«Постій, думає собі царевич, тепер я тебе маю! Але й відплачу я тобі за твої насміхання!»
На другий день йде він, переодягнений дідом-жебраком, до царських палаців і просить, щоб його завели до царівни, бо він хотів би спробувати щастя.
Слуги зміряли його очима, що він такий шолудивий та обідраний, але нагнати його не могли, бо мали від царя твердий наказ допускати кожного.
Входить царевич, а царівна, навіть не дивлячись на нього, виставляє руку і питає коротко:
Вгадуй, з чого це?
Він, розуміється, того не злякався, приступає, обмацує, обнюхує, а далі каже:
Бодай ви, пануню, здорові були, та з блохи!
Вона скочила як обпарена, глянула на нього, а то дід-жебрак, шолудивий, обідраний. Аж потерпла вся. Але що було діяти? Отець та інші міністри бачили те все, і годі їй було взяти назад своє слово.
Ну, доню, каже цар, чого ти хотіла, те й маєш! Вибирала ти, вибирала, та й от що вибрала, бери ж тепер, що тобі суджено!
Бачить вона, що не жарти, погодилася. Хочуть того діда перебрати по-панськи, та ба, ні, він не дається.
Я жебрак з діда-прадіда, куди мені до панського одягу! Який тут стою, такий і до шлюбу піду!
Що цар напросився, що царівна налютувалась і наплакалась нічого не допомогло, мусила таки з дідом шлюб брати. А скоро по шлюбі дід і каже:
Ну, жінко, тепер ваше панування скінчилося, тепер переходите на мій хліб і мусите йти зі мною за жебраним хлібом!
Скидайте свої панські плаття й одягайтеся в таке, в якім я ходжу, бо нам панський одяг не до лиця.
Знов просьби, знов плачі ні, непорадна година з дідом, як уперся, так на своєму і стоїть.
Вже цар давав йому гроші і поле, і хати так ні, не хоче та й не хоче.
Я дід-жебрак, і не треба мені від вас нічого. Тільки жінку я від вас беру, бо вона мусить іти зі мною, а своє добро сховайте собі! Моє добро торба й палиця, більше ніякого добра мені не потрібно!
Тоді цар розгнівався страшно на зятя і на доньку та й каже:
Та, коли так, то ідіть же собі, куди хочете, і не показуйтеся мені на очі, і не признавайтеся до мене! Не хочу ні чути, ні знати про вас!
А дідові це байдуже. Він почепив собі і жінці по дві торби на плечі, палиці в руки та й пішов з нею у світ за жебраним хлібом.
Ішли вони, ішли, аж зайшли до того міста, де був того царевича, а її мужа, батько. Царевич вибрав собі якусь нужденну хатку на краю міста, ліплену з глини, з одним віконцем, та й каже:
Це мого діда і прадіда хата, тут будемо жити. Я буду ходити по селах і містах за хлібом, а ти будь дома, вари, пери, пряди сусідам за гроші, бо гріх і тобі задарма хліб їсти.
Живуть вони так день за днем. А він все рано встане, торби на плечі та й хильцем-хильцем до царського двору, до свого батька. Розповів батьку все, як йому вдалася штука і яка добра жінка із тієї царівни зробилася, як його слухає і любить. Старий цар так утішився, що й годі! Ну, загадали вони аж тепер справляти велике царське весілля. Листи пишуть до усіх царів і королів, щоб з'їжджалися на гостину, а в дворі ріжуть, печуть, смажать таке, що запахи аж по цілім місті ідуть.
Отже ж, одного вечора приходить царевич до своєї халупи, до жінки, приносить трохи хліба, але мало. Вона дає йому якусь юшку, він того не хоче їсти.
Чому ти що ліпшого не звариш? до неї.
Та звідки я візьму ліпшого? каже вона. Ти приносиш мало, а я запрясти не можу, важко тепер із заробітками, та й не звикла я до того.
Ну, постій, нараджу я тобі зарібок, каже він. Є тут у мене ще трохи грошей, то я накуплю тобі питва, чарок і пляшок, сиди в хаті та шинкуй!
Добре.
