Ви гадаєте, що мої почуття аж такі поверхові? обурився Доріан.
Якраз навпаки: я гадаю, що аж такі глибокі!
Тобто як?
Любий хлопчику, справді поверхові почуття в людей, що кохають лише раз у житті. Те, що вони називають постійністю і відданістю, це просто летаргія звички або ж брак уяви. Вірність у житті емоцій те саме, що незмінність і послідовність у житті інтелекту, коротше, це визнання своєї неспроможності, та й годі. Вірність! Колись я зацікавлюся нею ближче. У ній є жага за власністю. Багато речей ми б відкинули, якби не боялися, що інші їх підберуть Але не перебиватиму вас. Розповідайте далі.
Отже, я опинився в поганенькій тісній ложі, а просто перед мене красувалась абияк розмальована завіса. Визирнувши з-за куртини, я почав оглядати залу. І стіни її, і стеля були оздоблені з кричущим несмаком, де не кинь купідони[42] й роги достатку, мов на дешевому весільному торті. На гальорці й у задніх рядах партеру публіки було вщерть, але перші ряди обшарпаних крісел зяяли пусткою, та й на тих місцях, що вони, мабуть, вважають за бельетаж, ледве чи була хоч одна душа. Між рядів ходили жінки, продавали апельсини та імбирне пиво, і вся зала немилосердно лускала горіхи.
Мабуть, чисто, як у театрі Шекспірових часів!
Так, щось подібне, і враження справляло вельми гнітюче. Я вже подумував, чи не вибратися звідтіля, коли це погляд мій упав на афішу. І, як би ви гадали, Гаррі, що за пєсу вони ставили?
Певно, щось на зразок «Хлопчина-ідіот, або Німий, та безвинний». Наші батьки полюбляли такі пєси. Чим довше я живу, тим більш переконуюсь: що було досить добре для наших батьків, для нас уже нездале. У мистецтві, як і в політиці, les grandpères ont toujours tort.[43]
Ця пєса, Гаррі, і для нас досить здала. Це «Ромео і Джульєтта». Правду кажучи, мене аж пересмикнуло на думку побачити Шекспіра в такій глухій дірі. Але все-таки я відчув деяке зацікавлення; в усякому разі, вирішив дочекатись першої дії. Жахливий оркестр під орудою молодого єврея, що сидів за деренчливим піаніно, мало не примусив мене втекти, та ось нарешті завіса піднялась і почалася вистава. Ромео грав гладкий, як барило, літнього віку добродій з підкоркованими бровами і хрипким трагічним голосом. Ледве чи кращий був і Меркуціо. Його роль виконував якийсь комік з фарсовими вибриками власної руки. Він явно звик бути запанібрата з гальоркою. І актори, і декорації все це виглядало гротескно, нагадуючи ярмарковий балаган. Але Джульєтта!.. Гаррі, уявіть собі дівчину літ сімнадцяти, обличчя в неї наче квітонька, голівка грекині, а на голівці тій вінок темно-каштанових кіс. Очі її немов бузкові плеса пристрасті, а вуста пелюстки троянди Такої прегарної вроди я ніколи в житті не бачив! Якось ви сказали, що пафос полишає вас байдужим, але краса і тільки краса може викликати сльози на очах. От і я кажу вам, Гаррі: вона так вразила мене, що я ледве міг її бачити через поволоку сліз, що застували мені зір. А її голос! Я зроду не чув такого! Спочатку дуже тихий, з глибокими лагідними нотками, що, здавалося, просто самі западають у вухо. Потім він посилився і зазвучав, наче флейта або далекий гобой. У сцені в садку цей голос забринів усім тим трепетним екстазом, що ми чуємо в досвітньому співі соловейка. Ще далі бували моменти, коли в ньому промовляла шалена пристрасть скрипки Ви знаєте, як може зворушувати голос! Ваш голос і голос Сібіл Вейн їх мені повік не забути! Заплющивши очі, я чую їх, і кожен з них каже щось одмінне. І я не знаю, котрого слухатись. Як же я міг не закохатись у неї? Гаррі, я кохаю її! Вона для мене все в житті. Вечір за вечором я ходжу дивитися на її гру. Сьогодні вона Розалінда,[44] завтра Імогена.