Авжеж. Так от, у день своєї коронації я поклявся перед очі Аслана, що, коли в Нарнії запанують мир та спокій, я буду плисти на схід, на схід і на схід рівно рік і один день. Якщо вони живі я знайду їх і поверну додому, а якщо вони пали від руки ворогів помщуся за їхню загибель. Ось їхні імена: лорд Ревільян, лорд Берн, лорд Аргоз, лорд Мавраморн, лорд Октезіан, лорд Рестимар і лорд як його ех, увесь час забуваю
Лорд Руп, ваша величносте, підказав Дриніан.
Так, звісно ж, лорд Руп! закивав Каспіан. Через них ми і заклали корабель. Хоча Рипічип плекає навіть вищу мету.
Усі перевели погляд на Рипічипа.
Таку ж високу, як і мій бойовий дух, сказав він. Хоча це як подивитися: може, вона і мала, як і я сам. Якщо ми вже йдемо на схід, чому б нам не побувати там, де схід саме й починається, на самому краю світу? І подивитися, що там? Насмілюся припустити, що десь там і лежить Асланова країна. Адже Великий Лев завжди приходить зі сходу, з-поза моря.
Смілива думка! оцінив Едмунд.
Але ж, звернулася до миша Люсі, що навело тебе на думку, що Асланова країна то така сама звичайна країна, як і всі інші Я маю на увазі, країна, куди можна отак доплисти?
Не знаю, пані, не знаю, знизав мишачими плечима Рипічип. Та ось яка штука: коли мене ще колисали у колисці, одна дріада лісова чарівниця співала мені таку колискову:
Де зливаються небо та води,
А солона вода, наче мед,
Ти дістанешся крайнього сходу,
Там не знайдеш ти інших прикмет.
А як духу забракне та край,
То цю пісню мою пригадай!
Про що саме йдеться, я не розумію, додав миш, та чари тієї колискової я проніс крізь усе життя.
Де саме ми є, Каспіане? помовчавши, спитала Люсі.
Капітану це відомо краще за мене, скромно відповів Каспіан. Дриніан дістав пошарпану морську карту і розгорнув її на столі.
Ми ось тут, він тицьнув вказівним пальцем кудись у карту. Точніше, тут ми були опівдні. Від самого Кейр-Паравеля нам дмухав ходовий вітер, потім ми дрейфували біля берегів Гальми, де й стали на якір. Губернатор Гальми влаштував на честь його величності грандіозний турнір, під час якого його величність вибив із кульбаки чимало гідних лицарів
Та й сам не раз летів шкереберть, вставив Каспіан. Досі синці не посходили.
чимало достойних лицарів, усміхаючись, продовжував лорд Дриніан. Губернаторові на радість ми навіть мало не посватали його дочку за його величність короля Каспіана, та з цього геть нічого не вийшло.
Бо вона була ряба та косоока, пояснив Каспіан.
Ото бідолашна! засмутилася Люсі.
Тож коли ми вийшли з Гальми, вів далі Дриніан, то на два дні потрапили в мертвий штиль, так що навіть довелося трохи повеслувати. Тому шлях із Гальми до Скипідару зайняв аж чотири дні. Однак тамтешній король звелів просигналити нам із берега, що на Скипідарі лютує якась невідома хвороба. Тож ми обійшли мис, знайшли придатну для висадки бухту подалі від столиці й зійшли на берег лише за тим, щоб поповнити запаси питної води. Наступні три дні ми стояли на якорі, очікуючи погодний вітер, а коли той нарешті задмухав, узяли курс на Сім Островів. Третього дня до нас наблизився піратський корабель під скипідарськими кольорами. Та пірати, побачивши, що ми пристойно озброєні, побоялися піти на абордаж, тож справа закінчилася короткою перестрілкою лучників.
Треба було їх наздогнати, самих взяти на абордаж, за комір і на рею! войовничо вигукнув Рипічип.