Пішов він рано знов ніби на жебри, а вона сидить в хаті і шинкує. Аж він живенько побіг до сво'іх вояків і каже кільком:
Там на краю міста шинкарка торгує, ідіть і наробіть їй збитків!
Тим лиш подавай таке! Пішли до шинку, накричали, посуд побили, не заплатили нічого та й пішли. Приходить чоловік вечором, а вона сидить та й плаче.
Що тобі? питає він.
Та от, каже вона, якісь тут жовніри прийшли, посуд побили і не заплатили нічого.
Ну, кепська з тебе шинкарка, каже він, але не бійся, я вже зумію позбутися злиднів. На завтра треба буде інакше зробити. Я тобі ще за решту куплю горшків, сядеш собі в місті та й будеш продавати.
Добре.
А раненько він знов побіг, наказав кільком воякам сісти на коней і наробити тій гончарці збитків. Ті на коней, їдуть ніби повз неї, аж тут один за іншим вдаряє коня ніби кінь сполошився, та між горшки: всі дочиста потовкли.
Вечором приходить той додому, а жінка плаче.
Що тобі? питає він.
Та от, розповідає вона, нещастя моє з тими жовнірами. Над'їхали якісь на конях, коні їхні сполошились всі горшки перетовкли.
Ну, ну, каже він, не плач, якось-то буде. А от я тобі пораджу інший зарібок. Навідалась би ти до царського двору! Чув я, що там велику гостину готують, то допомогла б трохи на кухні: води принести, замести, дров підкласти то все-таки і сама поїла б чогось доброго, і мені принесла б. Ану, піди завтра!
Що тій бідній робити? На другий день прибрала в хаті та й пішла. Прийняли її там: порядкує вона, носить воду, дрова, кухню замітає, м'ясо на рожнах обертає. Правда, кухар їсти не шкодував, а ввечері, коли вона вже збиралася йти додому і просила, щоб дав їй дечого і для чоловіка, він казав понасипати їй у дванадцять маленьких горщиків потроху всякої страви. Як же тут те забрати? міркує вона, а кухар порадив їй, щоб понанизувала усі ті горщики на полотно й оперезалася ними, це було б найкраще. Зробила вона так і вже збирається іти, аж тут царевич крикнув до неї, щоб занесла до покою гостям води. Вхопила вона срібну коновку і несе. А там уже музика грає, танець починається. Царевич став перед нею та й дивиться, а вона не пізнає його, навіть їй не на гадці, щоб то міг бути її чоловік.
А чия ти, молодице? питає царевич.
А тут одного діда, що живе на краю міста.
Але ти, як бачу, гарна, зовсім би тобі не годилося бути дідовою жінкою. Я б не знати за що заклався б, що ти й танцювати вмієш.
Та де мені до танцю, відмовляється вона, а тут сама аж тремтить зі стиду і страху.
Ану, спробуймо! Гей, музики! крикнув царевич, ухопив її, музика заревіла, а він давай з нею танцювати. Та бідна опинається, він нею крутить і сюди, і туди, уся страва в горщиках, що у неї поприв'язувані до пояса, розливається, обляпала її від ніг до голови але царевич не зважає. Гості регочуться, а її все лице горить зі встиду, а далі як заплаче, та тому до ніг, щоб її пустив. Тоді він змилувався, підняв її та й питається:
А що, ти мене не пізнаєш? Вона дивиться на нього та й нічого не каже. А то відколи у нас такий закон, щоб жінка чоловіка не пізнавала? Я ж твій чоловік, а ти моя жінка!
Тут він розповів їй про все, як це усе сталося, наказав її зараз переодягти по-царськи. Аж тут її батько над'їхав ну, то, певно, що здивувався, коли побачив свою доньку царівною, бо він же її віддав за діда.
Тут він розповів їй про все, як це усе сталося, наказав її зараз переодягти по-царськи. Аж тут її батько над'їхав ну, то, певно, що здивувався, коли побачив свою доньку царівною, бо він же її віддав за діда.
Там то вже бал був, можете собі уявити! Вилами молоко їли, по борщучовнами плавали! І я там був, мед-вино пив; по бороді текло, а в роті сухо було.
