У такі хвилини рівень адреналіну в моїй крові мав би зашкалювати, але я не втрачав голови. Навпаки, небезпека мене майже заспокоювала. Цим я завдячую тренуванням з контролю ризиків, які отримав від ВПС. Ті тренування навчили мене робити чотири речі: Оглядати, Орієнтуватись, Вирішувати й Діяти. Зокрема, я мав спостерігати за обєктом розвідки, визначати найкращий шлях у гарячу зону й назад, орієнтуватись у разі неочікуваних подій, а потім рішуче діяти на основі інстинктів та засвоєних навичок. Зволікання може вбити пілота, як і безрозсудна хоробрість. Як тільки мій штурман робив потрібні фото, я тягнув важіль на себе та виривався з-під обстрілу, хоча через перевантаження майже нічого не бачив. Від тих перевантажень штурман теж часто відключався, а в деяких випадках і втрачав контроль над своїм кишечником. Але він не скаржився. Бо я завжди доставляв нас назад живими.
Тоді я був просто молодим пілотом реактивного літака, який сподівався пережити свою сотню завдань. Я не знав, що досвід польотів та тренувань, які я пройшов щодо вміння думати та діяти в смертельно небезпечних ситуаціях, сформує спосіб моєї роботи до кінця життя. Я прибув до Вєтнаму в 1967 році з двома ескадрильями винищувачів F-4 та двома розвідниками RF-4C, загалом сотнею літаків. Ми прибули на зміну двом ескадрильям RF-101s. З пятдесяти RF-101s протягом одного року були збиті всі, крім чотирьох. А ті, що залишились, мали в корпусі стільки пробоїн, що просто не могли літати. Навіть не знаю, як пілоти взагалі посадили їх після останнього завдання. RF-4C був більш витривалим літаком-винищувачем, але половину наших літаків однаково збили протягом року. Ми покращили показники виживання, але 50 відсотків тих, хто прибув разом зі мною, все одно не повернулися на базу. Лише кількох щасливчиків вдалося врятувати з джунглів, перш ніж їх схопили вєтнамці.
Повернувшись із війни у Вєтнамі, я здобув ступінь магістра статистики в Стенфорді, проводячи весь свій вільний час у лабораторії штучного інтелекту. Після цього я став викладачем математики в Академії військово-повітряних сил та вступив до аспірантури з біометрики в Медичній школі Університету Колорадо. Там я спитав свого куратора доктора Джона Бейлара, одного з найвидатніших дослідників у сфері медицини та статистики, як написати дисертацію, що буде корисною людям, а не валятиметься на запилюженій полиці бібліотеки. Він передав мені три сотні статей з медичних журналів про рак. Усі вони містили діаграми онкологічної статистики, які широко варіювали для людей і тварин та залежно від типу пухлини. Бейлар сказав, що якщо я зумію пояснити, чому вони всі різні, то зможу претендувати на докторський ступінь. Саме це я й зробив, ставши доктором.
Але перед тим я роками намагався визначити, що відбувається в клітині, від чого вона стає раковою. Я багато дізнався про теорію систем і те, як лише система має певні стабільні стани. У міру свого розвитку клітина переходить з одного стабільного стану в інший. Саме визначенню правил переходу складної адаптивної системи з одного стану в інший та перетворення наступного стану на позитивний замість негативного я й присвятив майже десять наступних років свого життя.
Із часом я зрозумів, що організації, команди та люди також є складними адаптивними системами. Ті самі речі, що переводять клітини з одного стану в інший, роблять те саме з людьми. Щоб змінити клітину, ви спочатку додаєте в систему енергію. У перші хвилини там спостерігається хаос, здається, що немає жодних правил, усе тече й міняється. Коли ж ви робите це з організаціями, намагаючись їх змінити, люди часто неначе дуріють. Вони не можуть зрозуміти, що відбувається. Не знають, що робити. Але навдивовижу швидко, точно як клітина, організація заспокоюється, переходячи в новий стабільний стан. Питання лише в тому, чи є цей новий стан кращим за старий. Клітина ракова чи здорова? Особисто мене цікавило таке питання: «Як можна визначити якісь прості правила, що скеровуватимуть команди в більш продуктивний, щасливий, взаємопідтримувальний, веселий та захоплений стан?» Намагаючись це визначити, я витратив ще пятнадцять років.
За часів адміністрації Рейгана уряд радикально урізав гранти на наукові дослідження, у тому числі й мій грант від Національних центрів дослідження раку, коли я був провідним дослідником збирання та аналізу даних відділення клінічних та епідеміологічних досліджень Центру раку при Університеті Колорадо. Поки я думав, що робити далі, до мене звернулися з компанії під назвою MidContinent Computer Services, де почули, що я є провідним фахівцем у сфері їхніх найновіших розробок. MidContinent займалась обслуговуванням 150 банків у всій Північній Америці. Свій найновіший продукт вони назвали мережею «автоматичних касових апаратів» (банкоматів). Це було в далекому 1983 році, коли отримання готівки зазвичай означало вистоювання довгої черги в банку або підїзд до спеціального банківського вікна на вашому автомобілі. Ви мали заповнити чек на готівку, вказавши потрібну суму, та передати його касирові.
