Не забуті і світські володарі. В книгу довічної справедливості записані всі їх діяння. Не лише рідну поету Італію, а й всю Європу охопив вихор кривавих пристрастей. Воюють за владу англійський і шотландський королі, німецький імператор Альбрехт, спустошивши Чехію, від злиднів потерпають підданці короля Франції Філіппа Красивого. І знову лунає гнівний голос Поета. Бринить мідь його слова. І вже перед нами не християнський пророк, а римський трибун. Саме Римська імперія, знедоленим нащадком якої була сучасна поетові Італія, є для Данте взірцем справедливої держави. Захоплення давнім Римом примушує Поета назвати навіть всупереч Священному писанню Богом обраним народом не іудеїв, а римлян. Поет знову тріумфує над теологом. Данте переносить до Раю не лише імператора Траяна, врятованого молитвами папи Григорія Великого, а й героя Віргілієвої «Енеїди» справедливого троянця Ріфея. Літературний персонаж, отже, є для автора «Божественної комедії» не менш реальним і гідним райського блаженства, ніж світочі християнської теології?
Данте залишається собою і в проміннях райського сіяння. В споглядальному світі небесних сфер мали б зникнути всі пристрасті, всі болі земної людини. Однак Поет не забуває нічого: ні кохання, ні жаги земної слави Беатріче, ні Флоренції. Вірність двом своїм музам поет зберігає і в останній частині поеми. Найяскравіше це відчувається в епізоді розмови Данте із своїм прапрадідом Каччагвідою, який у вигляді живого самоцвіту зявляється перед Поетом на Марсовому небі. Уважно слухає Данте лицаря, відчуваючи себе Енеєм, який шанобливо дослухається до слів старого Анхіза.
Дивні образи зявляються перед Поетом. Тихо і спокійно точиться життя за старими мурами. Шануються флорентійці, вільні від пожадливості та марнославства. Сидять при куделях жінки, пильнуючи дітей. Не забута ще слава Трої, Фєзоле і Риму. Наче художник-жанрист, любовно змальовує Каччагвіда кожну деталь старого побуту. Небесного Раю вже немає. На рай земний перетворилась сама Флоренція. Ця Флоренція, мабуть, ніколи не існувала. І все ж боляче стискається серце Поета, охоплене тугою за рідним містом. Залита кровю, роздерта чварами Флоренція не може бути вічною. Має існувати інше місто над Арно світле і прекрасне. Хоча б у минулому.
Далі Каччагвіда віщує Данте його майбутню долю. Чимало страждань зазнає Поет, сповна скуштує він солоного хліба вигнання. Однак таким вже є призначення Поета. Його щире слово допоможе людям знайти праведний шлях. Уважно слухає пророцтво старого лицаря Беатріче. Ніжним і ласкавим став її погляд. Знову перед нами донна, оспівана Дантовими канцонами: «З її очей Кохання полумяне вціляє в очі кожному, хто їй наважиться послати погляд свій, і серце нещасливцю тому вяне».
Дивна мандрівка потойбічними світами завершується лицезрінням Божества. В морі світла являється Поетові Небесна роза. Та чи знайшов він ту істину, зрозуміти яку так пристрасно жадав? Непевне, ні. І от вже інші образи породжуються в нашій памяті. Ми бачимо темний силует заглибленого у свої думки принца Гамлета. Звучать його останні слова: « а далі тиша». На пошуки абсолютного знання вирушає Фауст славетного Гете. Все ж і він лише наблизиться до своєї мети. А може, ця абсолютна, остаточна істина і не існує? Може, сенс людського буття полягає саме в пристрасному жаданні наблизитись до неї? Пробуджує живу людську думку і поема Данте.
