Чорне око вона справді має, сказав хтось із натовпу. І таке гарне чорне око, якого я раніше не бачив. Красуня! І дуже сильна жінка!
Пропоную вам покласти сирий біфштекс на ваш товар, тоді він буде в безпеці, сказав хлопець різника.
То що тут сталося? запитав найголовніший із полісменів. Ну ж бо, розкажіть.
Я ж вам сказав, що вона почав товстий чоловік, але тут хтось вигукнув:
Не дозволяйте старому, який був у кебі, накивати пятами. Бо він теж був із нею.
Старий джентльмен, безперечно, не хто інший, як дядько Ендру, щойно вибрався з-під уламків кеба й потирав свої синці.
Ну ж бо, сказав полісмен, обертаючись до нього, розкажіть мені, що тут сталося.
Дядько Ендру промурмотів із-під розчавленого капелюха щось нерозбірливе.
Облиште це, суворо сказав йому полісмен. Тут не до жартів. Скиньте капелюха, ви мене чуєте?
Це було легше сказати, аніж зробити. Дядько Ендру довго й марно змагався зі своїм капелюхом, тож двоє інших полісменів схопили його за криси і стягли з голови.
Дякую вам, дякую, сказав дядько Ендру слабким голосом. Дякую. Господи, я геть розбитий. Якби хтось приніс мені трохи бренді
А тепер послухайте, будь ласка, мене, сказав полісмен, діставши з кишені великий записник і маленький олівець. Ви відповідаєте за цю молоду жінку?
Стережіться! вигукнуло кілька голосів, і полісмен відстрибнув на крок назад саме вчасно.
Кінь буцнув його задньою ногою, яка, напевне, убила б його. Потім Відьма повернула коня так, щоб він дивився на натовп, а його задні ноги опинилися на тротуарі. У її руці зявився довгий блискучий ніж, і вона почала визволяти коня від розбитого екіпажа.
А Діґорі намагався знайти таке місце, з якого він міг би доторкнутися до Відьми. Це було не так легко, бо з того боку, де він стояв, було надто багато людей. Щоб підійти до неї з протилежного боку, він мав пропхатися між копитами коня й рейками, що обгороджували «площу» довкола будинку. Бо дім Кеттерлі мав підвал. Якщо ви бодай трохи знаєте про коней, а тим більше бачили, в якому стані щойно перебував цей кінь, то ви розумієте, що такий маневр був би дуже небезпечним. Діґорі знав багато про коней, але він стиснув зуби й наготувався проскочити повз грізні задні копита, як тільки настане слушна мить.
А Діґорі намагався знайти таке місце, з якого він міг би доторкнутися до Відьми. Це було не так легко, бо з того боку, де він стояв, було надто багато людей. Щоб підійти до неї з протилежного боку, він мав пропхатися між копитами коня й рейками, що обгороджували «площу» довкола будинку. Бо дім Кеттерлі мав підвал. Якщо ви бодай трохи знаєте про коней, а тим більше бачили, в якому стані щойно перебував цей кінь, то ви розумієте, що такий маневр був би дуже небезпечним. Діґорі знав багато про коней, але він стиснув зуби й наготувався проскочити повз грізні задні копита, як тільки настане слушна мить.
Червонопикий чоловік у капелюсі-котелку пропхався наперед натовпу.
Отакої! сказав він. Та це ж мій кінь, на якому вона сидить, і мій кеб, який вона перетворила на купу трісок.
Говоріть по черзі, сказав полісмен. Прошу вас, говоріть по черзі.
Але ж у нас немає часу, сказав власник кеба. Я знаю цього коня краще, ніж ви. Він не звичайний кінь. Його батько був бойовим конем офіцера в кавалерії, справді був. І якщо молода жінка й далі збуджуватиме його, тут станеться вбивство. Пропустіть-но мене до нього.
