Будь ласка, внесіть картину всередину, містере Габард, стомлено сказав Доріан, обернувшись до робітників. Даруйте, що так довго затримав вас. Я трохи задумався.
Нічого, містере Ґрей, я радий був перепочити, відповів майстер, усе ще відсапуючись. Де ми її поставимо, сер?
Та однаково де. Ось хоча б тут. Вішати не треба. Лише прихиліть її до стіни. Дякую.
А можна глянути одним оком на цей витвір мистецтва, сер?
Доріан здригнувся.
Це нецікаво для вас, містере Габард, сказав він, дивлячись простовіч на майстра. Він був ладен підскочити до нього і звалити на землю, коли б той насмілився підняти пишне покривало, яке приховувало секрет його життя. Ну, більше я вас не затримую. Вельми вдячний, що ви завдали собі клопоту прийти особисто, містере Габард.
Ні за що, містере Ґрей, ні за що. Я завжди до ваших послуг, сер.
І містер Габард, важко ступаючи, рушив униз, а за ним і його помічник, оглянувшись на Доріана з виразом боязкого захвату на своєму неотесаному простакуватому обличчі ніколи-бо в житті він не бачив такої чудової вроди.
Коли їхня хода завмерла внизу, Доріан замкнув двері і ключа поклав до кишені. Тепер йому ніщо не загрожує. Тепер ніхто вже не зможе побачити цього жахливого портрета. Лише одному його зорові буде відкрито цю ганьбу.
Зійшовши до бібліотеки, він помітив, що вже повернуло на шосту і чай уже подано. На восьмикутному столику з темного запахущого дерева, щедро інкрустованому перламутром, то був подарунок леді Редлі, опікунової дружини, вічно хворої жінки, що перебула останню зиму в Каїрі, лежала записка від лорда Генрі і поруч книжка в жовтій, трохи пошарпаній оправі, а на чайній таці третій випуск «Сент-Джеймс газет». Очевидно, Віктор уже повернувся. А чи не зустрівся він з робітниками, коли ті виходили з будинку? І чи не випитав у них, що вони тут робили? Віктор, певна річ, зауважить, що портрет зник, та, мабуть, уже зауважив, коли вносив чай. Ширма була відсунута, і на стіні виразно виділялося порожнє місце. Де би ще не довелося йому застукати коли Віктора, як той поночі крастиметься нагору, щоб виломити двері в оту кімнату! Це жахливо мати у власному домі шпига. Доріан чував про багатих людей, що їх ціле життя шантажував котрийсь челядник, якому вдалося прочитати листа, або підслухати розмову, або підібрати візитівку з адресою, або ж знайти у господаря під подушкою висохлу квітку чи клапоть зібганого мережива
Зійшовши до бібліотеки, він помітив, що вже повернуло на шосту і чай уже подано. На восьмикутному столику з темного запахущого дерева, щедро інкрустованому перламутром, то був подарунок леді Редлі, опікунової дружини, вічно хворої жінки, що перебула останню зиму в Каїрі, лежала записка від лорда Генрі і поруч книжка в жовтій, трохи пошарпаній оправі, а на чайній таці третій випуск «Сент-Джеймс газет». Очевидно, Віктор уже повернувся. А чи не зустрівся він з робітниками, коли ті виходили з будинку? І чи не випитав у них, що вони тут робили? Віктор, певна річ, зауважить, що портрет зник, та, мабуть, уже зауважив, коли вносив чай. Ширма була відсунута, і на стіні виразно виділялося порожнє місце. Де би ще не довелося йому застукати коли Віктора, як той поночі крастиметься нагору, щоб виломити двері в оту кімнату! Це жахливо мати у власному домі шпига. Доріан чував про багатих людей, що їх ціле життя шантажував котрийсь челядник, якому вдалося прочитати листа, або підслухати розмову, або підібрати візитівку з адресою, або ж знайти у господаря під подушкою висохлу квітку чи клапоть зібганого мережива
Доріан зітхнув і, наливши собі чаю, розпечатав записку. Лорд Генрі сповіщав, що посилає вечірню газету та книжку, яка може зацікавити Доріана, і що він буде в клубі у чверть на девяту. Доріан узяв до рук газету і байдуже став проглядати. На пятій сторінці в око йому впала позначка червоним олівцем. Він прочитав підкреслене місце:
Сьогодні вранці в Бел-Теверні на Гокстон-роді дільничний слідчий містер Денбі провів дізнання з приводу смерті Сібіл Вейн, молодої актриси, недавно законтрактованої до театру «Роял» у Голборні.[72] Констатовано смерть від нещасливого випадку. Найглибше співчуття викликала мати покійної, яка була в надзвичайно схвильованому стані, коли давала сама зізнання, а також коли давав зізнання доктор Бірел, що виконав розтин тіла покійної.
Доріан спохмурнів і, розірвавши газету навпіл, викинув клапті. Яка бридота! Оці ще огидні подробиці! Він чувся трохи ображеним на лорда Генрі, що прислав йому це повідомлення. І вже зовсім нерозумно було позначати його червоним олівцем Віктор міг же прочитати! Для цього він більше ніж досить знає англійську мову.
А може, Віктор уже прочитав його і запідозрив щось? Та навіщо сушити собі голову цим! Хіба він, Доріан Ґрей, причетний до смерті Сібіл Вейн? Йому боятися нічого він же її не вбивав!
Погляд Доріана зупинився на жовтій книжці, яку прислав лорд Генрі. Що б то могло бути? Підійшовши до перламутрового столика, що завжди здавався йому виробом дивних єгипетських бджіл, які ліпили срібні стільники, він зручно вмостився у кріслі і розгорнув книжку. Ледве минуло кілька хвилин, як твір уже захопив Доріана. Книжка ця була найдивніша[73] з усіх, що він будь-коли читав. Доріан почував себе так, немов під ніжні звуки флейти перед ним безгучним калейдоскопом проходять у вишуканих одіннях гріхи цілого світу! Те, про що він лише неясно марив, поставало нараз дійсністю. І навіть те, про що він ніколи й не важився марити, розгорталось у нього на очах.
Це був роман без сюжету і з одним тільки героєм. Твір цей являв собою, власне, психологічну розвідку про молодого парижанина, котрий у половині XIX сторіччя намагався приєднати собі пристрасті і способи мислення минулих епох, щоб самому спізнати всі ті стани, через які в різні часи проходила людська душа. Він захоплювався штучністю тих самозречень, що їх нерозважні люди називають чеснотами, і так само природними спалахами обурення, що їх мудреці й досі називають гріхами. Роман був написаний цікавим філігранним стилем, яскравим і неврозумливим водночас, насиченим жаргоном та архаїзмами, технічними виразами та добірними парафразами. Так писали найкращі майстри французької школи символістів.[74] Траплялися тут метафори дивовижні, мов орхідеї, і такі ж ніжні барвами. Життя почуттів змальовувалося термінами містичної філософії. Часом насилу можна було пізнати чи знайомишся з духовними екстазами якого середньовічного святого, чи з похмурою сповіддю сучасного грішника. Отруйна це була книжка: неначе густий аромат ладану повивав її сторінки і туманив мозок. Самий ритм речень, субтильна монотонність їх музики, ускладнені рефрени і вмисні повтори усе це розбурхувало в Доріановій уяві нездорові марення та мрії. Він поглинав розділ по розділу, не відчуваючи, що западає вечір і довшають тіні
На безхмарному червонясто-зеленавому небі, що видніло за вікнами, мерехтіла самітна зірка. Доріан усе читав, аж поки в темені зовсім порозпливалися літери. І лише тоді, після кількох нагадувань служника про пізню годину, підвівся і, пройшовши в суміжну кімнату, поклав книжку на маленький флорентійський столик обік свого ліжка. Потім почав перевдягатись на обід.
Була вже майже девята година, коли він зявився у клубі, де, чекаючи на нього, нудився самотою в невеликому салоні лорд Генрі.
Перепрошую, Гаррі, вигукнув Доріан, але далебі, ви самі винні. Ваша книжка так зачарувала мене, що я зовсім забув про час!
Атож, я так і думав, що вона вам сподобається, відповів лорд Генрі, підводячися з крісла.
Я не сказав, що вона мені сподобалась. Я сказав, що вона зачарувала мене. А це велика різниця.
То ви вже розумієтесь на цьому? зауважив лорд Генрі.
І вони рушили до їдальні.
Розділ XI
Довгі роки Доріан Ґрей не міг звільнитися від впливу цієї книжки. А вірніше, то ніколи того й не прагнув. Із Парижа він замовив собі аж девять розкішно виданих її примірників і оправив кожен в інший колір, так щоб вони відповідали його мінливим настроям і примхливій уяві, яка часом уже трохи не зовсім виходила з-під його влади. Герой цієї книжки, чарівний молодий парижанин, що в ньому так дивно поєднувалися вдача романтика і розум науковця, став для Доріана немов прототипом його самого. Та й цілий роман здавався йому історією його власного життя, написаною ще до того, як він прожив це життя в дійсності.
Але в одному Доріан був щасливіший за фантастичного героя роману. Він ніколи не зазнавав і йому не судилося ніколи зазнати того моторошного жаху перед дзеркалами, перед гладкою металевою поверхнею, перед спокійною гладінню води, жаху, що так рано дався взнаки юному парижанинові, коли він раптом згубив свою чудову вроду. З почуттям, подібним до зловтіхи, адже мало не завжди радість, а насолода й поготів, мають у собі дрібку жорстокості, перечитував Доріан останню частину книжки, де із справді трагічним пафосом (хай трохи й перебільшеним) змальовано було горе та розпач людини, яка втратила те, що цінувала найдорожче в інших людях і взагалі у світі.
А Доріан мав чим тішитись, бо прегарна його врода, що так приворожила Безіла Голворда і багатьох інших, здавалося, повік лишиться при ньому. Навіть ті, хто чув найчорніші поголоси про Доріана чутки про його непевний спосіб життя час від часу ширилися по всьому Лондону, даючи поживу балачкам у клубах, не могли пойняти віри у його безчестя, коли бачили Доріана в живі очі. Він завжди виглядав людиною, якої не діткнув житейський бруд. Люди, що говорили брутальності, знічувались і змовкали, коли він заходив, наче сама незворушна ясність його обличчя була їм докором. Уже самою своєю присутністю він мовби нагадував їм про втрачену чистоту. Їх брало подивом, як це така чарівна з лиця людина спромоглась уникнути тавра нашого віку, ницого і сластолюбного воднораз.
Часто він надовго зникав з товариства, породжуючи загадковістю своєї поведінки різні підозри серед друзів і тих, що вважали себе такими, а повернувшись, нишком скрадався до замкнутої класної кімнати, ключ від якої завжди мав при собі, відмикав її і ставав із дзеркалом у руках перед власним портретом, дивлячись то на злостиве, дедалі старіше обличчя на полотні, то на прекрасне і все юне ще лице, що всміхалося до нього з люстра. Чим гострішав контраст, тим своєрідніша була насолода. Він усе дужче закохувався у власну вроду і все більш зацікавлено спостерігав розклад власної душі. З хвилинною тривогою, а бува з моторошним і жаским захватом, приглядався він до бридких складок, що зорювали зморшкувате чоло і облягом обважували чуттєвий рот, часом питаючи себе, що відразливіше ознака розбещеності чи ознака віку? Він прикладав свої білі руки до огрублих і обрезклих рук на портреті і осміхався. Він брав на глум це спотворене й понівечене тіло.