Пугу-пугу, обурено загукали пугачі та сови, якщо ви на боці короля, то ми й поготів.
Тоді до чого увесь цей нічний гамір? не зрозумів Бяклі.
Угу А ось до чого, за всіх відповів Сизокрил. Якщо їхня невисокість лорд-регент гном Тиквік хоч краєчком вуха вчують, що ви збираєтеся на пошуки зниклого принца, то ви й кроку ступити не встигнете, як вас зупинять, а то й, чого доброго, візьмуть під замок.
Що за маячня? не втримався Бяклі. На що ж ви натякаєте: що Тиквік зрадник? Під час наших мандрівок із Каспіаном королем Каспіаном я багато чого чув про нього, та не чув жодного поганого слова. Король довіряв йому, як самому собі!
Ух ти! ухнув голос із темряви. Тиквік аж ніяк не зрадник! Та, бачите, за довгі роки багато хто із славетних воїнів: лицарів, кентаврів і навіть добросердих велетнів числом не менш за тридцять вирушали на пошуки королевича, і жоден із них не повернувся додому. І тоді сам король не витримав і видав указ, за яким заборонив усі подальші пошуки. Мовляв, не може Нарнія втрачати кращих своїх синів через пошуки одного, хай навіть і його власного, сина. Порушити цей указ означає піти проти волі короля.
Нам би він не відмовив! палко вигукнув Бяклі. Якщо б довідався, хто я і хто мене сюди послав!
Нас послав! встигла докинути слівце Джил.
Угу! погодився Сизокрил. Гадаю, що король, може, й дав би своє «угу», та він же ого-го як далеко. А от Тиквік той нізащо королівський указ не порушить. Тиквік він такий: слово його мов кремінь, наче сталь його дух, а чує, як глуха тетеря, ось який у нього слух, а який він упертюх, то позаздрить і віслюк. То з якого-такого лиха вони мають робити для когось виняток?
Тільки не подумайте, додав хтось із темряви, що вже до кого-кого, а до нас він має прислухатися, адже мудрість наша, пугачів та сов, зайшла у приказку. Овва! Він, бачте, старіший од будь-кого з нас, тому знай собі! торочить: «Ех, малі ви пташенята й нерозумні! А я вас памятаю, коли ви ще яйцями були в дуплі! А яйця, як відомо, курки не вчать! А тому киш звідси, сер! Кишмиш-комиш!»
У пугача, який усе це розповів, вийшло так схоже на гнома, що за мить совяча сходка озвалася одностайним сміхом. Той сміх був не тільки дружним, а ще й дружнім, тому діти одразу збагнули, що ставлення до Тиквіка в нарнійців та в нарнійського птаства було приблизно таким, як у школярів до старого й суворого вчителя у школі, якого можна побоюватися, над яким можна підсміюватися, та не можна не любити й не поважати.
А чи надовго поїхав король? спитав Юстас, коли нарешті запала тиша.
Ох, про це невідомо нікому, навіть йому самому, перевівши дух, відповів Сизокрил. Подейкують, на одному з островів, здається, на Скипідарі, бачили Аслана. Щойно ті чутки дісталися королівських вух, як король сказав собі, що й сам себе не пробачить, якщо перед смертю не зробить останньої спроби знайти зниклого сина. Але до того він має побачити Аслана та почути його пораду: кого лишити після себе королем. Якщо ж чутки не справдяться і Лева там немає, то він попливе далі на схід, до архіпелагу Семи Островів, а далі іще далі, аж до Самотніх островів, а далі чимраз далі й далі. Нікому він про те не казав, але, здається мені, запала та давня подорож до краю світу йому в саме серце, і саме воно підказує йому, куди плисти.
Тому про його повернення найближчим часом годі й мріяти, розсудливо мовила Джил.
Ох, ваша правда, зітхнув пугач, ох, що робити? От якби ж ви постали перед королівські очі одразу, щойно прилетіли, він, гляди, ще й військо вам зібрав би в допомогу!