[45] Я бачив, як вона вмирала в похмурї італійського склепу,[46] випивши цілунком отруту з уст коханого. Я стежив, як вона блукала в Арденнському лісі, прибрана ладним хлопчиною, у короткому камізелку, рейтузах і чепурненькій шапочці. Причинною вона приходила[47] до короля-провинця і давала йому рути й гірких трав. Вона була безневинна,[48] і чорні руки ревнощів душили її тонку, як очеретина, шийку. Я бачив її в усіх віках і в усіх убраннях. Звичайні жінки ніколи не розпалюють уяви. Вони обмежені своєю добою. Ніяким чудесам несила змінити їх. Душі їхні пізнаєш так само легко, як і їхні капелюшки, жодних зусиль на те не треба. В них нема ніякої таємниці. Вранці вони проїжджають по Гайд-парку, а пополудні плещуть язиками за чаєм. У них стандартні усмішки і модні манери. Вони геть в усьому ясні. Але актриса!.. О, актриса це щось зовсім інше. Чого ви не сказали мені, Гаррі, що з усіх жінок варто кохати тільки актрис?
Бо я кохав дуже багатьох їх, Доріане.
Атож, бридких істот з пофарбованим волоссям і підмальованими обличчями!
Не гребуйте так дуже пофарбованим волоссям і підмальованими обличчями. Деколи в них надзвичайні чари, сказав лорд Генрі.
Тепер я шкодую, що розповів вам про Сібіл Вейн!..
Ви не могли не розповісти мені, Доріане. Усе своє життя, хоч би що вам випало робити, ви розповідатимете мені.
Так, Гаррі, мабуть, це правда. Я не можу таїтись перед вами. Ви маєте якийсь чудний вплив на мене. Навіть якби я вчинив злочин, то й то зізнався б вам. Ви зрозуміли б мене.
Такі люди, як ви, Доріане, це примхливі сонячні промені, що осявають життя, і вони не чинять злочинів. Але за комплімент красно дякую!.. А скажіть-но тепер подайте, будь ласка, мені сірники дякую які ж насправді ваші стосунки з цією Сібіл Вейн?
Доріан Ґрей схопився з місця, увесь спаленівши; очі його взялися вогнем.
Гаррі! Сібіл Вейн для мене священна!
Тільки священні речі й варті, щоб їх торкатися, Доріане! прорік лорд Генрі з незвичним пафосом у голосі. Та й чого вам так дратуватись? Я гадаю, однак же вона колись вам належатиме. Закоханий завше починає тим, що ошукує себе, а кінчає тим, що ошукує інших. Ось це й називають романом. Але ж ви бодай познайомилися з нею?
Певна річ! Першого ж вечора після вистави той бридкий старий єврей підійшов до моєї ложі і запропонував провести мене за лаштунки й познайомити з Джульєттою. Я розлючено напався на нього мовляв, Джульєтта померла кількасот років тому, і тіло її лежить у мармуровому склепі у Вероні.[49] Він спантеличено витріщив на мене очі певно гадаючи, що я перебрав шампанського абощо.
Воно й не дивно.
Тоді він спитав, чи не дописую я до газет. Я відповів, що навіть не читаю їх. Це його страшенно розчарувало, після чого він довірливо повідомив мене, що всі театральні критики у змові проти нього і що всіх їх підкуплено.
Може, він у цьому й має рацію. Хоча, судячи з їхньої зовнішності, більшість критиків дешево обходиться покупцям.