В Україні твори Данте відомі з початку XIX сторіччя. Високо цінував поета Тарас Шевченко. До творчості славетного флорентійця звертається і Леся Українка. В 1898 році вона переклала V пісню «Пекла» з «Божественної комедії». Саме відтоді Дантові терцини зазвучали українською мовою. Постійний інтерес до художньої спадщини поета виявляв І. Франко. Ще навчаючись у Дрогобицький гімназії, він читав твори Данте в німецькому та польському перекладі і робив перші спроби відтворити звучання Дантового вірша рідною мовою. У 80-х роках виник задум здійснити переклад «Божественної комедії», яку І. Франко високо цінував «головне задля недосяжної простоти і грандіозності її стилю». Згадку про це ми знаходимо в листі до М. Драгоманова. В результаті багаторічної праці Франко переклав і прокоментував найбільш важливі уривки з «Божественної комедії». Роботу було завершено 1913 року виданням книги «Данте Алігєрі. Характеристика середніх віків. Життя поета і вибір із його поезії». Незважаючи на невеличкий обсяг, вона стала першим в Україні цілісним філологічним дослідженням творчості Данте. Розкрити перед українським читачем красу слова італійського поета намагався і В. Самійленко. В останні роки життя над перекладом «Божественної комедії» працював М. Драй-Хмара. Арешт 1935 року не дав йому завершити цю працю. Не зберігся, на жаль, і текст перекладу. Перший повний переклад «Пекла» здійснив П. Карманський. Редагував текст М. Рильський. Редагування, однак, поступово перетворилося на співавторство. Повністю «Божественну комедію» переклав українською мовою Є. Дробязко. У 1978 році його переклад отримав премію М. Рильського. Саме цей варіант і використано у виданні, яке пропонується нашому читачеві.
БОЖЕСТВЕННА КОМЕДIЯ
ПЕКЛО
ПІСНЯ ПЕРША
1 На півшляху свого земного світу
Я трапив у похмурий ліс густий,
Бо стежку втратив, млою оповиту.
4 О, де візьму снаги розповісти
Про ліс листатий цей, суворий, дикий,
Бо жах від згадки почина рости!
7 Над смерть страшну гіркіший він, великий,
Але за благо те, що там знайшов,
Повім про все, що в память взяв навіки.
10 Недобре тямлю, як постав цей схов,
Бо сонність так оволоділа мною,
Що з певної дороги я зійшов.
13 Я опинивсь під пагорба стіною,
Яким кінчався неширокий діл,
Де острах ліг на серце пеленою.
16 Я вгору глянув і побачив схил,
Вже убраний у сонячне проміння,
Що надає людині свіжих сил.
19 Тоді помалу уляглось тремтіння,
Що не давало спокою мені
Всю ніч, коли блукав між страховиння.
22 Як той, хто у задишці голосній
На сушу вийшов, піною укритий,
І озирає вири навісні,
25 Так і мій дух, не скінчивши летіти,
Зирнув назад і стежку оглядав,
Яка не дозволя нікому жити.
28 Тут я собі спочити трохи дав
І вирушив на гору незнайому,
А за опору нижчу ногу мав.
31 І от, коли вже йшов я по підйому,
Збіг леопард, моторний та верткий,
І шерсть рябіла плямами на ньому.
34 Моїх очей він не злякавсь, дерзкий,
І, заступивши шлях, став на сторожі,
І я подавсь униз, у діл низький.
37 А йшли хвилини ранішні, пригожі,
І сонце сходило з тим почтом зір,
Що з ним спахнули, як Любові Божій.
40 Схотілося у рух оздобить шир.
І дух надія звабила рожева,
Що скоро зникне цей плямистий звір.
43 Пора буяла навкруги квітнева,
Та я не вчув нічого, тільки ляк
Од вигляду уже близького лева.
46 І так, здалось, на мене йшов хижак,
Наїжившись, страшенно зголоднівши,
Що рух повітря вмить, здалось, закляк.
49 Ще вийшла люта й зла вовчиця вивши,
Її неутоленна худорба
Примушує людей конать збіднівши.
52 В очах її така була злоба,
Таке палало полумя гаряче,
Що з страху шлях згубив я до горба.
55 І наче той, хто дивиться найпаче,
Куди б скарби багаті примостить,
А, їх утративши, в розпуці плаче,
58 Такий був я, бо твар мене щомить,
Встріч ідучи, помалу відсувала
Туди, де сяйво сонця не звучить.
61 Коли ж моя нога на діл ставала,
Явився хтось, у кого зір потух,
Мовчанка ж довга голос відібрала.
64 В безлюдді я його побачив рух.
«Врятуй! була мольба моя єдина,
Байдуже, чи людина ти, чи дух!»
67 Він мовив: «Не людина; був людина;
В Ломбардії мій батько оселивсь,
У Мантуї моя там батьківщина.
70 Bo время Юлія я народивсь,
Хоч пізно; жив я в Августовім Римі,
Коли ще лжебогам народ моливсь.
73 Я був поет, пісні складав любимі,
Як славний син Анхізів з Трої втік,
А Іліон упав в огні та димі.
76 Та чом вертаєш і в журбі поник?
Чого не йдеш на горб, де корениться
Солодке джерело чудесних рік?»
