Після 1295 року Данте розпочав активну політичну діяльність. Був він членом Ради Ста верховного органу Флоренції, обирався до колегії пріорів, їздив у Рим для дипломатичних переговорів з папою Боніфацієм VIII, імя якого ми потім часто будемо зустрічати в «Божественній комедії». У 1300 році Данте, як противник папського престолу, був змушений назавжди залишити рідне місто і зазнати, «як солоно смакує хліб в чужині». Останні роки свого життя поет проводить у Вероні та Равені. Помер він 11 вересня 1321 року.
Навіть цієї невеличкої біографічної довідки вистачить для того, щоб уявити собі нелегкий життєвий шлях автора «Божественної комедії». Людина пристрасна, сповнена великих надій та сподівань, Данте весь час шукає свій «Правий шлях» у світі кривавої ворожнечі, нескінченних політичних чвар, які охопили роздрібнену Італію. Він помиляється, зневірюється і знову намагається дістатися до правди. І завжди зберігає вірність своїм двом музам: Беатріче та Італії, про єдність якої поет мріяв протягом усього свого життя.
Мистецтво Ренесансу, наближення якого провіщала «Божественна комедія», залишило нам чимало портретів митця. Близько 1450 року Андреа дель Кастаньйо включить зображення Поета до циклу фресок, які мали відтворювати приклади людської доблесті. Фігуру Данте героїзовано, підкреслено риси, найбільш поціновані гуманістичною етикою: розум і мужність. Поступово образ міфологізується. Вимальовується гострий профіль, темне обличчя, наче обпечене пекельним полумям. Тедео Гадді в Санта Кроче змальовує вже людину цільного і суворого характеру, сильних пристрастей. Несподіваним нюансом доповнює портрет Доменіко ді Мікеліно: суворість поєднується на обличчі Поета-мислителя зі скорботною ніжністю. Фреска його роботи знаходиться у флорентійському соборі Санта Марія Новелла. На ній зображено Данте, увінчаного лаврами. Одягнутий у яскравочервону тогу, він тримає в лівій руці книгу. Правою Поет вказує на широко відчинену браму пекла. Удалині видно чистилище, а над ним небесні сфери.
Саме таким хотіли бачити Данте шанувальники його поезії. З часом забулися суперечки між гвельфами та гібелінами. Лише фахівців хвилює перехід поета-республіканця на монархічні позиції. Не має зврештою великого значення і яким він був: непоказним чоловічком невеликого зросту, чи титаном з орлиним профілем. Людство століттями створювало образ свого Данте, гідного його поетичного генія. Але ж саме до людства і звертається митець у «Божественній комедії», своєму найграндіознішому витворі. Перед нами, власне, драматична історія загибелі (Пекло), переродження (Чистилище) і відродження (Рай) людської душі. Данте прагне провести читача через страждання і покуту до пізнання вищої істини, допомогти йому, відкинувши внутрішній розлад, зрозуміти сенс свого буття. Таке завдання було під силу лише Поету-пророку.
Одіссея Данте по Пеклу починається ввечері Страсної пятниці і завершується в Страсну суботу. Цілу добу провели Данте і його вірний супутник Віргілій у царстві довічного мороку. Час мандрівки вибрано невипадково. За християнською традицією саме наприкінці страсного тижня завершується земне життя Ісуса Христа, який, умираючи на хресті, стає Викупителем людства. Відбувається найвище таїнство поєднання людської і божественної природи Сина Божого. На фоні цієї грандіозної загадки перевтілення людина залишається із довічними проблемами життя і смерті, спасіння і загибелі.
