Хоча всі ці закони, норми, гарантії і права так і залишилися на папері, все ж вони стали вагомими польськими аргументами під час остаточного вирішення долі українських земель Найвищою радою Антанти.
Оскільки повноваження депутатів, обраних 1919 року, закінчувалися, на 5 та 12 листопада 1922 року були призначені вибори в сейм і сенат. Уряд розраховував, що вони стануть своєрідним плебісцитом, який засвідчить приналежність Східної Галичини Польській державі.
Українці намагалися відстояти свої позиції шляхом рішучих дій, демонстрацією активності. У серпні 1922 року Є. Петрушевич звернувся до держав Антанти з протестом проти проведення виборів. Він заявив, що рішенням Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 року Польщі була дозволена тільки окупація Східної Галичини до часу вирішення Антантою державного статусу цієї території. Статус Східної Галичини, за його словами, як міжнародної території підтверджувався Сен-Жерменським і Севрським мирними договорами. Проведення виборів, наголошував Є. Петрушевич, рівноцінне анексії Східної Галичини Польщею.
Так українці, що проживали на цих теренах, відмовлялися визнавати уряд Польської держави своїм законним урядом, бойкотували перепис 1921 року і вибори до сейму 1922 року, застосовували тактику терору і саботажу. Проте в більшості випадків в основі цієї активності українців Східної Галичини та Західної Волині лежали відчай і приреченість. Українські політичні партії та Греко-католицька церква підтримали бойкот виборів. Зі свого боку, польські власті зміцнили поліцейський апарат і збільшили чисельність військових гарнізонів. Генералу Ю. Галлеру, якого призначили командувачем військових сил регіону, дозволялося видавати розпорядження, обовязкові до виконання для воєвод. Були проведені превентивні арешти кількох тисяч українських політичних діячів.
Участь у виборах 1922 року в Східній Галичині взяла тільки одна угодовська організація Українсько-руська партія хліборобів («хлібоїдів» як її називали у народі). Коментуючи галицькі результати виборів, лідер впливової партії польських націонал-демократів Станіслав Гломбінський із тривогою констатував: «духовна єдність кресів з батьківщиною до цього часу не забезпечена». Попри те, що польський уряд виділив колосальні суми для «національної роботи на кресах».
Польська адміністрація розглядала бойкот виборів як акцію, що спрямовувалася з УСРР. Це стало приводом до арешту членів КПСГ (Комуністична партія Східної Галичини) та інших політичних діячів і посилення контролю на польсько-українському кордоні. Репресивні заходи польської влади щодо противників виборів не вплинули на ситуацію. Спираючись на незначну групу «хліборобів», від українців до сейму було обрано лише пять депутатів на чолі з О. Ільковим. Більше 60 % населення Східної Галичини, тобто практично всі галицькі українці, участі у виборах не брали.
На противагу українцям Східної Галичини, їхні співвітчизники на північно-західних землях (Волинь, Холмщина, Полісся, Підляшшя) здебільшого взяли участь у виборах. Від них було обрано 20 послів і 6 сенаторів. На Волині депутатські мандати до сейму здобули 12 українців. Натомість жоден польський кандидат не був обраний до парламенту. 22 листопада 1922 року на зборах українських послів і сенаторів, що відбулись у Ковелі, була створена Українська парламентарна репрезентація (УПР). Її першим головою став Антін Васильчук, він її очолював протягом 19221923 років.
З початком роботи Сейму польська влада хотіла схилити українських послів та сенаторів до порозуміння. Так, премєр Владислав Сікорський під час перемовин із головою УПР А. Васильчуком пропонував українцям голосувати за державний бюджет взамін на територіальну автономію. Але згодом українські посли пересвідчилися у справжніх намірах поляків і поступово від співпраці перейшли в опозицію. У їхніх виступах все частіше звучала вимога територіальної автономії українських земель.
В цей час А. Васильчук все ж наполегливо закликав до підтримки українськими послами вотуму довіри уряду В. Сікорського, створеному після вбивства президента Ґабріеля Нарутовіча (грудень 1922 року). В обмін на це польський премєр погодився на певні поступки щодо українського населення Волинського воєводства (зокрема щодо закритих шкіл і православних церков). Попри те, його критикувала частина українських діячів, які вимагали опозиційних дій щодо Польської держави. Коли українські посли невеликою більшістю голосів вирішили не брати участі в засіданнях польського сейму, незгодний із цим рішенням А. Васильчук 16 травня 1923 року склав повноваження голови УПР.
