Божественна комедія - Данте Алигьери 8 стр.

1 І от іде стежиною вузькою
Між мурами товстими й полем мук
Учитель мій, і я за ним ступою.
4 «О вишній уме, що до гірших лук
Ведеш мене,  почав я,  як владика,
Ти спрагу вдовольни із власних рук!
7 Чи можна тих, чия вина велика,
Побачити? Нехай би підвелись
Немає ж варти, і розкриті віка».
10 І він: «Вони закриються колись,
Як з Йосафату вернуть опочилим
Тіла, в які свого часу вдяглись.
13 Це кладовище віддане могилам
Для Епікура та його рідні,
Які вбивають душу з вмерлим тілом,
16 Але небавом при одній труні
Задовольниться й це твоє жадання
І друге, що ховаєш в таїні».
19 І я: «Мій добрий вождю, запитання
Я пильно бережу в душі своїй,
Щоб виконать твої заповідання».
22 «О ти, що йдеш по місту цім живий
Уродженцю Тоскани, будь же ґречний,
Прошу тебе, зі мною мить постій.
25 Твоя вимова доказ безперечний,
Що ти із благородної землі,
Якій я, може, був занебезпечний».
28 Так гримнув голос у гробничій млі,
І з страхом до вождя я пригорнувся,
Немов до нені злякані малі.
31 А вождь мені: «Чого це ти вжахнувся?
Ти бачиш Фарінату, що піднявсь
По крижі в домовині й не схитнувся».
34 І пильно в нього зором я втуплявсь,
А він, чоло здіймаючи та груди,
Здавалось, Пекло згорда роздивлявсь.
37 Вожай до нього між могильні груди
Штовхнув мене, уміло ведучи,
Й сказав: «Хай мова в тебе ясна буде».
40 Коли ж наблизився я, ідучи,
На мене скоса він поглянув знизу
Та й попитав зневажливо: «Ти чий?»
43 І я, щоб догодить його капризу,
Нічого не втаївши, все повів,
І він неначе в млу вгорнувся сизу.
46 А далі вимовив: «Твоїх дідів
Вважав я з партією ворогами
І двічі на вигнання засудив».
49 «Та привела до рідної їх брами,
Я відказав,  і перша, й друга путь,
Цього ж зробить не вміли ваші з вами».
52 І тут, в труні, приховуючи лють,
Звелась ще друга голова по шию
Навколішки підвівся дух, мабуть.
55 Дух озирнувсь, плекавши, певно, мрію
Побачить поруч мене ще когось,
Але, даремну втративши надію,
58 В сльозах сказав: «Коли уму вдалось
Тебе звести у цю сліпу вязницю,
Де син мій? Не з тобою він чогось».
61 І я: «Не сам іду крізь цю темницю:
Керує мною той, що поряд жде,
З ким Гвідо ваш не міг заприязниться».
64 Сумні слова й лице його бліде
Були для мене ясні й зрозумілі,
І я в відмові не схибнув ніде.
67 І з зойком підхопивсь він у могилі:
«Ти що? «Не міг!» Отож його нема?
І світло дня не тішить очі милі?»
70 Й, побачивши, що ждати вже дарма,
Бо з відповіддю я спізнивсь моєю,
Впав навзнак, і його покрила тьма.
73 А гордівник, що мовою своєю
Мене затримав, не змінивсь в лиці
І далі вів перервану рацею:
76 «Не вміють вас мої долать бійці,
І це мене жахливіше терзає,
Ніж язики вогню в могилі цій.
79 Та пятдесят разів не запалає
Прекрасна владарка держав нічних,
Й цього невміння взнаєш зло безкрає.
82 Та хай ти вернеш до країв земних!
Скажи, чом цей народ такий жорстокий
В своїх законах до людей моїх?»
85 І я йому: «Багряні ті потоки,
Що нам при Арбії несли загин,
Нерідко згадує наш храм високий».
88 Чолом поникнувши й зітхнувши, він:
«Не сам я був,  сказав,  як до навали
Приєднувався я не без причин.