Однак йому вони, очевидячки, не по кишені, засміявся Доріан. Ну, а тим часом у залі почали гасити світло, і я мусив іти. Єврей силкувався накинути мені ще якісь там сигари, що він дуже розхвалював, але я й від них відмовився. Наступного вечора я, звичайно, був знову на тому самому місці. Він привітав мене низьким уклоном, запевняючи, що я щедрий меценат мистецтва. Проте, хоч яка огидна в нього фізіономія, слід визнати, що він ревний Шекспірів прихильник. Він з гордістю сказав мені, що всіма своїми пятьма банкрутствами його театр цілковито завдячує «бардові», так він уперто воліє називати Шекспіра. Він вважає це, либонь, чи не за особливу відзнаку.
Це й є особлива відзнака, любий Доріане, велика відзнака. Здебільшого люди стають банкрутами, коли надміру запопадливо віддаються прозі життя. А от зазнати руїни через поезію це честь Ну, а коли ж уперше ви заговорили з міс Сібіл Вейн?
Третього вечора. Вона тоді грала Розалінду. Я вже не міг стримуватись. Під час вистави я кинув їй квіти, і вона глянула на мене. Принаймні так мені видалось А старий єврей не відставав, немов утявшись таки затягти мене за лаштунки, ну, я й погодився Дивно ж, правда, що мені не хотілося знайомитися з нею?
Ні, не думаю.
Чому ж, любий Гаррі?
Колись при нагоді скажу. Але зараз я хочу слухати далі про цю дівчину.
Про Сібіл? О, вона така соромязлива, така лагідна! У ній ще багато дитинного. Коли я почав говорити, що захоплений її грою, очі в неї широко розкрились у такому милому подиві вона, здається, зовсім не свідома власної сили. Мабуть, і вона, і я були тоді досить збентежені. Старий єврей, осміхаючись, стовбичив на порозі запорошеної акторської кімнатини і просторікував перед нами, а ми обоє собі дивились одне на одного, мов діти. Він уперто титулував мене «мілордом», тож я мусив запевнити Сібіл, що я зовсім не лорд. А вона сказала мені просто: «Ви більше схожі на принца. Я називатиму вас Чарівний Принц».
Слово честі, Доріане, міс Сібіл знається на компліментах!..
Ви не розумієте її, Гаррі. Я ж для неї немов герой з пєси! Вона нічого не відає про реальне життя. Живе вона разом з матірю, виснаженою, змарнілою жінкою, що першого вечора в якомусь червоному капоті грала леді Капулетті.[50] По матері видно, що колись вона бачила кращі дні.
Може, він у цьому й має рацію. Хоча, судячи з їхньої зовнішності, більшість критиків дешево обходиться покупцям.
Однак йому вони, очевидячки, не по кишені, засміявся Доріан. Ну, а тим часом у залі почали гасити світло, і я мусив іти. Єврей силкувався накинути мені ще якісь там сигари, що він дуже розхвалював, але я й від них відмовився. Наступного вечора я, звичайно, був знову на тому самому місці. Він привітав мене низьким уклоном, запевняючи, що я щедрий меценат мистецтва. Проте, хоч яка огидна в нього фізіономія, слід визнати, що він ревний Шекспірів прихильник. Він з гордістю сказав мені, що всіма своїми пятьма банкрутствами його театр цілковито завдячує «бардові», так він уперто воліє називати Шекспіра. Він вважає це, либонь, чи не за особливу відзнаку.
Це й є особлива відзнака, любий Доріане, велика відзнака. Здебільшого люди стають банкрутами, коли надміру запопадливо віддаються прозі життя. А от зазнати руїни через поезію це честь Ну, а коли ж уперше ви заговорили з міс Сібіл Вейн?
Третього вечора. Вона тоді грала Розалінду. Я вже не міг стримуватись. Під час вистави я кинув їй квіти, і вона глянула на мене. Принаймні так мені видалось А старий єврей не відставав, немов утявшись таки затягти мене за лаштунки, ну, я й погодився Дивно ж, правда, що мені не хотілося знайомитися з нею?
Ні, не думаю.