Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст. - Антология 18 стр.

Чи чувалисьте о такій новині,
Що загублено молодця в Жолині?
За єдну пані, що мужа мала,
Же нерівного собі покохала.
Кохала його без три чверті року,
Взяв він од пана з рушниці по боку.
Став ся Петруньо у пана прохати:
«Рач, мя, панойку, життям дарувати!»
«Зрадив-єсь пана, покохав-єсь паню,
Впав-єсь мі в руку, яко лис у яму».
«Я її не кохав, сама мя кохала,
По п'ять раз на день по мя посилала,
За шостим разом сама приїхала,
Вірнії слуги спровадили пана».
Взяли, зв'язали і кинули в воду:
На ж тобі, Петруню, за твою уроду.
Кинули в воду у вечір, в суботу,
Вельможная пані дерлася по плоту.
Крикнула потім голосом до неба:
«Милосердний Боже, чого їм ще треба?
Гей, слуги ж мої, слуги вірнейкії,
Будьте ж ви мені тепер приязнейкії.
Та дайте ж знати до матуні єго,
Нехай шукає синойка своего».
Гей сталася там межи людьми рада,
Шукала єго жолинська громада.
Шукали єго через дві неділі,
Нікому того впадку не повіли.
І знайшли його в уманській границі,
Поставили єго в жолинській улиці,
Та дали пані через попа знати,
Чи буде вельможна тіло навиджати?
Гей, взяла на ся жупан синюсейкий,
Завила голову в рубчик тонюсейкий.
Брнула[9] водами, густими лозами,
Обмивала білі личка дрібними сльозами.
Шиту спідничку по пас замечала,
Білії ножейки о камінь шибала.
У суботу без б день дзвонойки грали,
В неділю при службі тіло поховали.
Ні отець, ні мати Петруня ховала,
Сама вельможна червоні сипала.
Та було знати та по першім разі,
Же пані в атласах, а ти у фармазі.[10]
Вельможна пані буде їсти, пити,
А ти, Петруню, будеш в землі гнити.

Дівчинойко, моя голубойко,
Клопочеш ти мою голов ойку!
Як же ся мні да не клопотати:
Ци моя, ци не моя будеш,
Тілько мені серденько смутиш!
Дівчинойко, не горди мною,
Біднесеньким сиротою!
Як ти мною будеш гордіти,
Не буду я до тебе ходити!
Дівчинойко, чим же ти пишна,
Чом ти до мене з вечора не вийшла?
Не знаю, серце, не знаю,
Як я до тебе виходити маю?
Отець, матка на мя нарікають,
Же ся я в тобі, серце, кохаю.
Як я тебе не вижу годину,
Видиться мні, же сама загину,
Як рибі без води трудно,
Так мені без тебе нудно!
Гди би-м я мав орловіє крила,
Літав би-м до тебе, мила.
Упав би-м я на твоїм дворі.
Аби-м тебе обачив воскорі.
Дівчинонько, моя голубонько,
Скажи ж мені усю правдоньку:
Коли любиш дай же, що маєш,
А коли не любиш як собі знаєш.
Коли любиш, скажи ж правду,
А коли не любиш я си іншу знайду!
Коли любиш люби гаразд.
А коли не любиш покинь мене зараз!

Смутна на серцю хвиля наступає,
Що моя дівчина мене покидає.
Що я чинити тепер, бідний, маю,
Коли милую з очу пострадаю?
А іншой не маю.
Бідна пташина і та пару має,
Поки єй не знайдет, поти єй шукає.
А я, нещасливий, все то уважаю,
Що в своей милості користі не маю,
А іншой не маю.
Риба з рибою і та ся злучає,
Моя слічна дама мене покидає.
Вода з водою із Божого суда
Злучатися мусить для іного труда,
А я терпіти мушу.
І ви, орлята, соколята милі,
Позичте крил полетіти мені.
Нехай лечу в скали, яскині глубокі,
Нехай мої сльози наполнять потоки
При нещасной годині.
Ой, там же мені пребиває жити,
В нещасной долі горькі сльози лити.
Там моя розмова з звірятами буде,
Поки моє серце любві не забуде.
Лучче було не знати.
Гей, будь ласкава, не чинь серцю туги,
Бо я то знаю, що не буде другий
Над мене щирший, богу присягаю,
Нехай я твою давню ласку маю,
Твоїм слугою зостану

Вимовити мені трудно, що тя люблю,
Але серцю мому нудно, що тя згублю.
Що тя люблю, як свою душу,
Сам тобі правду да признати мушу.
А ти мене ци не любиш, ци не знаєш,
Що навіки мене згубиш, если знаєш.
Що для тебе, ах мені горе,
Сам втоплюся да в Чорнеє море.
Не завдавай серцю туги, дівчинойко,
Не допускай умирати, голубонько.
Дай мені місце, серце, в себе,
Так мене люби, яко і я тебе.
Бійся Бога, глянь на мене оченьками,
Розвесели серце моє розмовами.
Дай рученьку, нехай бачать люде,
Що дівчинонька та моя буде.
А як же ти моя будеш, будеш знати
І навіки мою щирість пам'ятати.
Дай нам, Боже, вік щасливий,
Просимо в тебе, пане милостивий.

