Вважалося, що на Святвечір уся родина має бути вдома, бо ті, хто ночують поза його межами, «цілий рік блукатимуть світом». А ще до цього вечора слід повернути усі борги, аби у наступному році бути заможним.
Століття тому Новий рік в Україні святкували за старим стилем 14 січня, на день Василя. Досі ця традиція лишається такою сильною, що ми святкуємо дивовижне та незрозуміле для інших народів свято старий Новий рік.
Першого гостя, який заходив до оселі на Різдво та Новий рік, за старих часів називали в Україні «полазником». Вважалося, що коли це буде чоловік, то в домі увесь рік буде щастя та благополуччя, а якщо жінка, та ще й стара, чекай лиха. Багато хто і зараз вірить у цю прикмету.
Збереглися в Україні і деякі дохристиянські народні свята. Одне з них Івана Купала (7 червня) є найбільш поетичним в українському обрядовому календарі. В язичницькі часи Купалом (Купайлом) називали ляльку-опудало, яку купали, топили у воді або спалювали на вогнищі. Назва ж «Іван Купала» походить від народного найменування Іоанна Хрестителя, вшануванням якого православна церква намагалася подолати дохристиянські традиції. Головними ритуалами свята є стрибки через вогнище, пошуки чарівної квітки папороті та прогулянка до сходу сонця по цілющій купальській росі.
Одним з найдавніших народних свят у народі є день св. Юри (св. Юрія), який вважається покровителем звірів та домашньої худоби. Його відзначають 9 квітня, коли в Західній Україні на полонини відправляють отари овець та стада корів. На Закарпатті, виганяючи цього дня корів, на них одягали вінки з квітів, аби вони виглядали святково для Юри.
Інше народне свято день Дмитра (8 листопада) також було повязане із сільськогосподарськими роботами. Ним було прийнято завершувати хліборобський рік. Вважалося, що цей день ніби «закривав землю на ключ» та приводив зиму.
За християнською традицією свято Стрітення (15 лютого) було повязане із тим днем, коли старець Симеон побачив новонародженого Христа і сказав, що може тепер спокійно померти, оскільки бачив Месію. Та у народі вважалося, що цього дня зима і весна вступають у двобій, тому існує ще одна цікава назва свята Зимобор. Воно починається із освячення у церкві води та свічок. Вважається, що стрітенська свічка має особливу силу (захищає від грози та пожеж), а вода береже від недоброго ока, нею лікують інфекційні хвороби та натирають хворі місця.
Хоча християнська церква включила Масляну до церковного календаря, в її святкуванні також лишилося чимало язичницьких елементів: народні гуляння з ритуалами знищення опудала Зими, випікання та поїдання млинців, які вважаються символом Сонця, з різними веселими іграми та забавами. В такому вигляді Масляна нагадує не стільки релігійне свято, скільки справжній український карнавал.
Масляна
7 квітня в Україні відзначають велике православне свято Благовіщення. Здавна вважалося, що цього дня Господь благословляє рослини, які поступово воскресають після зимової смерті. Працювати було заборонено, оскільки, як казали у народі, «навіть пташка цього дня не зівє гнізда». На Благовіщення існував звичай відпускати на волю птахів. А от позичати цього дня вогонь вважалося поганою прикметою, що обіцяла пожежу.
Із суворими заборонами був повязаний день Усікновення Голови Іоанна Предтечі, чи як його ще називали в народі Головосік (11 вересня). Жінкам не можна було готувати борщ, оскільки для цього необхідно було різати буряк та капусту овочі, що мали круглу форму. Взагалі не бажано було нічого різати, навіть хліб. А чоловікам заборонялося голитися та дивитися на себе у дзеркало, аби не хворіти. Вранці треба було ретельно вимити голову. Цього дня слід було дотримуватися суворого посту.
Остання неділя перед Великоднем в Україні називається Вербною. За біблійним текстом, Христос цього дня вїхав у Єрусалим, і народ вистилав йому шлях пальмовим гіллям. В Україні цю функцію взяла на себе верба одна з найулюбленіших рослин, до того ж розпускається вона першою. В церквах цього дня проходять пишні богослужіння з обовязковим освяченням вербних гілок. З ними повязано безліч повірїв та прикмет. Головна з них: цю вербу не можна викидати, адже вона рятує від різноманітних хвороб, береже від недоброго ока, захищає від пожеж.
Верба
Багато народних свят та обрядів було повязано із землеробським календарем. І починало його зазвичай свято першої борозни. Урочистим початком жнив було свято першого снопа. Воно супроводжувалося обрядами із першим змолоченим снопом, який було прийнято ставити вдома на почесному місці під образами. Після закінчення жнив святкувалися так звані обжинки, під час яких останній сніп дідух перевязували стрічками та вносили у хату. Його слід було зберігати до першої борозни, а зерна з нього додавати до насіння для посіву. Елементи усіх цих старовинних свят збереглися у багатьох селах і донині.
Одним з обрядів, розповсюджених по всій Україні до початку ХХ століття, була так звана толока. Ця найдавніша з форм колективної взаємодопомоги використовувалася в українських громадах для виконання необхідних суспільних або трудомістких робіт. Участь у них була добровільною. Найчастіше за допомогою толочан проводилися різноманітні польові роботи, будівництво житла та інших будівель, усунення наслідків стихійних лих, допомога бідним та сиротам. Заради цього не гріх було працювати у недільні та святкові дні, за винятком великих релігійних свят. Традицію проведення толоки не забуто і сьогодні, особливо у сільських районах країни. А 7 липня 2009 року у рамках всеукраїнської благодійної акції «Відродимо Запорозьку Січ» пройшла унікальна Січова толока. Цього дня на острові Хортиця було організовано роботи з прибирання та упорядкування історико-культурного комплексу «Запорозька Січ».
