Тарас Григорович Шевченко
Кобзар
Вперше зі щоденником автора
Тарас Шевченко
Про Тараса Шевченка поета і людину написано вже не одну сотню книжок мовами різних народів світу, не одну тисячу наукових розвідок та публіцистичних і популярних статей, і несть числа виголошеним на його честь доповідям та промовам. Обсяг Шевченкіани можна порівняти хіба що з обсягом літератури про найбільших світових поетів і митців. Але в чому він, мабуть, і від них усіх відрізняється (власне, в чому його відрізнено зусиллями його сучасників і нащадків), так це в кількості й різнорідності модифікацій його образу: стереотипів сприйняття, які випали на його долю, починаючи від того, для якого він сам дав привід, назвавши свою першу збірку поезій: «Кобзар». Втім, кобзар образ дуже місткий і надається для символічного переосмислення, яке й дає Шевченкова поезія, хоч символічна глибина цього образу не всіма сприймається. Гірше з прямолінійними «теоретичними», або субєктивно-враженнєвими означеннями, чи й корисливо-політичними наліпками, яких ніколи не бракувало. Ще Драгоманов у праці «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879) налічив кільканадцять разюче строкатих, до взаємовиключності, і разюче довільних і в уславленні, і в негації версій Шевченкового образу, від «українофіла», «безумного патріота» й «сепаратиста» до «нігіліста» й «соціаліста», від пророка до лжепророка й богохульника. Це в самій тільки Галичині! Час невтомно розширював цю палітру. «Після 1917 року він (Шевченко. І. Дз.) являвся нам і комуністом, і незаможним селянином, і виразником петлюрівської ідеології, і захисником формули Єдина, неділима[1]». Зовсім іншого ідеологічного спрямування автор також нарікає: можна говорити «щонайменше про яких шість-вісім відмін сфальшованого Шевченка (пригадайте: Шевченка-народника, в обовязковому кожусі й шапці з кобзою в руках або біля ніг, Шевченка поета перед-пролетаріату, Шевченка-гетьманця і словянофіла, Шевченка-соціаліста в солдатській шинелі з кацапською бородою, що нагадував не то старовіра, не то своє погруддя роботи Архипенка)»[2]. Але й сам запропонував свою «відміну»: Шевченка майже шовініста. Юрій Івакін, оглянувши «шевченкознавчі» наліпки 20-х років ХХ ст., вирізняє ще такі: «поет пролетаріату», «батрацький поет», «співець бідноти», «поет наймитів», «співець гайдамацького повстання»[3]. З часом одні версії ставали одіозними, на зміну їм приходили інші: революційного демократа, атеїста, інтернаціоналіста, русофоба, русофіла тощо; на наших очах повертаються деякі старі, в тому числі риторично-патріотичні, а дехто навіть пропонує офіційно оголосити Шевченка національним святим і негайно канонізувати. Різні політичні сили намагалися пристосувати Шевченка до своїх потреб (незмінна формула: «Шевченко наш!»), ігноруючи суверенність поезії, її незводимість до ідеологічних платформ.
Вдумливий читач, опинившись насамоті з «Кобзарем», а ще краще із зібранням творів Шевченка, без особливого труда зможе відшарувати від його текстів різні ідеологічні наноси. Він захистить себе сам. Якщо його читати. Отож треба мати потребу його читати. І треба вміти читати. Шевченко поет глибокий і складний. Міф про його простоту і самозрозумілість живий і досі, хоч його поставив під сумнів ще Борис Грінченко у книзі «Перед широким світом» (1907).
Для адекватного розуміння Шевченка потрібен історизм мислення. Треба знати його життя, його час, його оточення, стан України, Росії й світу. Треба читати без упереджень, уважно і вдумливо.
Рік тисяча вісімсот чотирнадцятий Девятнадцяте століття ввійшло в історію як «епоха національностей» (хоч не до всіх національностей воно повернулося своїм привітним ликом). На зміну феодально-династичному принципу в Європі приходить ідея національної держави, національного самовизначення, що змінила обличчя Старого і Нового Світу. Ламається весь уклад європейського життя, рушаться кордони, уявлення, змінюються геополітичні розрахунки. В дію приходять великі людські маси, подвигнуті своїми гостро усвідомленими соціальними та національними інтересами. Розвиток буржуазних економічних відносин, насамперед в Англії та Франції, в парі з могутнім наступом просвітницької ідеології, не залишав шансів старим формам суспільного життя і духовній рутині. Не упривілейовані шари, не аристократія, а народ, нація стають рушієм історичних процесів. У повітрі витає «дух нації» (вираз Монтескє), якому одні давали містичну інтерпретацію, інші раціоналістичну.
Декларація незалежності США (1776) була першим тектонічним поштовхом, імя її автора Бенджаміна Франкліна стало символом прагнення до визволення від зовнішнього гніту, до республіканізму. Повалення монархії у Франції дало початок Великій французькій революції, яка стала відправною точкою і центральною подією нової історії Європи, хоч і мала неоднозначні наслідки, оскільки кривавий терор, у який вона виродилася, призвів до глибокого розчарування в ідеях просвітителів та в інтелектуальному раціоналізмі. А це знов-таки спричинилося до нових духовних шукань, до піднесення релігійних настроїв, збудження містичних сподівань. Так само експансія Наполеона спершу викликала надію на повалення монархій, спровокувала національні рухи. Однак у міру того, як Наполеон показував себе дедалі більше не визволителем, а завойовником, хвиля національних рухів спрямувалася проти нього, що прискорило його поразку
Але погляньмо на рік 1814. В Україні та Росії ще не вляглося хвилювання від навали Наполеона; на українські села ще доходили глухі чутки про те, що Наполеон хотів звільнити селян від кріпацтва і обіцяв визволити Україну; ще недавно то тут, то там виловлювано, нібито, його агентів; з другого боку, офіційне суспільство перебувало в стані вірнопідданчо-патріотичного піднесення.
