Ігор виразно уявляє собі, щó буде далі.
Лунає жіночий зойк. Батько судорожним рухом вихоплює з кишені мобільний телефон і відступає трохи вбік. Мати трясе дочку, але її тіло не подає жодних ознак життя. Перехожі зюрмлюються навколо місця події; тепер і він може скинути свої чорні окуляри й підійти ближче зрештою, він буде лише одним цікавим із натовпу.
Мати плаче, тримаючи дівчину в обіймах. Якийсь молодик відтручує її й намагається зробити дівчині штучне дихання, ротом у рот, але незабаром полишає свої спроби обличчя Олівії вже злегка забарвилося в ліловий колір.
«Швидку»! Викличте «швидку»!
Кілька людей набирають один і той самий номер, усі почувають себе потрібними й корисними. Удалині вже чути звук сирени. Крики матері стають усе розпачливішими, якась дівчина обіймає її і просить заспокоїтися, але вона її відштовхує. Хтось намагається утримати труп у сидячій позі, хтось каже, щоб його поклали на лаву, але сподіватися на порятунок уже не доводиться.
Не сумніваюся, це передозування наркотиком, коментує подію хтось поруч із Ігорем. Наша молодь сама себе знищує.
Ті, хто почув ці слова, згідливо кивають. Ігор незворушно спостерігає, як підїздить бригада «швидкої допомоги», як із машини дістають апаратуру, намагаються оживити серце електричними розрядами великої потужності, найдосвідченіший із лікарів дивиться на все це, нічого не кажучи, бо знає, що тут уже нічого не поробиш, але не хоче, щоб його підлеглих потім звинуватили в недбалості. Ноші з тілом Олівії засовують у «швидку», мати хапається за дочку, лікарі трохи сперечаються з нею, а потім дозволяють їй сісти біля нош, і машина зривається з місця.
Від тієї миті, коли подружжя виявило, що їхня дочка мертва, й до відїзду машини минуло не більш як пять хвилин. Батько залишився стояти на місці, не знаючи, куди йому йти, що робити. Не знаючи, хто перед ним, той самий чоловік, який говорив про передозування наркотиків, підійшов до батька Олівії й повторив свою версію.
Не варто перейматися цим, добродію. Таке тут щодня трапляється.
Батько ніяк не реагує. Він досі тримає в руках відкриту мобілку й дивиться в порожнечу. Чи то він не почув, щó йому кажуть, чи просто не зрозумів, щó тут щодня трапляється, чи то перебуває у стані шоку, який швидко перекинув його в той невідомий вимір, де болю не існує.
Натовп швидко розпорошується і зникає, мовби його тут і не було. Залишається лише чоловік із відкритою мобілкою і чоловік із темними окулярами в руках.
Ви знали жертву? запитує Ігор. Відповіді немає.
Певно, ліпше йому робити зараз те, що й інші, прогулюватися по Круазетт і спостерігати за тим, щó відбувається цього сонячного ранку в Канні. Як і батько Олівії, Ігор неспроможний у цю мить зрозуміти, щó саме він відчуває: він зруйнував світ, який уже не зміг би відновити, навіть якби був усемогутнім. Чи заслуговує на це Єва? З лона тієї дівчини, Олівії він знає її на імя, і це його тривожить, бо вона вже для нього не просто одне з облич у натовпі, міг народитися геній, який винайшов би метод лікування раку або придумав би, як зробити так, щоб у світі запанував мир. Він знищив не просто одну людину, а й усі майбутні покоління, які могли б прийти в життя від неї. Що ж він накоїв? Невже кохання, хоч би яким сильним воно було, може виправдати такий учинок?
Він помилився з першою жертвою. Вона не стане його новиною, Єва ніколи не зрозуміє такого послання.
Але що сталося, те сталося, тут нема чого думати. Ти готовий, зрештою, піти ще далі, тож дивись уперед. Дівчина зрозуміє, що її смерть не була марною, вона померла в імя великого кохання. Розглянься навколо себе, подивися, щó відбувається в місті, поводься як нормальний громадянин адже тобі довелося витерпіти свою частку страждань у житті й ти заслуговуєш на певний комфорт і спокій.