Участь українців Волині у парламентській кампанії 1922 року і подальша діяльність Українського парламентського представництва в польському сеймі стала першим досвідом їх політичної самоорганізації. З того часу на Волині помітно активізувалось українське громадсько-політичне життя. У воєводстві починають діяти численні політичні партії, локальні організації з найрізноманітнішими програмами і методами діяльності.
Найсильнішими на початку 1920-х років були позиції партій лівого спрямування. Прорадянські симпатії значної частини українців сприяли поширенню впливів Комуністичної партії Західної України, Українського селянсько-робітничого соціалістичного обєднання (Сельроб), Української соціалістичної радикальної партії (УСРП).
23 січня 1923 року на першому засіданні новообраного сейму заступник голови УПР Самійло Підгірський (був головою УПР у 19231924 роках) виголосив декларацію. В ній зазначалося: що «корінні землі українського народу, які колись входили до складу Київської Русі, були без згоди місцевого населення передані в Ризі Польській державі. Українські парламентарії заявляють, що ставлять собі за мету відродження самостійної Української держави. Визнаючи реальний стан речей, вони погоджуються на співпрацю з парламентом Польщі на певних умовах. Польська держава мусить забезпечити кожному народу, який входить до її складу й посідає окреслену територію, вільний розвиток усіх галузей життя». Це були не просто слова. Ряд українських центристських партій в цілому підтримав це гасло, але по-різному бачив співжиття з поляками в Польській мікроімперії, тим більше, що остання час від часу виявляла свою справжню суть, наприклад злочинне закатування польською поліцією в ніч на 13 лютого 1924 року Ольги Басараб, однієї із знаменитих жінок членів УСС.
Хоча Польща перемогла у воєнному конфлікті в Східній Галичині у 1919 році, з точки зору міжнародного права і держав Антанти її влада над західними українцями лишалася спірною. Тому до 1923 року західні держави, насамперед Франція й Велика Британія, продовжували обговорювати питання про статус Східної Галичини. Проте вони тимчасово погодились на те, щоб краєм опікувалася Польща, за умови надання йому автономної адміністрації та забезпечення національних прав українців. Своєю чергою українці відмовлялися визнавати владу Польської держави, а поляки, зі свого боку поводились так, начебто Східна Галичина є цілком польським краєм. Найкраще передає напружені стосунки, що існували у Східній Галичині між українською більшістю й новою польською адміністрацією протягом періоду 19191923 років, вислів «взаємне невизнання».
Розділ другий
Рішення ради послів Антанти 14 березня 1923 року. Анексія Східної Галичини
О 16-й годині 25 червня 1919 року в резиденції президента США Вудро Вільсона у Парижі зустрілися голови урядів провідних держав Антанти. Вони затвердили рішення міністрів закордонних справ і надіслали польському уряду наступну телеграму: «З метою захистити життя й майно мирного населення Східньої Галичини від небезпеки з боку більшовицьких банд, Найвища Рада союзних і заприязнених держав вирішила уповноважити військо Польської Республіки вести свої операції аж до ріки Збруч. Це рішення жодним чином не впливатиме на подальше визначення Найвищою Радою політичного статусу Галичини». Найвища Рада передавала Східну Галичину у тимчасове управління Польщі з умовою надання їй автономії й проведення плебісциту.
О 16-й годині 25 червня 1919 року в резиденції президента США Вудро Вільсона у Парижі зустрілися голови урядів провідних держав Антанти. Вони затвердили рішення міністрів закордонних справ і надіслали польському уряду наступну телеграму: «З метою захистити життя й майно мирного населення Східньої Галичини від небезпеки з боку більшовицьких банд, Найвища Рада союзних і заприязнених держав вирішила уповноважити військо Польської Республіки вести свої операції аж до ріки Збруч. Це рішення жодним чином не впливатиме на подальше визначення Найвищою Радою політичного статусу Галичини». Найвища Рада передавала Східну Галичину у тимчасове управління Польщі з умовою надання їй автономії й проведення плебісциту.