! На кордонах вони ловлять моїх посланців. До імператриці не доходить жоден мій лист. Ох, брате! Коли походиш із такої родини, як наша, то знаєш великий світ не дуже добре. Це наша помилка, брате, помилка неродовитих. Я принизив королів, але від того, що їх принижую я, такі, як я, такі, як ми, вони меншими не стають. Це робить їх мстивими, і вони прагнуть помсти. Останній із моїх гренадерів має більше шляхетності, ніж вони. Перемогти жалюгідних повстанців у країні було легко. Така перемога не заслуговує бамкання дзвонів. Є ще більше ворогів навіть у країні депутати. Вони не народ, але народні обранці. Національні збори. Я підпорядкований їм. Але тільки я можу прагнути свободи, тільки я, бо я досить могутній, щоб берегти її. Я імператор французів, бо я їхній генерал.