Джил одразу ж припяла язика, сподіваючись лише на те, що і в Юстаса вистачить шляхетності не розпатякувати про те, як і чому все сталося як сталося. А той уже й рота роззявив, та вчасно схаменувся і лише пробурмотів, звертаючись радше до себе, ніж до когось іншого: «Ось моєї провини в тому аж ніяк немає!» А на повний голос він сказав інше:
Пусте, як-небудь впораємося й самі! Та до того хотілось би зрозуміти от що: якщо ці збори, які у вас ще звуться «совиним парламентом», і справді є така собі парламентська асамблея, а ніяк не протизаконна змова, то навіщо збирати їх таємно, уночі, та ще й серед доволі підозрілих руїн?
Тьху, тьху, тьху! пролунало в пітьмі одразу з усіх боків. А де ж іще нам збиратися всім разом? Та й коли, як не вночі?! Тут усе ясно, як ніч, заходився пояснювати Сизокрил, не знаю, як у вас, а в Нарнії ох, у багатьох! є така шкідлива звичка: усі справи робити вдень, коли нещадно пече сонце уф! саме тоді, коли всі розумні люди, я маю на увазі сови сплять! Як наслідок, коли настає ніч, вони сліпі та глухі, а дурні вже настільки, що й слова розумного з них не витягнеш. У нас, у нічних птахів, усе навпаки: ми за розумні звички, і саме тому, коли нам треба обмізкувати щось разом, ми і збираємося у найслушнішу для того годину опівночі.
Зрозуміло. Перейдемо до наступного питання: перш ніж розпочати пошуки, я маю знати, як саме зник принц.
Розповідати визвався, здається, найстаріший з усіх пугачів. І от що він розповів.
Раннім ранком одного ясного дня у місяці травні років із десять тому юний лицар принц Риліан, син короля Каспіана, зі своєю матусею, в супроводі чималого почту, вирушив на кінну прогулянку кудись до північних земель Нарнії. Серед вершників було чимало високородних ясновельможних панів та панночок, а голову їх прикрашали віночки з зеленого листячка, за поясом були запнуті сопілочки, а от мисливських собак із собою не брали, бо їхали не на лови, а вітати весну.
Сонце вже припікало, коли виїхали вони на широку галявину, через яку просто з лісу вибігав жвавий струмок. Тут вони спішилися та й розпрягли коней, розстелили плащі та й сіли собі перепочити, попоїсти й попити, та й пісні поспівати. На той час королева вже й втомилася і, втомлена, так на тих плащах і задрімала на зеленому моріжку біля прохолодного струмка, а всі інші, аби не тривожити її сон веселощами та піснями, відійшли подалі, на інший бік галявини. Аж раптом, де не взялася, із темного лісу виповзла велика-велика змія і непомітно підповзла до королеви та вжалила сплячу королеву в руку. Почувши скрик, усі кинулися назад, а першим був принц Риліан. І встиг він побачити ту велику-велику змію, зелену, наче й сама її отрута, що нишком плазувала геть до лісу. І вихопив тоді Риліан свого меча й кинувся за нею, та ліс був зовсім поруч, і в хащах та змія зникла, як і не було. Тоді кинувся Риліан до матері, а всі вже клопотали біля неї, та, ледве побачивши її обличчя, зрозумів, що всі ті клопоти даремні й що найкращі у світі лікарі і ті були б безсиллі перед отрутою. А королева, поки ще була жива, усе намагалася сказати синові щось дуже важливе наостанок. Та губи вже не слухалися її, як він не прислухався, та так нічого й не зрозумів. Ось так вона й померла: від скрику й до смерті не минуло й десяти хвилин.
Після того принесли мертву королеву додому до рідного замку, де невтішний король і Риліан, і вся-вся Нарнія гірко оплакували її сконання, бо не було в Нарнії леді ані мудрішої, ані витонченішої, ані привітнішої за неї. Та це було й не дивно, бо Каспіан, тоді ще принц, привіз собі наречену аж зі східного краю світу; подейкують, навіть у жилах її текла кров не звичайна, а зоряна.