91 Але був сам, коли усі жадали
Фйоренці і руїни, й всяких бід.
Сам проти всіх був, непохитний, сталий».
94 «Ах, угамувався врешті ваш би рід!
Я побажав.  Зніміть же пута з мови,
Під їх вагою я неначе зблід.
97 Як я гадаю, зір у вас готовий
Побачить, що з собою час несе,
Сучасність же огорнута в покрови».
100 «Як ті, хто кепсько бачить, зрим ми все,
Сказав він,  що віддалене від ока:
Всевишній вождь дає нам світло се.
103 Коли ж близьке воно, то зависока
Нам ця завада; без вістей од вас
Ріка знання про світ в нас неглибока.
104 Отож ти розумієш, що запас
Всіх наших знань загибель жде єдина,
Коли замкнеться хід в майбутній час».
109 І каючись, мов то моя провина,
Відмовив я: «Скажіть тому, хто впав,
Щоб не оплакував живого сина.
112 Не відповів я через безліч справ,
В мою бо душу сумнів труту крапав,
Що з неї розум ледве врятував».
115 І мій учитель тут мене поквапив,
І поспішив я духа розпитать,
Хто з ним іще у ці гроби потрапив.
118 І він: «Душ з тисячу чимала рать;
Є Федеріко Другий, а крім нього
Ще Кардинал; не варт і рахувать».
121 Він щез, і до поета я старого
Вернувсь у хвилюванні мова ця
Передвіщала безліч зла нового.
124 Він вирушив, і я в сліди співця.
Йдучи він запитав: «Про що турботи?»
І я йому відкрився до кінця.
127 «Запамятай все мовлене навпроти
Твоєї долі, наказав мудрець.
Звів палець,  та дізнайся ось про що ти:
130 Лиш ставши перед любим для сердець
Промінням зір, що бачать все правдиво,
Життя свого ти взнаєш реченець».
133 Сказавши це, він повернув наліво,
Й пішли ми до середини, де був
Крутий обрив, що біг згори стрімливо,
136 А звідти сморід нестерпучий тхнув.

1 Ми пругом вужчим перейшли й тіснішим,
Який складався з диких валунів,
Спинившись над проваллям ще жахнішим.
4 Від смороду, який весь час валив
З безодні чорної невпинним плином,
З нас кожен заховатися волів
7 За віко гробу з написом нетлінним:
«Це папи Анастасія тюрма,
Що впав у єресь слідом за Фотіном».
10 «Іти нам вниз можливості нема,
Аж поки нюх не звикне до гидоти,
А там для нас вже буде все дарма»,
13 Так вчитель мій, і я на те: «А доти
Щось розясни мені, щоб час не йшов
Намарне». Й він: «Та я не проти.
16 Мій сину, між скелястих цих основ,
Почав він мову,  містяться три кола,
Що вужчають, біжучи стрімголов.
19 Юрба проклята повнить їх довкола,
Скажу, щоб далі ти лиш додивлявсь,
Яка покара вдачу їх зборола.
22 Злий вчинок приводом неправді ставсь,
Огидний небу; той несправедливий,
Хто до насильства та оман вдававсь.
25 Самим лиш людям злий обман властивий
І тим бридкіший Богу, тож для них
У нижчих колах мук добір жахливий.
28 У першім тьма насильників лихих;
Трьом смугам віддане воно суміжним,
Троїстий-бо природою цей гріх:
31 Чинити Богові, собі чи ближнім
Насильство можуть, їм та їх речам,
Як взнаєш, стежачи за думки стрижнем.
34 Насильній смерті й ранам ближній сам
Підпасти може, а маєтки в нього
Руйнації, пожежам, грабежам.
37 Отож розбійник, ласий до чужого,
Людиновбивця і брудний палій
Всі в першій смузі покарання злого.
40 Собі й маєткам лиха заподій
І в другу смугу муки йди терпіти,
Карайся у провині там своїй
43 Із тим, хто жити не схотів на світі,
Добро гайнує, програш покрива
І плаче там, де слід було б радіти.