Утішайся фестивалем. Адже ти до цього готовий.
Навіть якби він був у купальному костюмі, йому було б нелегко дістатися до самого моря. Схоже, готелі тут володіють великими ділянками пляжу, де вони ставлять свої крісла, позначають усе своїми логотипами, посилають туди своїх офіціантів та своїх охоронців, які підходять до кожного, хто проник на заборонену територію, й вимагають показати їм ключ від номера чи якийсь документ, що свідчив би про їхню належність до постояльців готелю; над іншими ділянками пляжу натягнуті великі білі тенти, під якими відбуваються презентації кінофільмів, нової марки пива або косметичного виробу. Тут люди одягнені нормально, якщо ми назвемо «нормальним» костюмом кашкет на голові, барвисту сорочку та білі штани для чоловіків; і легкі блузки, дорогоцінні прикраси, шорти та черевички на низьких підборах для жінок.
І всі тут у темних окулярах і чоловіки, й жінки. Тут ніхто не дбає про те, щоб виставити напоказ свої фізичні принади, бо Суперклас уже проминув той період життя, коли це робиться, будь-яке хизування в цьому плані тут вважають безглуздим або, якщо висловитися точніше, патетичним.
Ігор звертає увагу на ще одну прикметну деталь: мобільний телефон. Тут ніхто з ним не розлучається, він неодмінно входить до їхнього спорядження.
Надзвичайно важливо одержувати послання або дзвінки щохвилини, бути готовим урвати хай там яку розмову, щоб відповісти на телефонний дзвінок, у якому немає нічого термінового, або набрати довжелезний текст у так званій системі SMS. Усі вже давно забули, що літерами SMS позначають службу коротких повідомлень (short message service), і користуються крихітною клавіатурою, певно, уявляючи собі, що перед ними клавіатура друкарської машинки. Друкувати на таких мініатюрних кнопках незручно, можна серйозно пошкодити собі пальці, та хіба це важливо? Не тільки в Канні, а й у всьому світі ефір заповнений такими пустопорожніми фразами, як «добридень, любове моя, я прокинувся з думкою про тебе і дуже щасливий, що ти існуєш у моєму житті», «я буду через десять хвилин, приготуй обід і відішли білизну до пральні», «вечірка тут неймовірно занудна, але я більш не маю куди подітися, а де тепер ти?».
Усе це можна промовити за десять секунд, а на те, щоб набрати й відіслати ці фрази, знадобиться хвилин пять не менше, але так уже влаштований світ. Ігорю це відомо краще, ніж будь-кому, бо хіба ж не він заробив мільйони доларів завдяки тому факту, що телефон перестав бути лише засобом спілкування людей між собою, він перетворився на нитку надії, на спосіб переконатися в тому, що ти не сам-один на світі, на засіб продемонструвати всім і кожному власну значущість.
Усе це можна промовити за десять секунд, а на те, щоб набрати й відіслати ці фрази, знадобиться хвилин пять не менше, але так уже влаштований світ. Ігорю це відомо краще, ніж будь-кому, бо хіба ж не він заробив мільйони доларів завдяки тому факту, що телефон перестав бути лише засобом спілкування людей між собою, він перетворився на нитку надії, на спосіб переконатися в тому, що ти не сам-один на світі, на засіб продемонструвати всім і кожному власну значущість.
І схоже, цей же таки механізм може привести світ до повного ідіотизму та божевілля. Так, у Лондоні винайшли хитромудру систему, яка лише за пять євро на місяць надсилає адресатові через кожні три хвилини так звані еталонні повідомлення. Коли ти з кимось розмовляєш і хочеш справити враження на свого співрозмовника, тобі досить буде перед тим набрати певний номер, щоб активувати лондонську систему. У такому разі лунає сигнал, ти дістаєш телефон із кишені, відкриваєш повідомлення і кажеш своєму співрозмовнику, що воно може почекати (авжеж, може: там написано тільки «згідно із замовленням» і вказано час). У такий спосіб ти допомагаєш своєму співрозмовникові відчути себе більш значущим, і ваші з ним переговори прискорюються, бо він знає, що з ним спілкується чоловік вельми зайнятий. Через три хвилини розмова знову уривається новим повідомленням, напруга зростає, і ти сам повинен вирішувати, чи вимкнути телефон хвилин на пятнадцять, чи, посилаючись на зайнятість, звільнитися від неприємного співрозмовника.
