Фенімор Джеймс Купер
Останній з могікан
Передмова
Містер Купер із Куперстауна
Джеймс Фенімор Купер, батько американського пригодницького роману, свою першу книгу створив під час парі. Одного вечора у маєтку свого батька, багатого землевласника, який заснував селище Куперстаун у штаті Нью-Йорк, Джеймс читав своїй дружині якийсь надзвичайно нудний роман. Утомившись позіхати, майбутній письменник відкинув книжку та заявив, що зовсім не складно писати краще. Навіть він, який ніколи не написав жодного рядка, впорався б із цим завданням. Дружина заперечила, спалахнула суперечка і 1820 року побачив світ перший роман Купера «Осторога». Читачів привабив заплутаний сюжет, проте критика зустріла книгу вороже. Річ у тому, що автор-початківець переніс дію роману до Англії, про яку він, щиро кажучи, мало що знав, бо доти жодного разу не виїжджав зі Сполучених Штатів. Можливо, тому він відмовився поставити своє імя на обкладинці. Проте вже друга книжка принесла Куперу гучний успіх не тільки в Америці, а й у Європі це був відомий надалі «Шпигун, або Повість про нейтральну територію» (1821). Літературний успіх тридцятирічного письменника пояснювався тим, що він урешті-решт знайшов своїх героїв людей американського прикордоння, простих і відважних, які живуть не за законами тогочасного манірного суспільства, а власним розумом і по совісті, вільних та гордих, іноді схильних пофілософствувати, але ввесь час готових до дії.
Нова знахідка письменника образ Нетті Бампо, зовні простодушного юнака, який незабаром став улюбленцем європейських та американських читачів. Скромний і невибагливий юнак виступає єднальною ланкою між двома цивілізаціями європейською й світом корінних мешканців Північної Америки, індіанців. Уперше Нетті Бампо зявляється в романі «Піонери» (1823), потім він стає головним героєм «Останнього з могікан» (1826), «Прерій» (1827), «Слідопита» (1840) та «Звіробоя, або Першої стежки війни» (1841). Про якості цього персонажа найкраще говорять індіанські імена, які цей герой мав у різний час: Соколине Око, Звіробій, Слідопит, Довгий Карабін, Шкіряна Панчоха.
Успіх пяти «індіанських» романів був просто приголомшливим ними зачитувалися у всьому світі. Купер створив пригодницьку епопею, яка охопила півстоліття з 1740 по 1790 рр., історію наступу переселенців на Американський континент та загибелі його тубільців. Кожна із цих книжок драматичний етап у житті шляхетного й великодушного Нетті Бампо, починаючи з ранньої юності та закінчуючи мудрою старістю. І в усі часи для героя є неприйнятним хижацтво його одноплеменців, їхнє небажання зважати на права індіанців і презирство до побуту «червоношкірих бестій». У середині 40-х рр. XIX ст. навіть англійська критика була змушена визнати, що Купер єдиний письменник, чий дар оповідача може зрівнятися з талантом Вальтера Скотта.
Джеймс Фенімор Купер народився 1789 р. у Берлінґтоні, штат Нью-Джерсі. Незабаром його батько переселився до штату Нью-Йорк та заснував у прикордонній області селище Куперстаун, яке згодом перетворилося на невеличке містечко. У місцевій школі майбутній письменник здобув початкову освіту. Потім, уже юнаком, він вирушає до Єльського університету, але не скінчивши курс, 1806 р. йде на морську службу, яку проходить на озері Онтаріо, де в той час будувався військовий флот Сполучених Штатів. У 1811 р. Купер одружився з дівчиною з родини французьких переселенців, оселився у Куперстауні та зайнявся сільським господарством.
Щойно 1821 р. побачив світ роман «Шпигун», письменник із родиною переїжджає до Нью-Йорка, де одразу ж стає помітною постаттю в літературному світі. 1826 р. Фенімор Купер дістає пропозицію посісти пост американського консула у Європі й залишає Америку на сім тривалих років.
За ці роки остаточно склалися три головні напрямки у творчості романіста. Один за одним зявляються романи з «великої пятірки», присвячені історії освоєння Америки. Одночасно виходять «морські» романи Купера «Лоцман» (1823), «Облога Бостона» (1825), «Червоний корсар» (1828), «Морська чародійка» (1830). Любов до моря й вітрильних суден Купер проніс крізь усе життя та вже у зрілому віці створив фундаментальну працю «Історія американського флоту» (1839). Мандрівки Італією, Іспанією та Швейцарією подарували шанувальникам його творчості трилогію з часів європейського середньовіччя романи «Браво», «Гейденмаєр» і «Кат» (18311833).
Останні дванадцять років життя, найбільш насичені та плідні, письменник провів у Куперстауні. За цей час він написав сімнадцять значних творів, які були присвячені трьом найбільш бентежним для письменника темам: морю, освоєнню континенту та критиці сучасного суспільства. Помер Джеймс Фенімор Купер 14 вересня 1851 р.
Творчий спадок письменника більш як тридцять романів, полемічні й сатиричні твори, пять томів дорожніх нотаток, а також історичні дослідження, які він проводив майже до останніх днів. Чимало сьогодні є забутим, але книжки про Нетті Бампо, найкраща з них «Останній з могікан», і в наш час залишаються так само яскравими та хвилюючими, нібито щойно вийшли з-під пера розумного, доброго та проникливого знавця природи й людського серця.
