Ти ще такий живий, ніби теплий звір.
Не переходь межу, не здавай, не вір
світ не лише множина із безглуздих втрат
або осмислених, тож безнадійних, дій.
Ні, ти нікуди не зникнеш у двадцять пять.
Не засинай так швидко, а краще сядь
і дослухайся в ніч, поки інші сплять:
може, ти втратиш теперішній фокус часу й подій,
та залишишся той самий.
В світі і правда нема недоречних зим,
і якщо схоче, то кожен матиме дім,
рибу злапає в ставку і фею в нічному лісі
якщо ти тут, то ти вже його заслужив
світ пароплавів, оленів та орлів,
світ, у якому тобі завжди добре і завжди сім
чи принаймні вісім.
Ти ще такий цілий, як горіх чи плід.
Що тебе надібє, чим відгородить від
краю, де ти король, чарівник і воїн?
Знаєш, якщо приходиш туди один,
обовязково чекає на тебе невтомний кінь,
а якщо не сам, то буде у тебе син
або, може, двоє.
Поки ти ще не взнав нездоланний страх,
поки ніхто не помер в тебе на руках,
поки дихання не спинялось від передозу
запамятай ці сутінки голубі,
подушку мяту, заїду на губі:
все, що в тобі, залишиться у тобі,
інше поза.
Я там була, і я знаю, про що кажу,
чуєш, не вір, не пускай, не здавай межу.
Будь-які дні залишають відбитки на наших з тобою аркушах і долонях.
Будь-які сни залишаються в памяті, як ти говориш, не минають ніколи.
Будь-які сутінки темні, коли щось велике в небі холоне,
будь-який ранок світліший за сутінки, коли заледве й вгадуєш колір.
Будь-який човен плистиме, якщо його на воду спустити,
а з іншого боку будь-який човен рано чи пізно, але потоне.
Будь-який голос, навіть знайомий, часом може заплутати і знітити,
будь-який шепіт може бути інтимніший бодай на півтону.
Будь-яке скло прозоре, будь-яке скло також розбивається врешті,
будь-яке скло облизує море, і з нього виходить потім камінь коштовний,
і мені, якщо добре подумати, то пасують будь-які мешти.
І тобі, якщо добре поспати, будь-який день буде довго здаватися добрим.
Будь-який день має вхід і вихід, і відстань стала від виходу і до входу.
Будь-який день не затримаєш і не вмовиш, хай що ти їм там говориш,
а тому не переймайся, чуєш, спускай свій човен на будь-яку воду,
не переймайся, чуєш, викидай своє бите скло у будь-яке море.
Груші від сонця соком налиті.
Груші як груди пружні, великі.
Жовті, як літо, губляться в літі
дряпані литки, дитячі лікті.
Іржа розїдає велосипеди,
плавляться в ґрунті глибинні руди.
Бог розтікається жовтим медом.
Богові солодко. Він усюди.
Пропускаючи в перельотах години вживання протизаплідних ліків,
будь обережна, собою не легковаж, Оксано.
Ще ця різниця в часі я знаю, як в неї хочеться зникнути,
хочеться в неї витекти, ніби в відкриту рану.
Бачиш, десь нетривка засмага гарячим медом тебе обмастить,
десь тихий дощ протече за обшивку орендованої машини
у повітряних коридорах Бог розгортає свої риболовецькі снасті,
відкидаючи тінь непевну на пустельні гори чи зелені долини.
Хто з вас за ким полює? В нескінченній стрічці твоїх переміщень,
серед нічних голосів диспетчерів і дотиків випадкових коханців
простим і логічним здається уникання всіх рішень,
особливо тих, від яких залежить, що з тобою надалі станеться.
І за душею, як за обкладинкою паспорта, збираються плани твої, обітниці,
нісенітниці, сни і сутінки сині кожного з місць цього привітного світу,
допоки ти так успішно минаєш усі чекани й митниці,
допоки ти так невдало не ловишся в небі в Господні сіті.
Чи радіти з того, чи ні, що тобі дано
не підеш з цим до жінки і не покладеш у рот.
Ця могутність не знає самого поняття «дно»,
ця безглуздість всесильна проти усіх природ,
ти богоподібний, незрівнянний урод.
І позбутись цього несила бо світлий знак
вирізняє тебе серед тисячі голосів.
Ти б його охоче і надалі носив,
лиш неясно, чому тільки так але не навспак,
і чому не заради спасіння, радості чи краси
чи якоїсь великої цілі, а просто так.
Чи радіти з того, чи ні, що дано тобі?
І безсилля, і всемогутність усе одно.
І котрогось дня ти в розпачі і журбі
всю на світі воду перетворюєш на вино,
всіх на світі риб перетворюєш на хліби.
Ну, чим живу? Розвиваюсь далі.
Півас з тобою і супчик в мами,
торгую різним, тусуюсь з Вальою
нормально, типу, усе між нами.
Ходжу на турнік, одягаюсь кльово.
А що тобі, я не поняв, стало?
В розгублені сутінки Вадік спльовує,
Не без бабла ніби, і не хворий.
Чого тобі, Жоро, в житті замало?
Та сам не знаю, говорить Жора.
Цілими днями сиджу, втикаю,
як ходять люди під домом, глупі,
такі маленькі, себе не знають,
такі безглузді зароблять, куплять,
зїдять, забудуть. І кожен має
безсмертну душу, сердечний промінь,
такого світла в собі без краю,
й не бережуть його так це тупо!
Печаль від цього мені мішає,
ніби з дитинства далекий спомин,
як волосина в тарілці з супом.
То може, Жоро, поїдь до баті,