Якщо тебе мучить спрага пий.
То були перші слова, що їх почула Джил відтоді, як своє останнє слово сказав Бяклі на краю урвища. Вона озирнулася навсібіч, видивляючись того, хто їх вимовив. Знов пролунав той самий голос:
Якщо тебе мучить спрага підходь та пий.
Джил пригадала, що Бяклі розповідав їй про розумних звірів, і нарешті дотямила: вона почула голос Лева. Лише тепер вона помітила, що губи його ворушаться, та голос, не схожий на людський, був повнозвучнішим, гучнішим, глибшим і, як би то сказати, золотавим. Сказати, що, почувши цей голос, вона облишила свої страхи, не скажеш, та страх, якщо й залишився, був тепер зовсім іншим.
Хіба тебе не мучить спрага? спитав Лев.
Пити хочу аж вмираю, відповіла Джил.
Хочеш пити пий, наказав Лев.
А чи не могли б ви якщо ваша ласка зробити мені послугу відійти кудись подалі, доки я не напюся, попрохала Джил.
У відповідь Лев тільки зиркнув на неї та неголосно загарчав. І, роздивляючись цю нерухому громадину, дівчинка подумала, що з неменшим успіхом могла б попрохати гору посунутися трохи вбік.
Хіба тебе не мучить спрага? спитав Лев.
Пити хочу аж вмираю, відповіла Джил.
Хочеш пити пий, наказав Лев.
А чи не могли б ви якщо ваша ласка зробити мені послугу відійти кудись подалі, доки я не напюся, попрохала Джил.
У відповідь Лев тільки зиркнув на неї та неголосно загарчав. І, роздивляючись цю нерухому громадину, дівчинка подумала, що з неменшим успіхом могла б попрохати гору посунутися трохи вбік.
Звабливе переливчасте дзюркотіння струмка зводило її з розуму.
А чи не могли б ви пообіцяти, що не вчините мені нічого лихого, якщо я підійду? ніяк не вгамовувалася Джил.
Я не даю обіцянок, промовив звір. Джил так кортіло пити, що, сама того не помічаючи, вона ступила крок уперед.
А чи доводилося вам їсти дівчаток? спитала вона.
Мені доводилося ковтати дівчаток і хлопців, чоловіків і жінок, королів та імператорів, міста та цілі країни, відповів Лев. Він не намагався своїми словами вразити Джил чи злякати її, не було в його голосі й жалю. Він просто відповів на питання.
Я не наважуюся підійти, зізналася Джил.
Тоді ти помреш від спраги, знизав плечима Лев.
Ой, лишенько! вигукнула Джил і ступила крок вперед. Гадаю, мені доведеться піти пошукати інший струмок.
Іншого немає, відповів Лев.
Джил навіть не спало на думку засумніватися в словах Лева (та й тому, кому довелось побачити його суворий вираз, таке й не подумалося б), і рішення не забарилось. Нічого більш лячного в житті їй ще не доводилося робити, але вона підійшла до струмка, опустилася на коліна й зачерпнула води долонею: прохолодної, живодайної води такої вона ще ніколи не куштувала. Її не знадобилося багато лише кілька ковточків здатні були цілком втамувати спрагу. Спочатку Джил мала намір забратися подалі від Лева, щойно напється. Але тепер їй спало на думку, що то, мабуть, буде найнебезпечнішим вчинком з усіх можливих. Вона піднялася з колін та завмерла коло струмка, з мокрими від питва губами.
Ходи-но сюди, наказав Лев, і дівчинка не змогла не підкоритися. Тепер вона стояла просто поміж левових передніх лап і заглядала йому в очі. Довго так вона не витримала й опустила очі додолу.
Дитя людське, звернувся до неї Лев. Де подівся хлопчик?
Він зірвався зі скелі, відповіла Джил і, трохи забарившись, додала: сер.
Вона не мала жодної уяви, як ще його називати, а не сказати нічого здалося їй нахабством.
Як це трапилось, людське дитя?
Він намагався врятувати мене від падіння, сер.
Як ти опинилась на краю урвища, людське дитя?
Я хизувалася, сер.