Глава I
Колоніальні війни у Північній Америці характеризувалися тим, що супротивники, вступаючи в криваве зіткнення один з одним, змушені були долати безліч небезпек, перетинаючи пустелі, що відокремлювали ворогуючі провінції Англії та Франції. На кордоні між цими провінціями тяглися довгі лісові хащі. Відважні колоністи та європейці, що воювали разом із ними, нерідко витрачали цілі місяці на те, щоб подолати бурхливі річки або дикі межигіря, перш аніж виказати свою військову мужність у більш запеклій боротьбі.
Змагаючись із воїнами тубільців у наполегливості й жертовності, вони невдовзі навчилися перемагати, так що незабаром у лісах не лишилося жодного прихованого куточка або усамітненої печери, які були б безпечними від уторгнення людей, що підкорилися егоїстичній політиці європейських держав.
Можливо, на всій величезній прикордонній території не знайдеться іншого місця, яке б найкраще свідчило про жорстокість цих війн, аніж область, що простяглася від витоків Гудзону до найближчих гір. Саме тут була головна арена кривавих битв, які зчинялися за панування над колоніями. У цих місцях зводилися форти, які по кілька разів переходили з рук у руки, а цілі армії, нерідко чисельніші за ті, що їх колись присилали сюди метрополії, вдиралися в лісові хащі, звідки знову виходили змучені та зневірені пережитими невдачами.
На цій арені боротьби, на третьому році війни між Англією та Францією, відбулися події, про які ми й хочемо розповісти.
Нездарність англійських воєначальників, відряджених до Америки, і брак енергії в англійських чиновників повалили Англію з тієї височини, на яку її було піднято талантом і духом попередніх полководців та державних діячів. Вороги перестали боятися Англію, а її слуги втратили рятівну впевненість, яку дає нам самоповага.
Колоністи, звичайно, розділяли з метрополією ці неприємні наслідки, хоча й не були винні в тому, що сталося. Незабаром вони побачили, що армія їхньої дорогої батьківщини, яка досі вважалася непереможною, змушена була тікати від купки французів та індіанців і була врятована від цілковитого знищення лише завдяки витримці й мужності одного вірґінського юнака, слава про якого поширилася до крайніх рубежів християнського світу.[1]
У цей час зявилася нова небезпека, і налякані колоністи в кожному пориві вітру почали вчувати завивання індіанців, про нещадну жорстокість яких ходили легенди. Словом, небезпека, яка розглядалася крізь збільшувальне скло страху, позбавляла людей будь-якої здатності мислити й робила їх рабами принизливих пристрастей. Навіть найбільш хоробрі та самовпевнені вважали кінець війни сумнівним; із дня на день зростала кількість тих, хто вже бачив, як усі володіння англійської корони в Америці будуть завойовані її християнськими ворогами або спустошені їхніми лютими союзниками.
Тому, коли до форту, розташованого на південному краю області, яка лежить між Гудзоном та сусідніми озерами, надійшла звістка, що Монкальм[2] іде з армією вгору Чамплепом, то її було прийнято швидше з боягузливою готовністю до миру, ніж зі сміливою радістю воїна, який дізнався, що ворог шукає зустрічі з ним.
Цю звістку одного літнього дня приніс індіанський скорохід разом із вимогою Мунро, коменданта двох укріплень на берегах Святого Озера, надати йому підкріплення.
Вірнопіддані британської корони назвали одне із цих лісових укріплень Вільям-Генрі, а інше Едвард за іменами двох улюблених принців царського дому.
Першим керував згаданий шотландський ветеран. Гарнізон цього укріплення складався з одного полку регулярних військ і купки тубільців кількості надто незначної, щоб протистояти тій страшній силі, яку вів за собою Монкальм.
Фортом Едвард, який налічував понад пять тисяч чоловік, командував генерал Вебб, якому підпорядковувалися королівські війська північних провінцій. Якби цей офіцер зібрав разом усі підпорядковані йому війська, то міг би протистояти супротивнику, котрий, до речі, мав удвічі менше солдатів. Однак, занепавши духом через невдачі, як начальники, так і нижчі чини воліли очікувати супротивника в шанцях замість того, щоб затримати його наступ. Дуже скоро в таборі поширилася чутка про те, що півтори тисячі людей прямують до форту Вільям-Генрі. Втім, ця чутка швидко стала очевидною
Одного дня на світанку глибокий сон солдатів був перерваний барабанним боєм і весь табір англійців умить заворушився. Тим часом, як добре навчені регулярні найманці гордо займали позиції на правому фланзі, менш досвідчені колоністи тіснилися ближче до лівого.
Коли все військо до останнього солдата зникло в хащах, у таборі розпочалося приготування до відїзду. Перед великим бараком стояли вартові з тих військ, яких в армії знали як охорону англійського генерала. Відразу ж приготували упряж із шести коней, два з яких, судячи з сідел, призначалися для жінок, ба більше жінок певного стану, котрих у цих місцях можна було зустріти надзвичайно рідко.
На третьому коні було сідло й чапрак штаб-офіцера; інші тварини призначалися для багажу та слуг.
На значній відстані від цього маленького гурту зібралося чимало гультяїв, які витріщалися на багату кінську збрую та й на самих благородних тварин. Серед присутніх був чоловік, який вирізнявся своїми манерами й поставою, він не здавався ані гулящим, ані нетямущим.