46 А ці насильства кривда Божества:
Його відкинення, хула кричуща,
Зневага до природи і єства.
49 Тому-то смуга познача найвужча
Тавром своїм Каорсу і Содом
І всіх, кому мерзенна сила суща.
52 Обман, що честь гидує ним, як злом,
Можливий і до тих, хто йме нам віру,
Й до тих, які не вірять нам цілком.
55 А ще є способи вбивати щиру
Любов природну, вдавшись до мерзот.
Тож в другім колі мучать совість хиру
58 Святош, що наживалися стокрот
З підробок та шахрайства, симонії,
Хабарництва та інших ще підлот.
61 Любов обманом нищать лиходії
Й ту, що природній додає добро
І зроджує довірливі надії.
64 Найменше з кіл є в той же час ядро
Для всесвіту й престол для пана Діте,
Там зрадників шматується нутро».
67 І я: «Учителю, твоє розвите
Пояснення висвітлює мені
Цю прірву і населення в ній скрите.
70 Але скажи: ті, хто вищить в багні,
Хто в вихрі мчить, хто мерзне в зливі з тучі,
Хто лається у марній метушні,
73 Чом обминули місто це палюче
Раз Божий гнів над ними розітнувсь?
І чом караються так нестерпуче?»
76 І він мені: «Чого це так схибнувсь
Твій,  мовив,  розум, може, понеслися
Кудись думки й на інше він звернувсь?
79 Згадай-но краще, з памяттю зберися,
Що в «Етиці» твоїй було в рядку
Про три образливі для неба риси:
82 Нездержливість, злобливість та ярку
Тваринність? Ще нездержливість на кару
Заслужує порівняно легку.
85 Розглянь-но істину цю, повну чару,
І пригадай,  це саме призвело
Ті грішні душі до важкого вдару,
88 Збагнеш, чом віковічне їх житло
Не тут і чом на кару без докорів
Їх Боже правосуддя прирекло».
91 «О сонце, лікарю коротких зорів,
Ти словом так вщасливлюєш мене,
Що всю науку радо б я оспорив,
94 Назад вернись, хай вузол розітне,
Сказав я,  мисль твоя, чому насподі
Карається лихварство навісне?»
97 «У філософському,  він мовив,  зводі
Одне із місць пояснення дає,
Що основним початком у природі
100 Премудрість і мистецтво Божі є;
Коли ж ти іншим віддасись наукам,
Розгорнеш вчення «Фізики» своє,
103 То взнаєш, що природним всім спонукам
Мистецтво, ніби учень, вслід іде,
Отож воно є наче Божим внуком.
106 Ти маєш знати, що Мойсей веде
У книзі «Битія», що Бог не всує
Їм двом довірив людство молоде.
109 А в лихваря щось інше за мету є,
Йде манівцями, крізь чагар та хмиз,
Мистецтвом і природою гордує.
112 Та час вже лаштуватись нам униз,
Пливуть до обрію небесні Риби,
Наблизився до Кавру сяйний Віз
115 І видно шлях, що йде в камінні глиби».

1 Місця, де йшли ми з горем та печаллю,
Були такі похмурі та страшні,
Аж зір від них ми відвернули з жалю.
4 На Тренто схожі ці місця сумні,
Де берег Адіче колись порвали
Чи труси, чи пересуви земні.
7 Від самого шпиля сповзли завали
В рівнину, і немає стежки вниз
Тому, хто вийде на високі скали,
10 Такий був спуск до царства муки й сліз.
Вгорі ж, де ледве можна розміститься,
Розлігся звір і всього себе гриз,
13 Неначе той, хто до нестями злиться,
Ненатлий звір, який знеславив Кріт;
Від лжекорови він лиш міг вродиться.
16 Мудрець йому: «Гадаєш, знов привіт
Тобі прислали скорені Афіни,
А вождь їх смерть приносить до воріт?