За пять днів попереду зявився Муїл найближчий з семи островів архіпелагу. Спустивши вітрило, ми пройшли на веслах протоку і на заході сонця підійшли до Червоної Гавані столиці острова Бренн. Тамтешні мешканці, намагаючись вразити гостинністю, мало не загодували нас до смерті, а ще більше провіанту понадавали з собою. Із тих самих пір ми йшли повним ходом, ніде не зупиняючись, тож, сподіваюся, що післязавтра ми досягнемо Самотніх островів. Отже, ми в дорозі вже майже місяць і відійшли від Нарнії більш як на чотири сотні ліг[1].
А що далі, за Самотніми островами? спитала Люсі.
Цього, ваша величносте, ніхто не знає, відповів Дриніан. Хіба що нам щось підкажуть на Самотніх островах.
Ой, не знаю, не знаю, похитав головою Едмунд.
Отож, підсумував Рипічип, саме там, за Самотніми островами, на нас і чекають справжні пригоди!
Перед вечерею Каспіан запропонував показати гостям корабель, та добра Люсі, що вже відчувала докори сумління, відмовилася:
Я, мабуть, піду до Юстаса. Бідолашний, він, либонь, зовсім занедужав.
А що з ним? із чемності поцікавився Каспіан.
Відомо що, зітхнула Люсі. Ми в морі, тож і хвороба у нього морська. Якби тільки зі мною були мої ліки, вони б швидко поставили його на ноги!
Так вони ж тут, на кораблі! пригадав Каспіан. Ти полишила їх у Нарнії, коли рушила додому минулого разу, а я вирішив, що такий скарб варто взяти з собою. Але взагалі-то кажучи, мені шкода було б витрачати його на якусь-там морську хворобу.
Я, мабуть, піду до Юстаса. Бідолашний, він, либонь, зовсім занедужав.
А що з ним? із чемності поцікавився Каспіан.
Відомо що, зітхнула Люсі. Ми в морі, тож і хвороба у нього морська. Якби тільки зі мною були мої ліки, вони б швидко поставили його на ноги!
Так вони ж тут, на кораблі! пригадав Каспіан. Ти полишила їх у Нарнії, коли рушила додому минулого разу, а я вирішив, що такий скарб варто взяти з собою. Але взагалі-то кажучи, мені шкода було б витрачати його на якусь-там морську хворобу.
Я лише одну крапельку, пообіцяла Люсі. Каспіан вийняв із рундука невелику скриньку і дістав звідти добре відомий Люсі діамантовий флакончик.
Прийми, королево, те, що належить тобі за правом, урочисто промовив він, і вони вийшли з каюти на освітлену сонцем палубу.
На ній, обабіч щогли, були розташовані дві довгі та широкі ляди. Тепер, утім, як і будь-якого іншого ясного дня, вони були широко відчинені, аби сонце та вітер розганяли вогку напівтемряву трюму. Каспіан провів їх до кормової ляди і зійшов сходами вниз, запросивши інших іти за ним. Там, унизу, уздовж кожного борту стояли лави для веслярів, а сонячне світло, що потрапляло в отвори для весел, залишало на стелі дві шереги яскравих плям. Зрозуміло, корабель Каспіана не мав нічого спільного із жахливими галерами, де на веслах сиділи скуті ланцюгами раби. Веслували тут лише у безвітря або тоді, коли входили в гавань чи виходили з неї. У таких випадках за весла бралися всі і матроси, і боцман, і сам капітан, окрім, хіба що, Рипічипа, чиї ніжки, тобто лапки, були для цього закороткі. Перед кожною лавою залишалося вільне місце, аби веслярі могли як слід упертися ногами. Зате посередині, глибиною до самого кіля, був провіантський відсік, доверху набитий усякою всячиною: мішками з борошном, барильцями з водою та пивом, бочками солонини, гладишками меду, бурдюками з вином, коробами яблук, горіхів, сиру, морських галет, ріпи та шинки; до стелі, тобто до внутрішнього боку палуби, були підвішені окости висолені та закопчені свинячі стегна та вязанки цибулі, а ще гамаки, у яких спали спостережники після вахти. Каспіан повів усіх за собою, пробираючись уздовж лав. Люсі майже бігла, ледь встигаючи за ним, а Рипічипу взагалі доводилося перестрибувати з лави на лаву. Так вони дісталися деревяної перегородки з дверцятами посередині. Каспіан прочинив дверцята, і вони опинилися у приміщенні під кормовими каютами. Порівняно з останніми, воно було аж ніяк не затишним. Стеля нависала просто над головою, до того ж у цьому місці сходилися борти корабля, тож підлоги під ногами наче взагалі не було. Звичайно, тут були ілюмінатори із товстого скла, та їх ніколи не відчиняли, бо вони майже завжди перебували під водою. Тепер корабель трохи погойдувало, і в них по черзі зявлялися то чисте блакитне небо, то каламутна зелена вода.