Саме в цей час і починається пошук Поетом шляху до врятування людства. Земна людина з її почуттями, її радощами і стражданнями потрапляє у світ вічності. Все тут має свідчити про необоротність, незмінність. Ніколи в Пеклі не сходить сонце. Усюди панує довічний морок. Навіть коли на землі день, над підземеллям нависає нічний небосхил. Провідним у зображенні Пекла є образ вічності страждання. Адже грішники не просто терплять страшні муки вони не мають надії на якісь зміни. Вони самотні у своєму відчаї. Знехтувавши закони добра, грішники відмовились від співчуття та можливості прощення. В художньому світі поеми мотив шляху до досконалості має два ключових образи: рух і світло. Саме ці ознаки майже відсутні в першій частині поеми. Грішні душі назавжди закріплені за своїм місцем страждання. Навіть коли починається їх несамовитий біг, вони рухаються за колом, повертаючись туди, звідкіль починався їх шлях. Власне, переміщуються у просторі лише Данте і Віргілій. Однак навіть вони, долаючи крутий і небезпечний спуск углиб землі, не відчувають наближення до мети. Весь час над ними нависають темні брили, під ногами розкриваються бездонні провалля, шлях перетинають чорні від болота озера, ріки киплячої крові.
Грішні душі в Пеклі розміщені за їх провинами. В переддверї перебувають ті, хто за життя не знав ні добра, ні зла, був байдужим і нікчемним. Мордовані осами і хробаками страждають вони, відкинуті самим пеклом. Не співчуває їм і Данте. Зневажливо дивиться він на їх муки. Переправившись через річку страждань Ахерон, мандрівники потрапляють до першого кола Пекла, Лімба. Тут перебувають душі нехрещених дітей та тих, хто помер до християнства. Серед них Данте бачить своїх улюблених поетів Гомера, Овідія, мислителів та героїв античної старовини. В Лімбі має знаходитись і Віргілій. Так зявляється в «Божественній комедії» тема античності. І знову перед нами зустріч двох епох. Своїм корінням буде сягати античної культурної спадщини доба Відродження. Однак і для Данте греко-римська культура є взірцем довершеності. Поет радісно відчуває свою спорідненість з тим, кого бачить перед собою. Доброчесні душі не відають страждань. Освітлені ясним сяйвом, мудро і спокійно ведуть вони свої розмови. Лімб наче перетворюється на грецький Елісій, блаженну країну краси, щастя і спокою.
За першим колом розпочинається карколомний спуск углиб. Гасне світло, зникає трохи сумна гармонійність попередньої сцени. Різким, майже шаленим стає ритм оповіді. В другому крузі страждають любострасники, гнані поривами жорстокого вітру. Копошаться в багнюці під невпинним дощем черевоугодники (третє коло). Страшна гризня точиться в четвертому, де страждають скнари і марнотратники. В мулі стигійських боліт загрузли гнівливі (пяте коло). В розпечених гробах караються за своє безвіря єретики (круг шостий). Кривава ріка засмоктує вбивць (коло сьоме). У злих сховах восьмого кола караються обманщики, хабарники, злодії. У найнижчому, девятому колі Пекла серед довічного холоду знаходяться зрадники. Трьох найогидніших з них Брута, Касія та Юду невпинно гризе правитель Пекла Люцифер.
Найближчим до Дантового ритму є Мікельанджело у своїй фресці «Страшний суд». Могутні оголені фігури грішників, змальовані з надзвичайною рельєфністю і експресією, заповнюють майже весь простір фрески. Сповнені жаху, гніву, відчаю, вони втягнуті в єдиний коловорот, центром якого є Христос.
У цей похмурий і фантасмагоричний світ підземелля і потрапляє Поет. Потойбічне царство ми бачимо вже його очима, сприймаємо через його оцінки. Пристрасний і рішучий Данте виправдовує і засуджує, мститься своїм ворогам і звеличує друзів. Серед пекельних мук весь час точаться розмови про те, що відбувається на землі, за земним життям тужить ненажера Чвакало, доля сина хвилює батька Поета Гвідо Кавальканті, про свої заслуги перед Флоренцією гордівливо згадує Фаріната. Вир життя нуртує на сторінках поеми. Земна реальність потужнім потоком вривається в оповідь.