19 Та геть, тварюко! Цей не взяв єдиний
Мотка в твоєї мудрої сестри,
А йде, щоб бачить ваших мук картини!»
22 Як бик, упавши в час кривавий гри
Від вдалого удару, не крутився,
А здригував ногами до пори,
25 Отак від люті й Мінотавр звалився.
Вожай гукнув мені: «Униз біжім,
Аж поки він ще не переказився».
28 І схилом поспішили ми крутим,
А камінь сипався, немов нестямки,
З-під ніг моїх під тягарем новим.
31 Замисливсь я, й сказав він: «На уламки
Милуєшся ти величезних гір,
Де я лишив це чудище без тямки?
34 Як того разу бачив їх мій зір
І страх вони породжували в мене,
То їх не руйнував ще владний вир.
37 Та перед тим, як в огненій геєні
Той походжав, хто вивів багатьох
Із тих, що вили, в Діте полонені,
40 Одразу трусонувся хмурий льох,
І я подумав, що з жари здригнувся
Усесвіт і зчинивсь переполох,
43 Що, мабуть, світ на хаос обернувся:
У ту хвилину цей важкий стрімчак
Із місця давнього свого й схитнувся.
46 Але зверни свій зір на діл: отак
Вирує у крові потік вогненний
Насильникам, що жерли неборак.
49 О жадібність сліпа, о гнів страшенний,
Що нас веде в короткому житті
І вік в крові терзає нескінченний!
52 Я бачив рів: краї його круті
Суціль усю долину оточили»,
Про це повів учитель мій в путі,
55 Навкруг центаври бігали щосили
Й ті самі луки на боках у них,
Що й на землі в мисливстві їм служили.
58 Зявились ми, і стук копит утих,
А троє ухопили стріли в руки
І до тятив приклали їх тугих.
61 Один гукнув здаля: «Які це муки
Чекають вас, що ви згори йдете?
Кажіть, не руштесь, бо ми спустим луки!»
64 Мій вчитель мовив: «Відповідь на те
Дамо Хіронові, ти ж неотеса,
Й тобі на лихо запал твій росте.
67 Торкнув мене й додав: Ти бачиш Несса,
Який красуню Деяніру звів
І загубив, убитий, Геркулеса.
70 Середній, що одне плече підвів,
Великий то Хірон, пестун Ахілла,
А третій Фол, якого знищив гнів.
73 Вздовж рову біга їх велика сила,
Стріляючи усіх, хто виплива
Над рівень, що їм доля ухвалила».
76 Ми підійшли, привітні шлем слова
Кошлатою зарослий бородою,
Кінцем стріли Хірон ледь розсува
79 Вусища над великою губою
Та до своїх: «Глядіть-но, камінець
Він ідучи ворушить під собою!
82 Такого не вчинив би жоден мрець».
Торкнув його мій вождь у груди голі,
Де з чоловіком злився жеребець,
85 І мовив: «Він живий. З святої волі
Показую йому цей темний діл
Це неминучість, а не примха долі.
88 Та, що мені дала новий уділ,
Співати перервала «Алілуйя».
Він не харциз, я ж дух без грішних діл.
91 Та ради цнот, що ради них терплю я
Цей дикий шлях, багнище це руде,
Нам дай когось ти із своїх, молю я,
94 Щоб указав він місце нам тверде
Та й переніс своїм хребтом широким.
Бо він не дух, повітрям він не йде».
97 Хірон праворуч повернувся боком
І мовив Нессові: «Ти провідник,
А стріне хтось, обороняйся скоком».
100 Повів він берегом одної з рік,
Де вир кипів клекочучої крові
І звідки чувся відчайдушний крик.
103 Я бачив тут занурених по брови.
І мовив Несс: «Тут кожен з них тиран,
Ковтать майно і кров чужу готовий.
106 Тут ті, хто злочином сквернив свій стан.
Тут Александр і Діонісій лютий,
Сицилії жорстокосердий пан.
109 Той, з чорним чубом, пишний та надутий,
То Адзоліно, а білявий цей
Обіццо дЕсте, вмерлий без покути:
112 Нешлюбний син послав у край смертей».