Існує лише одна ситуація, коли мобільний телефон треба неодмінно вимикати. Не під час важливої офіційної вечері, не в театрі, коли ти дивишся спектакль, не в кіно, коли на екрані має зявитися найважливіший епізод, не під час виконання надзвичайно складної арії в опері адже кожному з нас доводилося чути недоречний телефонний дзвінок у такі хвилини. Ні, людей насправді опановує страх перед можливістю того, що телефонний дзвінок у їхній кишені може становити для них реальну небезпеку, лише тоді, коли, сідаючи в літак, вони вислуховують звичну брехню: «Ви повинні вимкнути мобільні телефони на весь час польоту, бо вони можуть перешкодити роботі бортових механізмів».
Усі вірять цьому застереженню й роблять так, як вимагають від них їхні перевізники.
Проте кому, як не Ігорю, знати, коли було створено цей міф: минуло вже багато років відтоді, як компанії повітряних перевезень намагалися запровадити систему телефонних дзвінків через апарати, приєднані до кожного крісла. Пасажирам довелося платити б по десять доларів за кожну хвилину, підключаючись до тієї самої системи звязку, якою користується кожен, хто розмовляє по мобільному телефону. З цього нічого не вийшло, проте легенда про складність телефонних розмов із борту літака збереглася відповідний пункт просто забули викреслити з того списку заборон, який стюардеса зачитує перед зльотом. Ніхто не знає, що в кожному польоті щонайменше двоє або троє пасажирів просто забувають вимкнути свої телефони. Що ноутбуки входять в Інтернет через ту саму систему, яка робить можливим мобільний телефонний звязок. Ніколи і ніде у світі не відбулося жодної авіаційної катастрофи з цієї причини. Тепер ми спостерігаємо намагання почасти використати цю легенду, не шокуючи пасажирів, але разом із тим зберігаючи ціни на розмови з літаків на захмарному рівні: мобільними телефонами дозволяють користуватися тим, кого підключають до навігаційної системи літака. І на такі розмови ціна вчетверо дорожча. Проте ніхто ніколи не пояснив, що це означає «навігаційна система літака». Але якщо люди хочуть, щоб їх обманювали в такий примітивний спосіб, то це їхня проблема.
Ігор іде далі. Спогад про те, як востаннє подивилася на нього Олівія, вселяє йому тривогу, але він намагається про це не думати.
Охоронці, темні окуляри, бікіні на пляжі, світлий одяг та коштовності, усе більше й більше людей, які кудись поспішають, ніби сьогодні на них чекають дуже важливі справи, фотографи, які зустрічаються на кожному розі вулиці, марно намагаючись зняти щось цілком нове, щось таке, чого ще не було десь надруковано, безліч безкоштовних газет і журналів, де описано все, що відбувається на фестивалі, розповсюджувачі буклетів і програм, де дуже мало розповідають про те, що відбувається на Круазетт, і подано інформацію для тих бідолашних смертних, яких не запрошено під білі тенти і яким рекомендують відвідувати ресторани, розташовані на вершині пагорба, далеко від усіх подій, у тих самих кварталах, де дівчата-моделі винаймають собі помешкання на період кінофестивалю, сподіваючись, що їх запросять на проби, після чого їхнє життя в чудодійний спосіб зміниться. У всьому цьому нема нічого несподіваного. Усе це можна було передбачити. Якщо він вирішить піти сьогодні на одну з таких презентацій, то ніхто не стане вимагати, щоб він показав офіційне запрошення, бо ще рано й промоутери мають підстави боятися, що на їхній захід прийде дуже мало народу. Але якщо все для них складатиметься нормально, то через півгодини охоронці одержать наказ пропускати без запрошень лише симпатичних дівчат, яких ніхто не супроводжує.