А як поховали королеву, то дуже Риліан за нею журився, а потім занадився на вранішній зорі сідлати вірного коня і мчати на північ на пошуки тієї підступної змії, аби вбити її і тим помститися кровю за кров. Ніхто йому не докоряв, хоча щоразу повертався він додому ледь-ледь пересуваючи ноги та з кожним разом зневірявся дедалі більше. Ось так промайнув місяць, аж раптом усі помітили, що з ним коїться щось дивне. В очах у нього застиг вираз, який буває лише у людини, яка щойно побачила видіння; так і кінь його дарма що мав скакати мало не цілий день, а гарцював так, ніби його тільки-но вивели зі стайні.
Одного вечора найближчий друг і наставник Риліана, ніхто інший, як лорд Дриніан, який, до речі, у тому славетному плаванні на схід був капітаном королівського корабля, не витримав та сказав тому от що:
Вашій високості треба вже припинити ганятися за невідомим змієм, бо немає звитяги в тому, аби покарати нерозумну твар, вона ж бо не людина, то ви гаєте свої зусилля на те, що не варте того.
На це відповів йому принц:
Ах, мілорде, сьогодні вже сьомий день, як я про того змія і думати забув!
На це відповів йому принц:
Ах, мілорде, сьогодні вже сьомий день, як я про того змія і думати забув!
Тоді навіщо кожен день зрання ви вирушаєте в путь до північних лісів?
Бо я, мілорде, зустрів красу, якої ще не бачив світ, засмучено мовив у відповідь принц.
Мій любий принце, здивувався лорд Дриніан. Зробімо ось що: як зберетеся завтра в дорогу, покличте й мене з собою, бо я такого дива теж не бачив.
Із нашим задоволенням, мілорде, так сказав йому Риліан.
Так вони й зробили.
Наступного ранку обидва осідлали коней та рушили на північ. Ніде не зупиняючись, вони гнали й гнали коней, аж поки не опинилися на тій самій галявині біля того самого джерела, де зустріла свою смерть королева. Дриніану здалося дивним, що для перепочинку з усіх можливих місць принц вибрав саме це. Так чи інакше, але саме тут вони й злізли з коней, і сіли біля ручаю, і сиділи мовчки, аж доки сонце не піднялося високо. Аж раптом, рівно опівдні, підняв Дриніан голову і по той бік ручаю на власні очі побачив прекрасну леді, що вродою своєю затьмарила б усіх красунь, яких довелося зустрічати Дриніану за довгого свого життя. А красуня по той бік ручаю ані слова не мовить, тільки ручкою принца манить, мовляв, ходи до мене. Була ж вона собою висока і ставна, вродою така, що аж очі сліпила, а шати в неї були зелені, мов та отрута. А що ж королевич? Він дивився на неї в обидва ока, а погляд у нього був такий, ніби нічого іншого він уже й не помічав. Аж раптом красуня зникла, наче розтанула в повітрі, а куди поділася Дриніан, як головою не крутив, а так і не вгледів. З тим вони й повернулися додому. Одна лише думка не давала спокою лорду Дриніану: та леді в зеленому є зло.
Увесь той день Дриніан вагався, чи не розповісти про дивну зустріч королю, та набути сумнівної слави пліткаря та казкаря лордові не личило, тому всі свої підозри він і залишив при собі. А незабаром дуже пошкодував про те. Бо наступного дня Риліан як скочив на коня та поїхав на північ, так додому вже більше й не повернувся. Його шукали скрізь по всій країні, шукали і в суміжних землях, та жодного сліду його не знайшли: ані коня, ані капелюха, ані клаптика від вбрання нічого.
Тоді Дриніан з великою печаллю на серці постав перед очі Каспіана й мовив: