Справжньою насолодою буде для нього спостерігати за портретом. Він зможе зазирнути в найпотаємніші закутки власного розуму. Цей портрет стане для нього магічним дзеркалом. Якщо спершу в ньому він побачив справжню свою зовнішність, так тепер побачить справжню свою душу. І коли для образу з портрета вже зайде зима, він сам усе ще перебуватиме на трепетній межі весни та літа. Коли кров відхлине з обличчя на полотні і стане воно блідою крейдяною машкарою з потьмянілими очима, він сам ще чаруватиме юністю. Жодна квітка його привабливості ніколи не зівяне, пульс життя в ньому ніколи не ослабне. Наче грецькі боги, він буде вічно дужий, прудконогий і життєрадісний. Тож хай там хоч що діється з його портретом! Він сам буде в безпеці, а це головне.
Доріан, усміхаючись, знову заслонив портрет ширмою і пройшов у спальню, де на нього чекав служник. Годиною пізніше він був уже в опері, і в ложі за ним ззаду сидів лорд Генрі, схиляючись над його кріслом.
Розділ IX
Вранці наступного дня, коли Доріан сидів за сніданком, до нього зайшов Безіл Голворд.
Я такий радий, що застав вас, Доріане! повагом почав художник. Я заходив учора ввечері, але мені сказали, що ви в опері. Звичайно, я знав, що це неможливе. Ви хоча б домашнім сказали, куди насправді йдете! Я весь вечір перебув у жахливій тривозі, побоюючись, щоб за однією трагедією не сталося іншої. Ви ж могли б сповістити мене телеграмою, скоро тільки дізналися. Я про це прочитав цілком випадково у вечірньому випуску «Ґлобу», що потрапив мені на очі в клубі, і враз кинувся сюди, але, на превеликий жаль, не застав вас. Я не можу й передати вам, як мене приголомшило це нещастя! Розумію, як ви мусите страждати. Але де ж ви були? Мабуть, до її матері їздили? Я зразу був подумав і собі податися слідом за вами адреса є в газеті, це десь ніби на Юстон-роді, чи що. Але чим би я міг зарадити такому лихові? То й пощо було втручатись? Нещасна мати! Як їй зараз важко! Адже ж то єдине її дитя. Що вона каже про все це?
Любий Безіле, звідки я маю знати? знудьговано пробурмотів Доріан Ґрей, потягуючи жовтаве вино з добірного венеційського келиха в золотих бусинах. Я був в опері. І вам треба було б туди приїхати. Я познайомився з леді Ґвендолен, сестрою Гаррі, ми сиділи в її ложі. Вона дуже чарівна жінка, та й Патті співала просто божественно! Не говоріть про бридкі речі, Безіле. Коли їх не згадувати, вони не існують. Гаррі має рацію лише слова надають явищам реальності. А мати Сібіл, між іншим, не сама вона має й сина; вродливий, певно, хлопець! Але він не виступає на сцені. Він чи не моряк Та краще розкажіть про себе, Безіле, над чим тепер працюєте
Ви були в опері? повільно і з болем у голосі перепитав Голворд. Ви були в опері у той час, як Сібіл Вейн лежала мертва десь там у жалюгідній халупі? Ви можете казати мені, що інші жінки виглядали чарівно і що Патті співала божественно, і це тоді, коли дівчина, яку ви кохали, ще не заснула спокійним сном у могилі? І-і, чоловіче! Подумайте лишень, які жахіття чекають на її маленьке біле тіло!
Замовкніть, Безіле! Я не хочу цього чути! вигукнув Доріан, пориваючись на ноги. Не згадуйте мені про це! Що сталося, те сталося. Що минуло, те минуло.
Для вас учорашній день уже минувшина?
До чого тут час? Це тільки недалеким людям треба довгих років, щоб збутись емоцій! А хто сам собі господар, той може спекатись жури так само легко, як і знайти нову насолоду. Я не хочу підкорятися своїм почуттям. Я хочу розкошувати ними, тішитись удосталь, але щоб вони були мені підвладні!
Доріане, це жахливо! Щось вас цілковито змінило. Виглядаєте ви все тим самим чудовим хлопчиком, що день у день приходив до мене в робітню позувати. Але тоді ви були простим, безпосереднім, ніжним, ви були найчистішим створінням у цілому світі. А зараз Не розумію, що скоїлося з вами. Ви говорите, як людина без жалю в серці Це все вплив Гаррі, я знаю.
Юнак почервонів і, підійшовши до вікна, якусь хвилину дивився на колихке зело саду, заллятого сонцем.
Я, Безіле, багато що завдячую Гаррі, озвався він урешті, і то більше, ніж вам. Ви тільки навчили мене марнославства.
І я вже покараний за це, Доріане Або колись буду покараний.
Не розумію, до чого це ви, Безіле, обернувся Доріан. І чого ви хочете від мене? Ну, чого?
Я хочу того Доріана Ґрея, що я малював, сумно промовив художник.
Безіле, сказав Доріан, підходячи до нього і кладучи руку йому на плече. Ви прийшли занадто пізно. Вчора, коли я почув, що Сібіл Вейн збавила себе віку
Збавила себе віку! О Боже! Невже це правда? аж зойкнув Голворд, зводячи нажаханий погляд на Доріана.
А хіба ви, любий Безіле, думали, що то був просто нещасливий випадок? Ясна річ, ні! Вона сама збавила себе віку!
Художник затулив обличчя руками.
Оце жах! пробурмотів він, здригнувшись.
Ні, мовив Доріан Ґрей, ніякого жаху тут нема. Навпаки, це велика романтична трагедія нашої доби. У пересічних акторів справжнє життя звичайно найбанальніше. З них виходять зразкові чоловіки, вірні дружини, словом, сама нудота. Ви розумієте, що я маю на увазі, оту буржуазну доброчесність і таке інше. Але Сібіл і на крихту не була схожа на них. Вона й у власному житті зазнала високої трагедії. Вона завжди була героїня. Того останнього вечора, коли ви бачили її, вона грала погано, бо спізнала реальність кохання. А дізнавшись про його примарність, вона померла так, як померла б і Джульєтта. Вона просто повернулася назад, у царину мистецтва. Її доля має щось від мучеництва. Така сама зворушливість безплідних мук, така сама намарно втрачена краса Але не думайте, Безіле, що я не страждав. Був такий момент! Якби ви прийшли вчора так приблизно о пів на шосту чи за чверть до шостої, то застали б мене в сльозах. Навіть Гаррі, котрий, власне, й приніс мені цю звістку, не мав ані гадки про те, що я пережив. Я страждав неймовірно! А потім це минуло. Не можу ж я те саме почуття переживати вдруге. Та й ніхто не може, крім сентиментальних людей Ви страх як несправедливі до мене, Безіле. Ви прийшли мене заспокоїти, це дуже любязно з вашого боку, а побачивши, що я спокійний, розпалюєтесь гнівом. Ото маєте людську співчутливість! Ви нагадали мені історію про одного філантропа, що її розповідав Гаррі. Той добродій років двадцять усе намагався чи то усунути якесь свавілля, чи то змінити якийсь несправедливий закон забув, що саме. Врешті він домігся свого, і розчарування його не знало меж! Йому не лишилось анічогісінько робити він мало не вмер з нудьги і зробився переконаним мізантропом Та коли ви й справді, любий друже, хочете мені душу розважити, навчіть мене, як забути те, що сталося, або як подивитись на нього з мистецького погляду. Чи ж не писав Ґотьє[64] про la consolation des arts?[65] Пригадую, колись у вашій робітні мені навернулась під руку книжечка в пергаментній оправі, і в ній я помітив цей захопливий вираз. Я ж не схожий на того молодика, що вважав, ніби жовтий атлас може втішити людину в усіх життєвих знегодах. Памятаєте, ви розповідали мені про нього, як ми їздили до Марла?[66] Я люблю красиві речі, яких можна торкатись і брати до рук. Старий грезет, зелена бронза, лаковані дрібнички, різьблення із слонової кості, вишукані інтерєри, розкіш, пишнота усе це дає чимало втіхи. Але мистецький темперамент, що ці речі породжують чи бодай пробуджують, для мене далеко цінніший! Стати глядачем власного життя це, як каже Гаррі, значить уникнути життєвих страждань. Я знаю, вас дивують мої слова. Ви ще не збагнули, наскільки я розвинувся. Коли ми з вами познайомились, я був хлопчак. Тепер я дорослий. У мене нові нахили, нові думки, нові поняття. Я став інакшим, але ви не повинні мене розлюбити. Я змінився, так, але ви повинні завжди лишатися моїм другом. Звичайно, я дуже люблю Гаррі. А все ж я знаю: ви кращі за нього. Ви не сильніші ви занадто боїтеся життя, але ви таки кращі. І як гарно нам бувало разом! Не кидайте ж мене, Безіле, і не сваріться зі мною. Який я є, такий є. Що тут поробиш?
Художника мимохіть це зворушило. Юнак цей був безмежно дорогий йому адже Доріанів образ позначив якісний перелом у його творчості. І в Безіла забракло духу, щоб ізнов йому дорікати. Та й кінець кінцем байдужість юнакова лише скороминущий настрій. У Доріані ж так багато доброго, так багато шляхетного
Гаразд, Доріане, сказав нарешті Голворд з сумною усмішкою, я більше не згадуватиму цієї жахливої історії. Сподіваюсь тільки, що ваше імя не буде вплутане в цю справу. Сьогодні мають провадити слідство. Вас не викликали?
Доріан похитав головою, досадливо скривившись від слова «слідство», такі докладності відгонять чимось грубим і вульгарним.
Вони не знають мого прізвища, відповів він.
Але ж дівчина, мабуть, знала?