Сьогодні мало хто з українців знає, як цікаво святкували колись новосілля: за звичаєм до хати або квартири першим пускали кота (раніше він мав провести там ніч), потім благословляли іконою або хлібом-сіллю нове приміщення, кропили його святою водою. Закінчувався обряд подарунками та застіллям. В ті часи усі учасники новосілля добре знали, які подарунки вони мали принести новоселам: батьки подушки, родичі та сусіди посуд, ножі, виделки, оскільки переносити старий посуд до нового житла заборонялося. А ще вважалося небажаним переселятися «на молодий місяць» та під час посту.
Після свята Покрови (14 жовтня) і до Пилипівського посту (14 листопада) в Україні прийнято було справляти весілля. Іншим підходящим для цього періодом був час між Хрещенням та Масляною. І хоча сучасні РАГСи реєструють шлюби повсякчас, і сьогодні порою, найбільш насиченою весіллями, лишається осінь.
Жодне українське весілля не обходилося і не обходиться навіть сьогодні без весільного короваю. Раніше його випікали спеціальні жінки-коровайниці. Вони обовязково мали перебувати в першому шлюбі і жити у мирі та злагоді з чоловіком. Вважалося, що коли хліб пектиме людина із поганою репутацією, то усе погане перейде у хліб, а отже, і на того, кому його призначено. За звичаєм, весільний коровай клали на спеціальну підкладку з тіста твердий корж, навколо нього розміщали кілька шишок та обводили крайкою з тіста, згори прикрашали фігурками зображеннями сонця, голубків, колосся.
Для українців велике значення мав вибір дня тижня для сватання. Так, на Слобожанщині було марно чекати сватів у понеділок чи пятницю, ці дні вважалися невдалими для такої події: або гарбуза піднесуть, або майбутнє подружнє життя буде нещасливим. За традицією, тут сваталися по вівторках.
Весільний коровай
В Україні довгий час, майже до ХІХ століття, було розповсюджене сватання дівчини до хлопця. Цей звичай існував ще з часів Запорозької Січі. Наприклад, вона могла вибрати собі чоловіком засудженого на страту козака. В такому випадку дівчині було достатньо накинути йому на голову спеціально приготовану хустку. Якщо козак погоджувався, то вирок скасовували, і він отримував помилування, якщо ж ні, то його страчували. Цікаво, що в історії Січі відомі обидва варіанти
Однією з традицій був «викуп» нареченої або, як казали у давні часи, «віно». Відомо, що ще князь Володимир, аби укласти шлюб із грецькою принцесою Анною, поступився візантійцям Корсунем та Кримом «за віно, заради царівни». Ярослав Мудрий віддав свою сестру за польського короля Казимира, отримавши «за віно» 800 українських полонених, які вже і не сподівалися знову побачити рідний край. Викуп нареченої у жартівливій формі зберігся і в сучасній весільній церемонії. А різноманітні перепони, які родичі молодої влаштовують на шляху нареченого, це нагадування про звичай викрадати наречену.
У давні часи майже усі гості на весіллі мали певні «весільні посади». Наприклад, старший сват був розпорядником свята, його жінка (сваха) збирала подарунки, дружки допомагали нареченій, а брат її «продавав». Представників найважливіших весільних чинів перевязували рушником або приколювали на їхній одяг букетики квітів. Усе це у більш сучасному вигляді і сьогодні присутнє на весіллях.
Та окрім короваю, в українців існувало ще чимало весільних хлібів. З паляницею сваталися, з шишками та калачами запрошували на весілля, голубів дарували коровайницям. Окрім того, у деяких місцях було розповсюджене печиво під назвою «двійнята» символ поєднання чоловіка та жінки. Перший хліб молодих посипали сіллю для того, щоб це стало єдиною прикрістю в їхньому житті, яку вони подолають першого ж дня, а решта нехай буде солодким.
Та окрім короваю, в українців існувало ще чимало весільних хлібів. З паляницею сваталися, з шишками та калачами запрошували на весілля, голубів дарували коровайницям. Окрім того, у деяких місцях було розповсюджене печиво під назвою «двійнята» символ поєднання чоловіка та жінки. Перший хліб молодих посипали сіллю для того, щоб це стало єдиною прикрістю в їхньому житті, яку вони подолають першого ж дня, а решта нехай буде солодким.
Обряд вінчання став розповсюджуватися в Україні з XVII століття і спочатку сприймався населенням негативно, оскільки суперечив традиційним весільним обрядам. Повінчані молоді нерідко жили окремо, доки не справляли традиційного весілля. Тільки поступово освячення шлюбу в церкві набуло юридичної сили і стало невідємною складовою шлюбу.
Вінчання
Серед українців рідко траплялися родини без дітей (в ХІХ столітті усього 7 %). Та коли в родині й була одна дитина, це не вважалося нормою. З цього приводу казали: «Один син не син, два сини півсина, три сини оце тільки син».
Кум та кума вважалися в українців чи не найближчими родичами. Вони брали участь у всіх подіях в родині похресника. Адже традиція кумівства зародилася на українських землях задовго до появи християнства. Причому у різних місцевостях вибір кумів проходив по-різному. Так, на Середній Наддніпрянщині батьки обирали переважно одну пару кумів і тільки з-поміж кровних родичів, на Волині дві-три пари, на Поділлі до пяти (з родичів та знайомих), на Наддністрянщині до десяти пар. Хоча після прийняття християнства кумів стали називати хрещеними батьками, поняття «кум» і тепер лишилося таким же розповсюдженим в Україні, як і багато століть тому.