79 «Чи не Віргілій ти, чи не криниця
Широкоплинних мовних вод ясних?
Спитав я й став, щоб в шані поклониться,
82 О світло й честь усіх співців земних,
Ти зваж на захват мій, на шанування
Твоїх безсмертних творів видатних.
85 Ти вчитель мій, моє уґрунтування,
У тебе я знайшов на все життя
Той гарний стиль, що дав мені визнання.
88 Ти бачиш твар, що втік од неї я?
Рятуй мене ти, мудрецю славетний,
Бо в серці й жилах кров тремтить моя».
91 «Хай буде інший шлях тобі прикметний,
Він одповів на жалісні слова,
Щоб ти мерщій покинув діл цей шпетний.
94 Повз твар, яка, голодна, завива,
Не прослизне і найспритніший дока:
Хто мимо йде, усіх вона вбива.
97 Лиха вона з природи та жорстока;
Наївшись, голоднішою стає
Й ненатлого не насищає ока.
100 Із звірами відгулює своє
Без міри; та надія на Хорта є,
Що він цю твар таки, нарешті, вбє.
103 Про нього скажуть: скарбів не ковтає,
В любові, мудрості й чесноті зріс.
І ґрунт між Фельтро й Фельтро доглядає.
106 Він за Італію зведе свій спис,
Заради ж неї дівчина Камілла
І Евріал умерли, й Турн, і Ніс.
109 І як би не тікала твар немила,
Він в Пекло зажене її, на дно,
Звідкіль її жадоба приманила,
112 А звідсіля, надумав я одно,
Я поведу тебе, де залягають
Місця, які я взнав уже давно.
115 Почуєш ти, як в розпачі благають
Там духи з зойком та з ламанням рук,
Повторну смерть на себе накликають.
118 Побачиш тих, хто між вогненних мук
Таємно тішиться у сподіванні
Колись піднестись до блаженних лук.
121 А схочеш в висі злинути останні,
Душі, достойнішій за мене, здам
До ніжних рук тебе при розставанні.
124 Бо той, хто звіку владарює там,
Мене, що бився у ворожій раті,
Й тих, хто зі мною, не пуска й до брам.
127 А в тронній владаря світів палаті
Усе пристойне пишному кошу.
Щасливий той, хто буде там на святі!»
130 І я йому: «Поете, я прошу,
Імям Христа, якого ти не відав,
Все зло й все гірше хай тут полишу,
133 Ти ж покажи усе, про що повідав:
Хай браму бачу я з Петром святим
І тих, хто в муках та скорботі знидів».
136 І рушив він, а я слідом за ним.
ПІСНЯ ДРУГА
ПІСНЯ ДРУГА
1 День одійшов; з натомленої спини
Всього живого тягарі земні
Тьма поскидала; тільки я, єдиний,
4 Все готувавсь до мужньої борні
З трудною стежкою з нестерпним жалем;
Та вірна память сил додасть мені.
7 О музи, хай ваш хист сіяє палом,
О думко, що я бачив, запиши
І передай навік людським скрижалям.
10 І я: «Поете, спершу ти ріши,
Якщо ти хочеш скрізь мене проводить,
Чи доблесть є на те в моїй душі?
13 Співав ти: батько Сільвіїв зіходить
Ще тлінний та минущий в світ тривкий,
Зберігши чуйність, що в живому бродить.
16 Коли ж противник всяких зол палкий
Був добрий з ним, передбачавши славу
Його діянь, і хто він, і який,
19 То мудрий відзнача його по праву:
Обранець неба вишнього добра,
Рим породив він та його державу,
22 А той же й та (це істина стара)
Засновані, щоб стать святим престолом
Наступникам апостола Петра.
25 Ця путь, розцвіченим твоїм глаголом
Прославлена, причиною в віках
Була його звитязі й папським столам.
28 Сосуд обрання теж у цих полях
Пізніше був, щоб дать підпору вірі,
Яка спасіння відкриває шлях.
31 А я чого піду? Хто пустить в мирі?
Ніякий не Еней, не Павел я,
На цю я честь не варт ні в якій мірі.
34 Коли ж спуститись знаджує земля,
То чи не здасться спуск мій божевіллям,
Для мудреця ясніша мисль моя».
37 Мов той, хто раптом виниклим зусиллям
Занедбує намічені діла
Й прощається з готовим вже справиллям,
40 Вчинив і я: де схил чорнила мла,
У думці справа та пішла вся прахом,
Що з запалом розпочалась була.