Нехай нагородять неба твої труди
І тяжкого серця вздихання,
Которі для мене поносить завсегди
Щирої милості кохання.
Я тобі вірним серцем сприяла,
Поки-м в свободі своей гуляла
І друга вірного не мала.

А тепер, як милость нам руки зв'язала
Через поприсяги, то трудно
Тому, которому вірне слюбовала,
В парі проводити вік любимий.
Не знаю, чим би тобі платити,
Хіба й вдячністю нагородити
За твоє прихильноє кохання?
Нехай за тоє Господь свої дари
Зливає з небес з високості,
Щоби могли по милостной парі
Повіншовати взаємності.
Заки то Божа судила воля,
Чили то ж то моя така доля,
Що тебе моя приязнь минула.

Бо то єсть образа і присягши Богу,
А іншого щиро кохати;
Бо то за тоє на страшнім суді
Треба Богу отвіт дати.
Бог буде судил, як ся справовал,
Би-м за тоє пекла не достал
Навіки вічні.

Да йшов ляшок із Варшави,
На нім бути, сукні шарі.
Мам при боку канчука,
Не боюся мужика.
Да йшов ляшок маковиком,
Надибав жінку з чоловіком.
Помагай-бог не дав
І шапочки не здонняв.
Мужик його привітав,
За чуприну вихитав.
От так, ляшку, добре знай,
Помагай-бог давай.
Да пішов ляшок понад Бугом,
Аж там оре мужик плугом.
Ой, став ляшок гадати,
Щоби єму сказати.
Да гадав ляшок до півдня,
Прийшов пішком до плуга.
Бодай здоров, ляшку, був,
Помагай-бог чом забув?
Да подай, хлопче, батога,
Буду вчити ляшка я
Помагай-бог давати
І шапочку знімати.
Да біда ляшка спокусила,
Прийшов ляшок до русина.
Помагай-бог не дав
І шапочки не здонняв.
І той його привітав,
За чуприну вихитав,
Познав русин, що ляшок,
Бо під носом порошок.
Гей, пішов ляшок дорогою,
Надибав білу гусь над водою,
Помагай-бог, біла гусь,
Навчила мене тая Русь,
Леч ось ідет медвідь кусий,
А він мовит, що й то русин,
І зняв шапку хутненько,
Уклонився низенько.
Медвідь мовит: що, лях, грати?
Почав з ляшком жартовати.
Медвідь з ляхом попіграв
І чуприну обідрав.

А хто ж ся на світі без долі уродить,
Тому нігди людська ценсура не шкодить,
Людем-бо і щастя на світі дарує,
А мені і тоє життя одіймує.

Волів би-м не знати, що в себі світ може.
За що мя караєш, ах, мій моцний Боже!
Ей, трудно ся мені на тоє подняти,
Всім моїм ворогам писки згамовати,

Трудно з ворогами, да ніщо чинити,
Прийдеться як камінь в воду утопити.
Встають і близькі сусіди судять,
По дорогах мя неслушні гудять.

Отця на мя і матку завше направляють,
На невинность мою би на мні не дбають.
І що ж я учинив тим ворогам важко?
Скарай їх, о Боже, на душі їх тяжко.

Розкажи ж, о Боже, землі мя пожерти,
Альбо позволь мені всі вороги стерти.
Ци навіки кажеш той біди терпіти,
Що вороги чинять, аж тяжко глядіти.

Ей, бодай вороги тії скаменіли,
Котрії на моє життя ся скупили!
Бодай зуби, очі собі вибрехали,
І як камінь в воду, бодай так пропали.

Гей ти, горда дівонько, на що ти дуфаєш:
Ци на вроду, ци на багатство, ци стан пєнкний маєш?
Не вважай на брови, бо не собольові,
Ні на стан статний, бо не бардзо ґречний,
Ні врода хороша.