Едмунде, ми з тобою розмістимося тут, сказав Каспіан. Ліжко ми віддамо помічникові капітана, а для себе почепимо койки з парусини.
Благаю вас, ваша величносте почав був Дриніан, та Каспіан нічого й чути не хотів.
Не сперечайся, друже, перебив він Дриніана, ми вже все давно вирішили. Ви з Ринсом (так звали старшого помічника) ведете корабель до мети і нерідко проводите на містку безсонні ночі, а ми тільки й знаємо, що базікати та пісні співати. Кому, як не вам, розташовуватися нагорі? А нам із королем Едмундом і тут буде нівроку. Стривайте, а як там наш неборак?
Юстас, що лежав долілиць на своєму ліжку, побачивши їх, скривив від обурення неабияк позеленіле обличчя і запитав, коли ж нарешті вщухне ця буря.
Яка буря? обурився Каспіан.
Дриніан оглушливо зареготав.
Ви хотіли сказати шторм, благородний юначе? виправив він. Та хіба це шторм?! Кращої погоди морякові годі й бажати!
А це ще хто такий? роздратовано спитав Юстас. Нехай іде геть! У мене від його реготу аж вуха заклало!
Зачекай хвилинку, Юстасе, у мене для тебе є дещо таке, що нараз поставить тебе на ноги терпляче заспокоювала його Люсі.
Слухай, облиш мене, дай-но мені спокій, простогнав Юстас, але все ж пригубив рідини з флакончика. Фу, гидота! одразу ж сплюнув він, хоча насправді запах із пляшечки йшов чудовий. Усі помітили, що обличчя його одразу ж зарожевіло. Схоже, йому справді полегшало: він відразу припинив скаржитися на шторм і головний біль і натомість рішуче зажадав, аби його негайно висадили на берег, де перш за все він збирається подати чи то ноту, чи то квоту британському консулові (Юстас не був певен, що саме подають у таких випадках). Але коли Рипічип поцікавився, що таке нота і як її подають (він чомусь гадав, що це новий, співучий, засіб викликати супротивника на герць), Юстас тільки й зміг сказати: «От бовдур! Не знати таких простих речей!» Зрештою всі заходилися дружно пояснювати Юстасу, що вони повним ходом пливуть до найближчого відомого їм берега й повернути його в Кембридж до дядька Гарольда так само неможливо, як і відправити, скажімо, на Місяць. Тільки тоді, закопиливши губи, він неохоче погодився перевдягтися у запропонований йому сухий одяг і вийти з усіма на палубу.
Каспіан далі показував їм корабель, хоча особливо оглядати вже було нічого. Вони піднялися на півбак і побачили спостережника, для якого було зроблено спеціальну кабінку в деревяному карку дракона. Він оглядав крізь роззявлену пащу дракона морський горизонт. Поряд був камбуз, тобто корабельна кухня, а також володіння боцмана, теслі та головного лучника. До речі, усі зазвичай вважають, що дим із труби камбуза повинен іти назад, за корму, бо це пароплави завжди зображають саме так. Але з вітрильником усе навпаки: вітер зазвичай дме йому, так би мовити, у спину, несучи дим і всі запахи кухні далеко вперед. Ось тому кухні, тобто, звичайно, камбузи, улаштовують на вітрильниках завжди попереду.