43 «Я бачу у словах, повитих жахом,
Сказала тінь, вся благородний чар,
Що ти в душі пройнявсь побожним страхом.
46 Він обсипа людину, мов той жар,
Примушуючи подвигу зректися,
Як мур уявлений спиняє твар.
49 Щоб міг від остраху ти відмогтися,
Скажу, чом став твоїм я ватажком,
Щоб знав, коли в мені жалі знялися.
52 Був з тими я, хто між добром і злом,
Як пані кликнула щонайгарніша,
І їй скоривсь я серцем і умом.
55 І от до мене над зорю ясніша
Звернула очі й голос чарівний;
Лиш в ангелів розмова лагідніша:
58 «О мантуанська чемна душе, чий
На цілу землю розголос лунає
Й лунатиме, аж поки світ живий.
61 Мій друг, що дружби з долею не має,
На прикрому безлюдному горбі
Дорогу втратив і в страху вмирає.
64 Боюсь, щоб не накоїв зла собі,
Щоб з поміччю, бува, не опізнитись,
За нього, чула, й небо у журбі.
67 Іди, щоб там найшвидше опинитись
І мудрим словом стань його втішать;
Мені з турбот допоможи звільнитись.
70 Я Беатріче, я кажу рушать,
Прийшла я з місць, куди вернутись хочу,
Любов мені звеліла це сказать.
73 Я піднесу тобі хвалу пророчу,
Як стану перед Господом святим».
Замовкла, й мову я почав урочу:
76 «О пані благосна, єдина, з ким
Наш людський рід всі перевищив твори,
Які під небом зібрані низьким!
79 Так уподобав я наказ твій скорий,
Що, все здійснивши б, думав, що не встиг,
І зайвими були б його повтори.
82 Але скажи, це хто тобі поміг
У глиб землі без остраху пускатись,
Звідкіль усяк тікав би скільки міг».
85 «Щоб міг за словом довго не шукатись,
Сказала, стисло відповім одне,
Чом не боюся я сюди спускатись.
88 Того боятись треба, головне,
Що позбавля когось життя й спокою,
Все ж інше анікому не страшне.
91 Ласкавий Бог створив мене такою,
Що ваша скорб повз мене промина,
Що я поза пожежею яркою.
94 Та в небі благородна є жона;
Того жалівши, хто підпав блуканням,
Вмолила Вишнього Суддю вона,
97 Звернулась до Лючії із благанням,
Сказавши: «На людину ту малу
Ти зглянься й огорни її сіянням».
100 Знайшла мене Лючія, ворог злу,
Де ми сиділи з древньою Рахіллю,
Й сказала: «Справжню Богові хвалу
103 Знось, Беатріче, і зарадь зусиллю
Того, хто любить так, що став на згин,
Піднявшись вище над людською цвіллю!
106 Чи ти не чуєш, як там стогне він?
Чи ти не бачиш, як зо смертю бється
Між хвиль, грізніших од морських пучин?»
109 Ніхто на світі палко так не рветься
До радості і не тікає бід,
Як я, зачувши, як те слово ллється.
112 Прийшла звідтіль, де сяє небозвід
Я, пісні ввірившись твоїй урочій,
Яка вславля тебе й слухацький рід».
115 Сказавши так, звела на мене очі,
Де сльози струменіли в чистоті,
І я стежки знайшов якнайкоротші.
118 Прибув до тебе на прохання ті
І врятував од звіра, що зявився
Тобі на цій великій висоті.
121 Та що тобі? Чого, чого спинився?
Чого на серці підлий страх тяжкий?
Чого в тобі сміливий дух смутився?
124 І це тоді, коли святі жінки
У небі втрьох клопочуться про тебе,
Я ж блага обіцяю дар такий?»
127 Мов квіт, в нічнім морозі, як в погребі,
Побитий, похиляє вниз чоло
Й знов оживає у ранковім небі,
130 Так я відчув, що стомлення спливло,
І вигукнув із серцем посмутнілим,
Мов той, до кого звільнення прийшло:
133 «О преблага, з якою став я смілим,
І ґречний ти, що зразу ж поспішив
І підійшов до мене з словом милим,
136 Ти так мені бажання прищепив
Рушати краєм тим жахним, немирним,
Що до своїх вернувсь я перших слів.
139 Іди ж, пойнятий захватом надмірним,
Ти проводир, ти пан, учитель ти».
Сказав я й слідом за поетом мирним
142 Ступив на шлях лісистий і крутий.