Звернувсь до вчителя я, й той промовив:
«Тут перший він, я другий, я з гостей».
115 А там центавр нам стежку приготовив
До тих, хто аж по шию увійшов
В найгарячіший із пекучих сховів.
118 На когось показав: «Він проколов
Те серце у пречистій Божій длані,
Що на далекій Темзі точить кров».
121 Я бачив далі в річці полумяній
Чи голови, чи тіні до пупка,
І деякі були мені ще й знані.
124 Все більш і більш мілішала ріка
І покривала вже самі лиш ноги.
І перейшли ми на той бік струмка.
127 «В малій частині нашої дороги
Все вищав рівень кровяного дна,
Сказав центавр,  тож ясно, схил пологий
130 Вниз піде річкою, поки вона
Не зіллється із тим потоком саме,
Де для тиранів кара є одна.
133 Киплять на муки віддані судами
Аттіла, найстрашніший бич землі,
І Секст, і Пірр; спливаючи сльозами,
136 Ридають у вируючій імлі
Ріньєр Корнето і Ріньєр да Пацці,
Що на шляхах точили війні злі».
139 І він помчав назад, до служби й праці.

1 Не перебравсь центавр ще через річку,
Як ми потрапили у ліс такий,
Що годі в нім шукати стежки стрічку.
4 Не свіжість крон сухих прутів пучки,
Не рівне віття стовбур вузлуватий,
Не плід рясний отруйні шпичаки.
7 Не мешкає там дикий звір кошлатий,
Що радо кублиться в таких місцях,
Як до Корнето з Чечіни ліс клятий.
10 Там гнізда гарпій в тінявих кущах,
З Строфад прогнали гарпії троянців,
Навіявши на них пророцтвом жах.
13 В них крила, лик дівочий без румянців,
Великі, вкриті пірям животи,
Весь вигляд їх, немов у тих поганців.
16 І добрий вчитель: «Будем звідси йти
У другій смузі по трудній стежині,
Звернувсь до мене,  де пробудеш ти,
19 Поки опинишся в страшній пустині.
Тож треба, щоб ти добре роздививсь
І довіряв мені, як і донині».
22 Я чув, як лемент навкруги зчинивсь.
Але ж ніщо ніде не появлялось,
І, здивувавшись з того, я спинивсь.
25 Мені здалось, що вчителю здавалось,
Немов мені здається, що це крик
У стовпищі, яке в лісу ховалось.
28 І він мені сказав: «Придерж язик!
Ти краще кущ візьми і без принуки
Зламай галузку й подивись на сік».
31 Тоді простяг я перед себе руки,
І відломилась гілочка якась,
Кущ заволав: «Чом завдаєш ти муки?»
34 І темна кров із зламу полилась,
А кущ той знову: «Що це за розбої?
Звідкіль така жорстокість узялась?
37 Були ми люди, нині в сухостої,
А ти явив би більшу доброту
І більший жаль і до змії простої».
40 Мов зламану зелену гілку ту
Охоплює вогонь з одного краю,
А другий плаче, мокрий, як в сльоту,
43 Та суміш мови й темного ручаю
Ішла із гілки, я й її впустив,
Мов той, хто повен жаху та відчаю.
46 «Щоб вірив він, що вздрить одне із див,
Сказав мій вчитель,  душе потерпілий.
Я в вірші про це диво говорив.
49 Звестись на тебе руки б не посміли;
Та неймовірним був мені той збіг,
Його підбив на вчинок я немилий.
52 Скажи йому, ким був ти, щоб він міг
Розмаяти твоєї слави стяги,
Як знову стане на земний поріг».
55 І кущ: «Ця мова будить пломінь спраги,
Що тут не скажеш сам собі «мовчи».
Отож я попрошу у вас уваги.
58 Я той, хто мав обидва ті ключі
До серця Федеріго, й їх обачно
Всував і висував, не дзвенячи.