Полісмен був лише радий, що йому випала добра нагода відійти від коня. Власник кеба підступив до нього на крок, подивився вгору на Ядіс і сказав досить приязним голосом:
А тепер, міссі, дозвольте мені підійти до його голови, а ви тихенько злізайте. Ви леді, й вам не потрібні всі ці неприємності, хіба не так? Ви хочете піти додому, випити філіжанку смачного чаю і спокійно лягти до ліжка. Вам там стане набагато краще. Водночас він простяг руку до голови коня зі словами: Тихше, Аґрусе, тихше, хлопче. Заспокойся.
Тоді вперше озвалася Відьма.
Собако! пролунав її холодний лункий голос, заглушивши всі інші звуки. Собако, відпусти мого царського коня. Я імператриця Ядіс.
Розділ 8
Битва біля ліхтарного стовпа
«Отакої! Так ти гімператриця, чи не так? Ми ще подивимося, яка ти гімператриця», сказав чийсь голос. Потім пролунав і другий: «Хай живе гімператриця Колні-Гетч[2]!» і до нього приєдналися чимало голосів. Але вітання перейшли у вибухи реготу, й вона побачила, що всі глузують із неї. Вираз її обличчя змінився, вона переклала ніж у ліву руку і без попередження вчинила те, на що страшно було дивитися. З неймовірною легкістю, так ніби то була звичайнісінька річ у світі, вона простягла праву руку й відірвала від ліхтарного стовпа одну з його сталевих поперечок. Якщо вона втратила частину магічної сили в нашому світі, то не втратила сили фізичної: вона могла зламати сталевий брус, наче цукерку, тож підкинула свою нову зброю в повітря, знову її зловила, помахала нею і пустила коня вперед.
«Тепер мій шанс», подумав Діґорі. Він проскочив між конем і рейками й рушив уперед. Якби тварина зупинилася бодай на мить, він міг би схопити Відьму за пяту. Коли він кинувся вперед, то почув огидний тріск і тупий звук удару то Відьма опустила сталевий брус на шолом головного полісмена; чоловік упав, наче кегля.
Швидше, Діґорі. Її треба зупинити, почувся голос поруч.
Це була Поллі, яка вибігла на вулицю, щойно їй дозволили встати з постелі.
Ти молодець, сказав Діґорі. Тримайся за мене міцно. Тобі доведеться надіти кільце. Жовте, не забувай. Але не торкайся його, поки я не закричу.
Пролунав другий тріск, і ще один полісмен упав, як підкошений. Із натовпу долинув сердитий рев:
Стягніть її з коня! Хапайте камені з бруківки! Викличте військо!
Але більшість людей намагалися триматися від неї так далеко, як тільки могли. Проте власник кеба, вочевидь найхоробріший і водночас найдобріший із присутніх людей, тримався неподалік від коня, ухиляючись від ударів сталевого бруса й намагаючись схопити Аґруса за голову.
Натовп знову зчинив неймовірний галас. Камінь просвистів над головою Діґорі. Потім пролунав голос Відьми, чистий, як звук великого дзвона, що звучав так, ніби вона нарешті відчула себе майже щасливою.
Покидьки! Ви мені дорого заплатите, коли я підкорю ваш світ. Не залишиться жодного каменя від вашого міста! Я вчиню з вами так, як учинила з жителями Чарну, Фелінди, Сорлісу, Брамандіну.
Діґорі нарешті зловив її за литку. Вона копнула ногою назад і вдарила підбором його в рот. Від болю він випустив її литку. Губи в нього були розбиті, а рот наповнився кровю. Десь дуже близько пролунав голос дядька Ендру, схожий на тремтячий зойк:
Мадам, моя люба леді, благаю вас, стримуйте себе!
Діґорі зробив ще одну спробу схопити її за пяту, і вона знову його струсила. Ще кілька чоловіків впали від залізного бруса. Діґорі схопив її за пяту втретє; він тримав її з усіх сил і крикнув Поллі: «Давай!», потім слава Богу! розгнівані, перелякані обличчя зникли. Обурені голоси замовкли. Усі, крім голосу дядька Ендру. Зовсім близько від Діґорі в темряві він квилив:
О, що за маячня! Це кінець? Я не можу далі терпіти. Це несправедливо. Я ніколи не думав, що стану чаклуном. Це непорозуміння. Провина моєї хрещеної матері; я мушу протестувати. Та ще з моїм здоровям. Дуже давня родина з Дорсетширу.