Місце запису не вказане.
Казки в записах Осипа Роздольського
(18721945)
Народився на Збаражчині. Був збирачем і дослідником української народної музики та фольклору. Зібрані ним матеріали опубліковані в «Етнографічному збірнику» НТШ: «Галицько-руські народні казки» (1899), «Галицькі народні новелі» (1900) та «Галицько-руські народні мелодії» (Ч. 12,19061907).
Записи казок походять з Бродівщини.
Чоловік без страху, вдячний мрець і заклята царівна
Та був такий їден чоловік, котрий не знав, що є біда на світі. Запитався своїх батьків:
Батьки, ви вже в світі прожили, що то є в світі за біда?
Відказали йому батьки:
Ей, сину, сину є велика біда.
Тоді він питає:
Тату мій і мамо моя, чи ви мене дуже страшите? Яка то є біда? А до того всього я ніц не знаю робити як я далі буду в світі жити?
Відповідали йому отець і мати:
Сину, сину, вдайся до якогось ремесла.
Ну, а він питає:
До якого ж я ся вдам?
Каже йому отець йти до кравців він не хотів, до шевців він не хотів Скільки є ремесла на світі, він до жадного не хотів пристати лише одне собі вибрав: до дзиґармістра. Так дзиґарки робити щоб він умів добре. Завів його отець до дзиґармістра і каже так:
Прошу, майстре, навчіть мого сина.
Той каже:
Добре, навчу вашого сина, але дасте мені п'ятдесят рублів.
Згодилися на три роки. Почав хлопець майструвати то до трьох місяців він знав ліпше дзиґарки робити, як сам майстер.
Як минуло три роки, пише він до батька свого, аби по нього приїхав. Но, приїхав до нього його отець. Побачив майстер через вікно, що батько йде (а був той майстер чарівником), та й закляв усіх своїх челядників (а було їх трьох разом з хлопцем), що стали усі три голубами сивими. Повилітали голуби на жердину та й сидять.
Приходить отець до хати і каже звичаєм:
Слава Богу Ісусу Христу!
Відказує йому майстер:
Слава навіки!
Майстре, майстре, а де мій син?
А, каже, подивіться: онде на жердці сидять. Як пізнаєте свого сина, котрий ваш з тих трьох, то си його заберете, а як не втрапите на него, то ваш син буде моїм сином.
Став він міркувати і не знає, що тому майстру відповісти.
А його син тим часом сидить в середині і дивиться на нього, на свого батька, та показує: я, я, я! так дзьобом ніби.
Відповідає батько тому майстрови:
Я буду вгадувати. То, каже, майстре, мій син, котрий в середині сидить.
І позлітали голуби, і стали такими челядниками, як були перше, людьми. Дав отець п'ятдесят рублів майстрови і своего сина забрав додому.
Та син, як перше не робив ніц, так і, як забрав його отець додому, і потім не робив ніц.
Каже той син по якімсь часі:
Тату, тату, скажіть ви мені, що люди повідають, чи є біда на світі, а я би хотів її видіти.
Каже отець так:
Сину, сину, най тебе Пан Біг боронить, аби ти хтів ту біду одну знати, та біда є у дворі у пана.
Покинув він своїх батьків і пішов до двора. Пішов до двора, але що ж, став за економа: сів на коня та й їздить собі коло людей. Люди роблять, а він собі їздить. їздить та й думає: «То не є правда, що мої батьки повідали. У дворі жодної біди нема».
Аж почув він людський поговір, що у войську є біда. От покинув він двір та пішов до войська. Був він мудрим чоловіком, відразу у войську став офіцером. Сів си на коня і їздить, командує войськом, і жодної біди нема.
Раз пішов він в компанії з двома капітанами на одну забавку. Почали собі ся балювати, забавляти, і став він про своє життя оповідати.
Я служу, та не знаю за що, бо я би радо ся з бідою видів, але не можу.
Відповідають йому:
Та ж ти допіру молодший офіцер, тому ще біди не знаєш, а ми вже є капітанами і стільки знаєм біди, що нам ся вже не хоче із нею видіти.