Тільки імя. І я цілком певний, що вона нікому його не сказала. Вона розповідала мені, як у театрі їм дуже кортіло дізнатись, хто я такий, а вона всім відказувала, що моє імя Чарівний Принц. Як це гарно з її боку! Безіле, ви повинні намалювати мені її портрет. Я хотів би мати на память від неї щось тривкіше, ніж згадки про кілька поцілунків і пестливих слів.
Та вже спробую, Доріане, коли вам цього так хочеться. Але ви й самі повинні знову мені позувати. Без вас у мене й робота не йде.
Ні, Безіле, тепер я ніколи вам не позуватиму! Це неможливо! відсахнувся Доріан.
Художник здивовано глянув на нього.
Що за дурниці, любий! Ви хочете сказати, що вам не подобається той ваш портрет? А де він, до речі? Чого це ви надумали його запнути? Дайте-но я гляну на нього. Це ж найкращий мій твір. Відсуньте ширму, Доріане. Ні, це просто обурливо, що ваш служник так його заховав! Тож-бо я завважив одразу, як увійшов, що в кімнаті щось не те
Мій служник тут ні до чого, Безіле. Що, ви гадаєте, я дозволяю йому опоряджати мою кімнату на свій смак? Він часом добере для мене квіти, оце й тільки. А портрет я сам заслонив у цьому місці занадто різке світло.
Занадто різке! Та що ви, любий! Це ж саме місце для портрета. Дайте-но я подивлюсь.
І Голворд рушив у той бік кімнати, де висів портрет. Моторошний зойк вирвався Доріанові з уст. Він одним духом шарпнувся до портрета, заступивши художникові дорогу.
Безіле, сказав він, увесь пополотнівши, не руште ширми. Я не хочу, щоб ви дивились на портрет.
Ви не дозволяєте мені подивитись на мій власний твір? Що за жарти! А це ж бо чому?
Безіле, якщо тільки ви спробуєте подивитись, слово честі, я ніколи до вас і не обізвуся, поки мого життя! Я цілком серйозно. Я не збираюсь нічого пояснювати, і вам нічого розпитувати. Але памятайте тільки ви торкнетеся ширми, між нами все скінчене!
Голворд стояв, наче громом уражений, в безмірному подиві втупившись у Доріана Ґрея. Ніколи раніше не бачив він юнака в такому стані: обличчя Доріанове було мертвотно-бліде з люті, руки стиснуті, очі горіли блакитним вогнем. Він увесь трусився.
Доріане!
Цитьте, Безіле!
Та що з вами? Ну, певна річ, коли ви не хочете, я не дивитимусь на портрет, промовив художник трохи ображеним тоном і, обернувшись, відійшов до вікна. Але ж, справді, це досить безглуздо не дозволяти мені дивитись на мій власний твір, тим паче, що я гадаю восени послати його на виставку в Париж. А перед цим мені, очевидно, треба буде ще раз покрити картину лаком, отож усе одно доведеться оглядати її. То чом би це не зробити сьогодні?
На виставку? Ви хочете виставити портрет? перепитав Доріан Ґрей, відчуваючи, як тваринний жах облягає йому душу. То світ мав би побачити його секрет? І люди лупитимуть очі на найглибшу таємницю його життя? Ні, цього не можна допустити! Чимось йому ще було неясно, чим саме, але чимось конче треба протидіяти, і то як стій, негайно!
Авжеж я ж не думаю, що ви будете заперечувати. Жорж Пті планує зібрати мої найкращі картини на спеціальну виставку. Вона має відкритись на початку жовтня на вулиці Сез. Портрет буде потрібен лише на місяць. Гадаю, такий короткий час ви легко зможете обійтися без нього. Тим паче, що вас, певно, й не буде тоді в Лондоні. Та й коли ви тримаєте його за ширмою, він, видно, не дуже цінний для вас.
Доріан Ґрей провів рукою по чолу, зрошеному краплинами поту. Він почував себе на краю прірви.
Ви ж ось лише місяць тому казали мені, що ніколи не виставите мого портрета! скрикнув він. Чому ви змінили свою думку? Ви, люди, що претендуєте на постійність, маєте такі ж самі мінливі настрої, як і всі інші. Різниця тільки в тому, що ваші настрої ще більш довільні. Ви ж памятаєте, як урочисто запевняли мене, що нізащо у світі не пошлете цього портрета на виставку? І Гаррі ви казали те саме.
Голворд стояв, наче громом уражений, в безмірному подиві втупившись у Доріана Ґрея. Ніколи раніше не бачив він юнака в такому стані: обличчя Доріанове було мертвотно-бліде з люті, руки стиснуті, очі горіли блакитним вогнем. Він увесь трусився.
Доріане!
Цитьте, Безіле!
Та що з вами? Ну, певна річ, коли ви не хочете, я не дивитимусь на портрет, промовив художник трохи ображеним тоном і, обернувшись, відійшов до вікна. Але ж, справді, це досить безглуздо не дозволяти мені дивитись на мій власний твір, тим паче, що я гадаю восени послати його на виставку в Париж. А перед цим мені, очевидно, треба буде ще раз покрити картину лаком, отож усе одно доведеться оглядати її. То чом би це не зробити сьогодні?