«От лихо! подумав Діґорі. Ми ж не хотіли забрати сюди його. Прокляття, от так несподіванка!»
Ти тут, Поллі? запитав він.
Так, я тут. Перестань штовхатися.
Я не почав Діґорі, але перш ніж він устиг сказати більше, їхні голови випірнули з води під тепле сонячне сяйво лісу. А коли вони вибралися з озера, Поллі скрикнула:
О, поглянь! Ми притягли сюди й коня. І містера Кеттерлі. І власника кеба. Ну й мішанина!
Коли Відьма побачила, що вона знову в лісі, вона зблідла й нахилилася, аж поки доторкнулася обличчям до гриви коня. Було видно, що вона почувається смертельно хворою. Дядько Ендру тремтів. Але кінь Аґрус струснув головою, весело заіржав і, здавалося, почувався пречудово. Він заспокоївся вперше, відколи Діґорі його побачив. Його вуха, досі притиснуті до голови, тепер піднялися, як їм і належало, і вогонь погас у його очах.
Це добре, мій хлопче, сказав власник кеба, поплескавши Аґруса по шиї. Так воно краще. Тепер ти можеш розслабитися.
Аґрус зробив найприроднішу річ у світі. Відчуваючи велику спрагу (й не дивно) він повільно підійшов до найближчого озера і ступив у нього, щоб напитися води. Діґорі досі тримався за пяту Відьми, а Поллі не випустила руку Діґорі. Одна з рук власника кеба лежала на шиї коня; а дядько Ендру, який досі тремтів, ухопився за другу руку власника кеба.
Швидше, сказала Поллі, глянувши на Діґорі. Зелені!
Тож кінь так і не напився. Натомість уся компанія відчула, як її огортає темрява. Аґрус заіржав; дядько Ендру хлипав. Діґорі сказав:
Нам дуже пощастило.
Запала коротка пауза. Потім Поллі сказала:
Ми вже повинні бути там, чи не так?
Схоже, ми десь перебуваємо, сказав Діґорі. Принаймні я стою на чомусь твердому.
Я теж коли я про це подумала, сказала Поллі. Але чому так темно? Ти не думаєш, що ми потрапили не в те озеро?
Це має бути Чарн, сказав Діґорі. Ми лише опинилися там посеред ночі.
Це не Чарн, пролунав голос Відьми. Це порожній світ. Це Ніщо.
І справді, це дуже було схоже на Ніщо. Не було зірок. Їх огортала така темрява, що вони зовсім не бачили одне одного, незалежно від того, тримали вони свої очі заплющеними чи розплющеними. Під їхніми ногами було холодне, рівне щось, можливо, земля, але напевне не трава й не дерево. Повітря було холодне й сухе, без вітру.
Мій фатум прийшов по мене, сказала Відьма тоном жахливого спокою.
О, не кажіть так, пробелькотів дядько Ендру. Моя люба молода леді, благаю вас: не кажіть таких речей. Не думаю, що все так погано. О чоловіче добрий, звернувся він до власника кеба, чи ви не маєте при собі пляшки? Краплю спиртного ось чого мені треба.
Послухайте-но мене, послухайте-но мене, пролунав голос власника кеба, твердий, добрий, упевнений голос. Усі заспокойтеся, ось що я вам скажу. Ніхто не зламав собі кісток? От і гаразд. Ми зараз можемо бути цілком задоволені, а тим більше після того, як пережили такий день. Якщо ж ми попадали в глибоку яму можливо, там, де будують нову станцію метро хтось прийде й допоможе нам звідси вибратися, повірте мені! А якщо ми мертві таке може бути, я не заперечую, то ви повинні памятати, що на морі буває й гірше, й кожен колись має померти. І нема чого боятися смерті, якщо ти жив порядним життям. І якщо ви запитаєте мене, як нам найліпше збути час, то я пропоную заспівати гімн.