Розважаєш ти, миленький, гордость мою дармо,
Бо я ходжу смутная, трачу літа марно,
Бо щастя не маю, долю проклинаю:
Кого вірне люблю, того не видаю.
Тужу безпрестанно.

І хоч би я не рада сердечне тужити,
Же не найду іншого, з ким би-м мала жити,
Я тебе кохаю, всегда споминаю,
Ані вдень, ні вночі я спання не маю
Через твою вроду.

Годі мене зводити, і так час немалий,
Більше не буду терпіти через те слави.
Коли мене любиш, не пускай нікому,
Бо я присягаю лиш тобі самому,
Мой милий, сердечно.

О, зрадливоє кохання, що мя ізрадило:
За того мушу пійти, що серцю немило.
Та я із нелюбом літа свої згублю,
Як того обачу, що я його люблю,
То ревне заплачу.

Розступися, земле, нехай пойду в тебе,
Бо я плачу безпрестанно, мой милий, без тебе.
Доле нещасная, що єсь учинила?
Хоч я сяду їсти вечеря немила.
Мушу перестати.

І то жаль мні не помалу друже мой миленький,
Зриш предивне оченьками, як сокол сивенький.
Завше поглядаю я на твою вроду,
Же сам єсь хороший і пєнкного роду.
Тугу мні заводиш.

І так з жалю тяжкого і з туги немалой
Не знаю, що чинити головоньці своей.
Прийди ко мні вскорі, утіш мя, смутненьку.
Розвесели тугу у моїм серденьку,
Додай ми утіхи.

Дай же, Боже, добрий час,
Як у людей, так у нас,
І щасливу годину
Розвеселім родину.

Приспів: Ой ну-ну, ой ну-ну,
Розвеселім родину!

Ви, малії пендраки,
Витинайте гопаки,
Ну же живо, ну же ну,
Розвеселім родину.
Ви, дівчата з хлопцями,
Поставайте враз з нами,
В так щасливу годину
Розвеселім родину.

Ви, матері з бабками,
Поставайте враз з нами,
Візьміть дзбанок всердину
Розвеселіть родину.

А так станьмо всі в коло,
Заспіваймо весело,
Най Бог в кожду годину
Розвеселить родину.

Днесь пора і той час,
Охочий день для нас,
Всі станьмо в коло,
В тім колі весело,
Заспіваймо враз.
Бог нам той день дав,
Всіх нас ту зібрав;
Але ж просім його,
Щоби нам свойого
Духа даровав.
Од тя просим враз,
Щасливе дай для нас
День той пережити,
В нім ся веселити,
І на каждий час.
Нехай нас вспоможе
Ласка твоя, Боже;
Бо без тебе, Бога,
Ані до порога
Ніхто не може.
В всякой потребі
Дай ласку і в небі
Тебе оглядати,
І враз оддавати
Честь, славу тебі.

Гей ти, горда дівонько, на що ти дуфаєш:
Ци на вроду, ци на багатство, ци стан пєнкний маєш?
Не вважай на брови, бо не собольові,
Ні на стан статний, бо не бардзо ґречний,
Ні врода хороша.

Розважаєш ти, миленький, гордость мою дармо,
Бо я ходжу смутная, трачу літа марно,
Бо щастя не маю, долю проклинаю:
Кого вірне люблю, того не видаю.
Тужу безпрестанно.

І хоч би я не рада сердечне тужити,
Же не найду іншого, з ким би-м мала жити,
Я тебе кохаю, всегда споминаю,
Ані вдень, ні вночі я спання не маю
Через твою вроду.

Годі мене зводити, і так час немалий,
Більше не буду терпіти через те слави.
Коли мене любиш, не пускай нікому,
Бо я присягаю лиш тобі самому,
Мой милий, сердечно.

О, зрадливоє кохання, що мя ізрадило:
За того мушу пійти, що серцю немило.
Та я із нелюбом літа свої згублю,
Як того обачу, що я його люблю,
То ревне заплачу.

Розступися, земле, нехай пойду в тебе,
Бо я плачу безпрестанно, мой милий, без тебе.
Доле нещасная, що єсь учинила?
Хоч я сяду їсти вечеря немила.
Мушу перестати.

І то жаль мні не помалу друже мой миленький,
Зриш предивне оченьками, як сокол сивенький.
Завше поглядаю я на твою вроду,
Же сам єсь хороший і пєнкного роду.
Тугу мні заводиш.

І так з жалю тяжкого і з туги немалой
Не знаю, що чинити головоньці своей.
Прийди ко мні вскорі, утіш мя, смутненьку.
Розвесели тугу у моїм серденьку,
Додай ми утіхи.