Нова мережа мала залишити цю незручність у минулому, але на той час у MidContinent ніяк не могли вирішити проблему звязку їхніх банкоматів між собою. Їм потрібен був хтось, хто б зайнявся вирішенням цієї проблеми, і вони зробили мені заманливу пропозицію стати віце-президентом із роботи з новими системами. Компютери їхньої мережі нічим не відрізнялися від тих, на яких я роками працював над дисертацією, а тому то була цілком непогана угода.
Принаймні так я собі думав. Ніщо у світі просто не дається, правда? Прийшовши в компанію, я очолив відділ, що користувався каскадною моделлю управління проектами. Там були сотні програмістів, які цілими днями просиджували за своїми столами, вдаючи, що працюють, але нічого не могли виконати вчасно або в межах бюджету. Щодо проекту впровадження мережі банкоматів, то витрати на 30 відсотків перевищили прибутки. Неефективність просто-таки вибивала ґрунт із-під ніг.
Передусім я витратив деякий час, намагаючись визначити, як там усе працює. Можете уявити, як вище керівництво ставилося до моїх хлопців. Там було багато крику, дрібязкових розпоряджень, пасивно-агресивної поведінки та вимог працювати краще й понаднормово. Але хоч як керівництво тиснуло, проекти все одно хронічно запізнювались, не вкладалися в бюджет і не приносили очікуваного результату.
Я прийшов до думки, що найкращим варіантом для нас є все це змінити. Проблем було надто багато, щоб усувати їх окремо, тому я вирішив створити компанію всередині компанії. Я попросив нашого генерального директора Рона Гарріса дозволити мені сформувати окрему організацію з усіх залучених до проекту створення мережі банкоматів. У нас буде власна команда продажів, власна група маркетингу та власні фінансисти. Рон був блискучим і творчим керівником, який мені довіряв. Мабуть, за керівництва когось іншого це б ніколи не вдалося реалізувати. Почувши про мою ідею, він сказав мені: «Сазерленде, якщо ви хочете взяти на себе цей головний біль, то візьміть».
Я так і зробив. Я пішов до розробників та менеджерів і сказав їм: «Перше, що нам треба, це припинити робити речі, які нас убивають». Це як у тому старому жарті про людину, яка бється головою об цегляну стіну лише для того, щоб відчути, як це добре, коли перестане. «Ми маємо визначити кращий спосіб роботи, сказав я їм, і почати слід негайно».
Я так і зробив. Я пішов до розробників та менеджерів і сказав їм: «Перше, що нам треба, це припинити робити речі, які нас убивають». Це як у тому старому жарті про людину, яка бється головою об цегляну стіну лише для того, щоб відчути, як це добре, коли перестане. «Ми маємо визначити кращий спосіб роботи, сказав я їм, і почати слід негайно».
І ми створили цілу невеличку компанію у формі єдиної команди, поділеної на групи. При цьому премії базувалися не на індивідуальній продуктивності, а на продуктивності всієї компанії. Ми задіяли концепції та інструменти, які десять років потому знайшли своє місце в Scrum (наприклад: власник продукту, беклог проекту та тижневі спринти), детальніше описані нижче та викладені в додатку. Через шість місяців ми стали найприбутковішим підрозділом у компанії. Прибутки на 30 відсотків перевищили видатки. Наші системи Nonstop Tandem стали першими онлайновими автоматами для транзакцій, яким банки довіряли достатньо, щоб їх використовувати. Ми розгорнули їх по всій Північній Америці. У наші дні, у яку б частину країни ви не поїхали, банкомат знайдеться скрізь. І всі ці машини точно знатимуть, скільки грошей на вашому рахунку. Моя команда добряче над цим попрацювала. Ага, нема за що.
Вчимося думати, як робот
Після моєї першої карєри в армії, а другої в освіті, прийшовши в бізнес, я почувався свого роду аутсайдером. Проте точка зору сторонньої людини якраз і стала одним із найцінніших моїх активів. З першого ж дня для мене стало загадкою, чому люди наполягають на роботі способом, який наперед є неефективним та марнотратним, дегуманізованим і просто гнітючим. Гадаю, вони вважали, що так діють усі, а тому він, мабуть, найкращий.
Мені дійсно подобалося працювати в MidContinent, але я прагнув випробувати свої вміння та навички на нових викликах. Закінчилося це тим, що протягом наступних двох десятиліть я працював на великі й малі компанії на посаді віце-президента з проектування або технічного директора. У кожній з них я намагався досягти більш ефективної спільної роботи команд. Улаштувавшись в одну із цих компаній, я опинився в Кембриджі, штат Массачусетс, усього за кілька кварталів від Массачусетського технологічного інституту (МТІ). Кілька тамтешніх докторів та професорів якраз заснували нову компанію зі створення роботів, і їм стало тісно в їхній лабораторії. Розглянувши різні варіанти, вони орендували офісне приміщення в моєї компанії.
Через кілька тижнів після їхнього переїзду сталася геть неочікувана річ: у мій кабінет забіг шестиногий робот завбільшки з кота, який почав ганятися за мною навколо столу. Розробники відразу забрали його та нервово вибачилися за їхню машину, але кожні кілька днів це повторювалося знову. Один із роботів постійно тікав з лабораторії та починав гасати будівлею. Я весь час чув клацання механічних ніг у коридорах.