Неспокійно було 1814 року в усьому світі. Норвегія боролася за незалежність від Швеції. Серби повстали проти Туреччини під проводом Обреновича. Переможці Наполеона ліквідують створену ним «Іллірійську провінцію» (18081813), повертаючи її Австрійській імперії, але натомість народжується «ілліризм» патріотичний рух, який дістане розмаху в 30-і роки. На Близькому Сході закінчилася чергова російсько-перська війна. Мексиканці повстали під проводом Хосе Марії Морелоса проти французької адміністрації, якою Наполеон замінив іспанську, і проголосили незалежність Мексики. Нідерланди проголосили суверенітет. У Венесуелі розпочалося повстання під проводом Симона Болівара, який став національним героєм латиноамериканців. Уругвайські повстанські війська під проводом Хосе Гервасіо Артигаса взяли штурмом Монтевідео, завершивши визвольну війну проти іспанського володарювання. В Ірландії ОКоннолі очолив новий етап боротьби свого народу за незалежність від Англії. В Китаї розпочалося повстання проти маньчжурської династії Цинь. У Північній Америці тривала так звана друга війна за визволення: Англія намагалася відновити панування над американськими штатами, англійські війська захопили Вашингтон і спалили Білий Дім та Капітолій
29 січня 1814 року помер великий німецький філософ Фіхте. Його «Слово до німецького народу» (1808), разом з «Ідеями про філософію історії людства» (17841791) Гердера, піднесли принцип національності (народності) в духовному житті, що був одним із стимулів могутнього руху політичного і літературного романтизму. В Англії вже уславились Колридж, Вордсворт, Сауті, Вільям Блейк, який зробив «прорив» у романтичну містику і фантазійність; уже здобувають славу Байрон і Шеллі; ось-ось зявляться як першорядні поетичні величини Гюго у Франції та Міцкевич у Польщі. Цікаво, що в липні 1814 року вийшов друком перший юнацький вірш Пушкіна «Другу-стихотворцу»
А в кріпацькому селі Моринці на закріпаченій Черкащині закріпаченої України глухо тяглися дні рабської праці на одного із сотень володарів людських душ, що вважали свою владу в Російській імперії вічною. Тільки старі діди ще згадували про Запорозьку Січ та про Коліївщину. «Було колись» А тепер Поодинокі кріпацькі бунти безсилі були освітити морок безнадії. Люди народжувалися, працювали і вмирали, ніби поза отим великим світом бувши. Але насправді все у світі взаємоповязане. Навіть коли люди того звязку не помічають. Як непоміченою залишилася подія, про яку було зроблено черговий запис у метричній книзі Богословської церкви села Моринці під рубрикою «У кого кто родился»: «Число рождения 25 (25 лютого, тобто 9 березня за новим стилем. І. Дз.). У жителей села Моринец Григория Шевченка и жены его Екатерины родился сын Тарас».
І ніхто тоді не міг подумати, що сталася подія, яка повяже Моринці з великим світом, дасть ще одну барву світовому життю. Що народився той, чиє імя стане в один ряд із найбільшими поетами людства.
Кріпацький пансіон. Село Моринці, де Шевченко народився, село Кирилівка, де минало його дитинство, та інші сусідні села були власністю генерал-лейтенанта Василя Енгельгардта, який володів 18 тисячами душ кріпаків чоловічої статі (з них майже 8 тисяч на Київщині). Батько і мати Тарасові зазнали всіх «благ» кріпацького стану. В сімї було шестеро дітей, які лишилися сиротами після ранньої смерті матері (1823), а потім і батька (1825), вони межи людьми «розлізлися, мов мишенята», як писав пізніше поет. Малий Тарас зазнав усіх сиротинських поневірянь, але виявив неабияку впертість у бажанні навчатися грамоти й хист до малювання. Цей хист і прислужився йому, коли він потрапив у «козачки» (рід прислуги) до молодого пана Павла Енгельгардта, який успадкував Моринці й Кирилівку після смерті Василя Енгельгардта. Немало кривд і принижень зазнав Тарас у пана-самодура, але мав можливість трохи задовольнити свій потяг до мистецтва: у панських покоях були копії творів живопису, а господиня, Софія Григорівна меломанка добре грала на піаніно.
Кріпацький пансіон. Село Моринці, де Шевченко народився, село Кирилівка, де минало його дитинство, та інші сусідні села були власністю генерал-лейтенанта Василя Енгельгардта, який володів 18 тисячами душ кріпаків чоловічої статі (з них майже 8 тисяч на Київщині). Батько і мати Тарасові зазнали всіх «благ» кріпацького стану. В сімї було шестеро дітей, які лишилися сиротами після ранньої смерті матері (1823), а потім і батька (1825), вони межи людьми «розлізлися, мов мишенята», як писав пізніше поет. Малий Тарас зазнав усіх сиротинських поневірянь, але виявив неабияку впертість у бажанні навчатися грамоти й хист до малювання. Цей хист і прислужився йому, коли він потрапив у «козачки» (рід прислуги) до молодого пана Павла Енгельгардта, який успадкував Моринці й Кирилівку після смерті Василя Енгельгардта. Немало кривд і принижень зазнав Тарас у пана-самодура, але мав можливість трохи задовольнити свій потяг до мистецтва: у панських покоях були копії творів живопису, а господиня, Софія Григорівна меломанка добре грала на піаніно.