Слушна відповідь, людське дитя. Більше так не роби. Що ж Уперше за весь цей час вираз Лева видався Джил не таким суворим, хлопчик у безпеці. Я завіяв його до Нарнії. Але ти своїми діями ускладнила своє завдання.
Яке завдання, сер? спитала Джил.
Те завдання, заради якого я викликав вас до цього світу.
Останні його слова чимало здивували Джил. «Певно, він із кимось мене плутає», подумала вона, а вголос висловити свою думку не наважилася, хоч щось їй і підказувало, що це спричинить неабияку плутанину, якщо вона цього не зробить.
Кажи, не лякайся, людське дитя, заохотив її Лев.
Хотіла е-е-е спитати, чи не може тут бути якоїсь помилки? Бо, бачте, ніхто нас із Бяклі не кликав ми самі сюди напросилися. Бяклі сказав, що треба покликати когось-там забула його імя, бо вперше в житті чула, і тоді той хтось дозволить нам зайти. Тож ми покликали, і двері відчинилися.
Ви б не намагалися викликати мене, коли б я сам не покликав вас, сказав Лев.
Тож ви і є той хтось? уточнила Джил.
Саме так. А тепер слухай уважно своє завдання. Далеко звідси лежить королівство Нарнія, у якому живе старий король. Він завжди сумний, бо йому нема кому передати трон він втратив спадкоємця, коли багато років тому його єдиного сина викрали, і ніхто в усьому королівстві не знає, де той тепер і чи живий взагалі. А він живий. Я доручаю вам шукати загубленого принца, шукати доти, доки ви чи то знайдете його, чи то загинете, чи то повернетесь назад, до свого світу.
Але як ми його знайдемо? знітилася Джил.
Я розповім як, дитя, відповів Лев. У пошуках тебе вестимуть мої знаки. Ось перший щойно хлопчик Юстас ступить на землі Нарнії, йому зустрінеться старий добрий друг. Нехай він не гаючи часу привітається із ним і тоді вам на допомогу прийде надійний помічник. По-друге, залишивши Нарнію, тримайтеся курсу на північ. Прямуйте так доти, доки не побачите руїни давнього міста велетнів. По-третє, на руїнах ви знайдете камінь із написом. Прочитайте цей напис і чиніть, як він звелить. Четвертий знак принца ви впізнаєте (якщо, звичайно, знайдете його) так: перший, хто за час ваших мандрів попросить вас про щось в імя Аслана в імя мене, той і є принц.
Здавалося, Лев сказав усе, що бажав, і Джил вирішила, ніби має щось сказати. Тож вона промовила: «Щиро дякую. Я зрозуміла».
Дитя, промовив Аслан, і голос його якось помякшав, може статися, що ти зрозуміла не так добре, як тобі здається. Але то не біда. Для початку ти повинна все це запамятати. Повтори-но мені всі чотири знаки.
Джил спробувала повторити, але вийшло не дуже добре. Лев заходився виправляти її і змушував дівчинку повторювати й повторювати доти, аж поки вона не вивчила їх напамять. Він не виказував ознак нетерпіння, тож Джил зрештою набралася сміливості та спитала:
Але як же я потраплю до Нарнії?
На моєму диханні, відповів Лев. Я дмухну і тебе понесе на захід цього світу так само, як і Юстаса.
Чи встигну я розповісти йому про перший знак? Хоч це, певно, не має значення він, певно, у будь-якому разі підійде привітати старого друга, якщо побачить його, чи не так?
Не можна гаяти ані хвилини, зауважив Лев. Я маю негайно ж тебе відправити. Рушай-но до урвища, а я піду слідом.
Джил чудово памятала, що змарнувала безліч часу з власної провини. «Якби я не накоїла дурниць, Бяклі зміг би разом зі мною почути всі Левові вказівки», подумала вона і скорилася. Тривожно їй було крокувати назад, до краю прірви, тим більше, що Лева поряд не було він нечутно ступав слідом за нею на своїх мяких лапах.