61 Його довіру я сприймав подячно
Й почесну службу завжди ніс як слід,
Сон і життя віддавши їй нелячно.
64 Блудниця-заздрість, що заради бід
До Цезаря в чертоги зачастила,
Мор для народів, для палаців стид,
67 Серця всіх проти мене підпалила,
Й підпалені підпал моїй судьбі
Вчинили в Августа, й судьба згоріла.
70 Душа моя, полишена в ганьбі,
Надумалась ганьбу помстити тлінням,
Всім правий, я неправим став собі.
73 Але клянусь новим своїм корінням,
Я й раз не зрадив за багато літ
Державця з праведним його правлінням.
76 Хай той із вас, хто прийде знов у світ,
Поверне врешті честь мені здорову,
Бо заздрощів її притиснув гніт».
79 Мить почекавши: «Він закінчив мову,
Сказав мені поет.  Часу не гай,
Як хочеш щось довідатися знову».
82 До нього я тоді: «Ти попитай
Предмет, мені корисний і цікавий,
А я без сил, бо жалю повен вкрай».
85 Тож мовив він: «Обіт твердий і правий
Дасть мій супутник, щирий і незлий,
А ти, закутий душе, будь ласкавий
88 Сказати, як душа йде в ці вузли?
Як можеш, ще скажи, чи ваші груди
Від цих кайданів звільняться коли?»
91 Тут стовбур глибоко дихнув, і всюди
Почулося гудіння немале:
«Моя вам відповідь коротка буде.
94 Коли душа лиха й ведеться зле
Із тілом, кинувши його свавільно,
Мінос її у сьоме коло шле.
97 Упавши в ліс, не озирає пильно,
Щоб розшукати місце їй своє,
Ляга у ґрунт зерниною повільно,
100 Там пагоном і деревом стає,
І гарпії годуються від крони,
Ран завдають, а в рані отвір є.
103 Як всі ми знайдем наші оболони,
Але їх не надіне жоден з нас:
Чого зреклись не вернемо в день оний.
106 Ми принесем їх в ліс, що листя стряс,
Щоб тіло висіло на шпичакові
Душі бридкої безконечний час».
109 Ще слухать стовбура були готові,
Бо він зростав не на такі ліси,
Коли волання вчулися раптові,
112 Скидалось на собачі голоси,
І це мисливця б сповіщати мало,
Що недалеко вепр і гончі пси.
115 І от повз нас ізліва двоє мчало
Оголених, подряпаних, прудких
Й без ліку гілля на бігу ламало.
118 «О смерть, прийди, прийди!» так перший з них,
А другий не відстати намагався
Й кричав: «Такий у тебе, Лано, спіх,
121 Який під Топпо зовсім не являвся!»
Та, більш не в силі видати хоч звук,
Захекавшись, він під кущем сховався.
124 За ним гурти голодних чорних сук,
Наповнюючи ліс, прожогом бігли,
Немов хортиць хтось випустив із рук.
127 За мить вони накинутися встигли,
Й розшматували геть того, хто впав,
І розхапали труп ще не остиглий.
130 Мене за руку мій вожай узяв
І вивів до куща, який, нізащо
Скалічений, в сльозах, в крові казав:
133 «О Джакомо да Сант-Андреа! Нащо
Було ховатись в гущині моїй?
Чи винен я, що жив ти, як ледащо?»
136 Наблизившись до нього, вчитель мій
Сказав: «Ким був ти, що перехопились
Слова скорботні у крові густій?»
139 І він до нас: «О душі, що спустились
Поглянути на зганьблений мій ріст,
Коли гілки від мене відділились,
142 Згребіть на мій злощасний корінь лист!
Я з того міста, де прийшов Хреститель
Замість того войовника, чий хист
145 Невтомно потрясає нам обитель.
Якби побіля Арнського моста
Ще не лишався давній покровитель,
148 То в місті відбудови висота
Із того, що лишив Аттіла, з праху
Так не звелась би, як тепер зроста.
151 Я ж рідний дім обрав собі за плаху».