У цей похмурий і фантасмагоричний світ підземелля і потрапляє Поет. Потойбічне царство ми бачимо вже його очима, сприймаємо через його оцінки. Пристрасний і рішучий Данте виправдовує і засуджує, мститься своїм ворогам і звеличує друзів. Серед пекельних мук весь час точаться розмови про те, що відбувається на землі, за земним життям тужить ненажера Чвакало, доля сина хвилює батька Поета Гвідо Кавальканті, про свої заслуги перед Флоренцією гордівливо згадує Фаріната. Вир життя нуртує на сторінках поеми. Земна реальність потужнім потоком вривається в оповідь.
Чимало фрагментів поеми вражають своїм високим гуманізмом, пристрасним співчуттям до людського страждання. Особливе місце серед них займає епізод Паоло і Франчески, який став справжньою перлиною світової поезії. Передісторія нещасливих коханців нагадує трагедію Шекспіра «Ромео і Джельєтта». Здавна точилася ворожнеча між володарем Ріміні Малатеста і сеньйором Равенни Гвідо да Полента. У 1275 році, щоб припинити криваву сварку, Франческу, доньку Гвідо да Полента, видали заміж за Джанчотто Малатесту. На церемонії шлюбу Джанчотто заміщав його молодший брат Паоло. Про обман Франческа довідалась вже в Ріміні. Легенда підсилює потворність Джанчотто, який за словами Джованні Боккаччо був «огидний з обличчя і хромий». І сталося неминуче: Паоло і Франческа покохали одне одного. Довідавшись про зраду дружини, суворий Джанчотто вбиває закоханих.
Сцена зустрічі Данте з Паоло і Франческою сповнена особливої поетичності. Поет розміщує своїх героїв у другому колі Пекла, де караються грішники, які завинили своїм коханням. Потрапили сюди і Дідона, що заподіяла собі смерть через пристрасть до Енея, і Єлена, чиє кохання до Париса призвело до загибелі Трої, і уславлені коханці Тристан і Ізольда. Проте зображення страждань плоті в цьому епізоді відсутні. Картини мук людського тіла, яке демони розривають на шматки, топлять у потоках живиці, яке горить у пекельному вогні, становлять лейтмотив симфонії страждань грішників у «Божественній комедії». Інакше зображено коло любострасників. Все тут нагадує осінній пейзаж з притаманною йому мерехтливою красою вмирання: густий морок, злий вітер, душі грішників, які, наче опале листя, кружляють у своєму довічному танці. Поет навіть не наважується розлучити коханців. Данте визнає згубність кохання, що призвело до загибелі і зради. Він засуджує своїх героїв, позбавляючи їх надії на виправдання. І водночас автор канцон на честь мадонни Беатріче співчуває закоханим.
«Любов, що водить сонце і світила» може бути сильнішою за суворий розум. Людське почуття є однією з таємниць всесвіту. Воно і жахає, і приваблює Поета. Любовю заклинає він тіні героїв наблизитись до нього. На гімн коханню перетворюється монолог Франчески, в якому немає й згадки про її страждання. Вона навіть не називає імені Джанчотто, не розповідає історію свого шлюбу. Її слова сповнені відгомоном минулого щастя. Та й Данте з усієї трагічної повісті цікавить передусім момент зародження цього кохання, якому судилося перебороти саму смерть.
Оголена правда людської болі пронизує і розповідь про загибель Уголіно та його дітей, один з найжорстокіших епізодів «Божественної комедії». Граф Уголіно делла Герардеска є особою історичною. Людина доби кривавого розбрату, несамовитих політичних пристрастей, Уголіно охоче міняв свої партійні уподобання, вів таємні інтриги і боровся за єдиновладдя. За наказом архієпископа Руджері дельї Убальдіні Уголіно разом з двома синами і двома онуками було підступно увязнено у вежі, де їх і заморили голодом. «З того часу ця вязниця має назву вязниці і вежі голоду», стверджує давня Пізанська хроніка.