До краю урвища було ще далеко, коли за спиною дівчинки пролунав його голос:
Стій спокійно. Зараз я подму. Спробуй запамятати дві речі. По-перше, постійно повторюй і повторюй знаки: вранці, коли прокинешся, і ввечері, лягаючи спати, і вночі, якщо сон полишить тебе. Багато дивного може трапитися з тобою. Але, що б не сталося, не забувай про знаки та слідуй їм достеменно. А по-друге, я попереджаю тебе: тут, нагорі, тобі зрозуміло те, що я сказав, а там, у Нарнії, все може бути інакше. Тут, у горах, повітря чисте і прозоре і розум твій ясний, а там, внизу, повітря густіше й думки плутатимуться у твоїй голові. Ти повинна бути дуже уважна. Знаки, коли ти їх зустрінеш, здадуться тобі зовсім не такими, як ти уявляла. Ось чому так важливо памятати їх і не надто довіряти очам своїм. Памятай знаки й вір у них, а решта неважливо. А тепер, донько Єви, прощавай
Голос тихішав, доки остаточно не змовк. Джил озирнулась і з подивом виявила, що віддалилася від кручі вже кроків на сто, а Лев золотавою плямою полумянів на краю. Гадаючи, що він подме зі страшною силою, дівчинка зціпила зуби і стиснула кулачки, але подих Лева був таким легким та ніжним, що Джил і не помітила, як відірвалася від землі. Тепер під нею на тисячі й тисячі кроків униз було лише повітря і нічого більше.
Джил злякалась, але лише на мить: по-перше, земля внизу була така далека, що, здавалося, її і зовсім немає. А по-друге, Левів подих дозволяв так зручно розташуватись у повітрі! Джил то лягала на спину, то поверталась обличчям вниз словом, крутилася, як їй заманеться, так само можна вертітися у воді (звичайно, коли вже вмієш плавати). Було тепло й нізвідки не піддувало, адже вона рухалася з такою самою швидкістю, що й потік повітря. Це зовсім не схоже на політ літаком не було ані шуму, ані «повітряних ям». Коли б Джил хоч раз довелося подорожувати повітряною кулею, вона погодилася б, що між цими двома шляхами пересування є певна схожість, тільки летіти на Левовому подиху значно краще.
Ой ти ж лишенько! несподівано схаменулась Джил. Знаки! Треба їх негайно ж повторити.
Вона спершу навіть злякалася, але, впевнившись, що чудово їх памятає, миттєво заспокоїлась.
Що ж, гадаю, все гаразд, із задоволеним позіхом дівчинка відкинулась у повітрі, мов лежачи на зручній софі
Оце так! вигукнула вона за кілька годин. Я, здається, задрімала! Подумати тільки спати в повітрі! Такого, певно, ще нікому не доводилось пережити. Хоча ні Бяклі, певно, також спав, адже він вилетів раніше за мене. Чом би не подивитись, що там внизу діється
А внизу, куди не кинь погляд, стелилася безкрая синя рівнина, якою поволі повзли якісь величезні білі плями. «То, мабуть, хмари, подумала дівчинка. Але вони набагато більші за ті, що я бачила з кручі, певно, тому, що ці набагато ближчі. Мабуть, я спускаюсь! Ой, а сонечко-то як світить!»
На початку подорожі сонце стояло над головою Джил, а тепер воно потроху сідало й світило їй просто в очі. Тож вона могла б легко здогадатися, що летить прямісінько на захід. Але тут Бяклі мав рацію: Джил насправді зовсім нічого не тямила про сторони світу (щодо інших дівчаток тут не скажу нічого, бо не знаю). Вдивляючись у синю гладінь внизу, Джил помітила, що на ній тут і там можна розгледіти якісь світлі цятки.
А внизу, куди не кинь погляд, стелилася безкрая синя рівнина, якою поволі повзли якісь величезні білі плями. «То, мабуть, хмари, подумала дівчинка. Але вони набагато більші за ті, що я бачила з кручі, певно, тому, що ці набагато ближчі. Мабуть, я спускаюсь! Ой, а сонечко-то як світить!»
На початку подорожі сонце стояло над головою Джил, а тепер воно потроху сідало й світило їй просто в очі. Тож вона могла б легко здогадатися, що летить прямісінько на захід. Але тут Бяклі мав рацію: Джил насправді зовсім нічого не тямила про сторони світу (щодо інших дівчаток тут не скажу нічого, бо не знаю). Вдивляючись у синю гладінь внизу, Джил помітила, що на ній тут і там можна розгледіти якісь світлі цятки.