Микола Литвин
Проект «Україна»
Галичина в Українській революції 19171921 рр.
Вступне слово
Історію люди, як правило, не люблять і не знають, бо її уроки та наслідки, насамперед трагічні, мають властивість повторюватися. Зрозуміло, що це не завжди подобається новим політикам і представникам влади. Зрештою, уроки війн і революцій першої половини ХХ ст. мають засвоїти не лише лідери Української революції гідності 20132014 рр., але і її опоненти та супротивники, якщо вони хочуть жити в демократичній незалежній Україні, в сімї вільних європейських країн.
Утім, сучасні суспільно-політичні проблеми України неможливо вирішити лише економічними реформами, є потреба також зясувати причини і засоби функціонування колективної та історичної памяті в окремих регіонах держави, вплив на їх формування зовнішньополітичних чинників, насамперед країн-сусідів Росії, Польщі, Румунії, Угорщини та ін. На жаль, наша колективна память є дуже травматичною: влада і політики тривалий час відзначали, як правило, не перемоги, а поразки від агресорів і тим самим толерували міфи сусідів про українця як молодшого брата, якому завжди бракувало державного досвіду й етнокультурної досконалості. Майдан 20132014 років та військово-політичні протистояння з російськими сепаратистами на Донбасі засвідчили бажання більшості громадян усіх регіонів держави жити в єдиній державі, боронити соборність українських земель, шанувати етнокультурні та історичні традиції Галичини, Закарпаття, Буковини, Наддніпрянщини, Донбасу, Криму. На жаль, радянський спадок та інформаційні експансії ворогів сприяли історичному безпамятству кількох поколінь співвітчизників.
Окрім того, треба пишатися тим, що ми маємо тисячолітню традицію української національної державності. Ідея соборності теж має тисячолітню традицію. На світанку національної історії вирішальну роль для територіальної й духовної єдності наших предків русинів відіграло прийняття християнства 988 р. князем Володимиром. Вірні християнству землі обєднали в Київську Русь. Відтак виникла Київська церква як гілка Вселенської церкви. Традиції Київської Русі продовжила Галицько-Волинська держава. Один з її трьох королів Данило під час коронації короною, надісланою 1247 р. папою Інокентієм IV, підкреслив, що прагне єдності всіх християн, поєднання Риму з Константинополем. Однак вже в наступні століття живе тіло народу було розчленоване: західні землі опинилися під владою Литви, а згодом Польщі; Буковина і Придунайські землі потрапили до Молдовського князівства, а потім Польщі, Угорщини, Туреччини. Ще раніше, в XI ст., Закарпаття відірвала Угорщина. На жаль, у цьому регіоні залишилися сили, які прагнуть будь-якими засобами маркувати кордон історичної Угорщини. Видається, що величний памятник угорцям на Верецькому перевалі, неподалік могил карпатських січовиків 1939 р., як, зрештою, російській імператриці в центрі Одеси, Леніну в містах Сходу і Півдня України служать десоборизації історичної свідомості, розтлінню національної/колективної памяті мільйонів українців нашої держави.
Українська козацька держава XVII ст., на жаль, теж так і не зуміла включити Галичину і Західну Волинь, але її створення стало справою не лише Б. Хмельницького, а і представників усіх країв. 1659 року Українська держава втрачає права на самостійні зносини із зарубіжними партнерами, згодом у залежність від Росії потрапляє торгівля, відтак фінанси, аж поки у 1764 р. автономію України було ліквідовано повністю. Це фактично стало початком повної ліквідації української державності. Вже у 1775 р. сумнозвісна Катерина II знищила Запорізьку Січ, чим позбавила українців власного війська, а на початку вісімдесятих років на Україні вводився інститут намісництва, вона ділилася на губернії, що фактично означало включення Української держави до загальноімперської системи.
Що ж до Галичини і Буковини, то вони з кінця XVIII ст. до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії. І це справді суспільний феномен, що наш пошматований століттями народ зберіг єдність мови й усупереч чужинцям залишився одним народом, етнокультурним тілом.
У XIX ст. ідея державності й соборності була обґрунтована в творчості діячів національного відродження Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, «Руської трійці» на чолі з Маркіяном Шашкевичем, Михайла Драгоманова, Івана Франка, публікації яких були добре знані українцям по обидва береги Збруча[1]. Вперше вільнолюбні Шевченківські поезії прилюдно декламовано у Львові на літературно-музичних вечорах товариства «Руська бесіда» у 18621863 рр. у недавно зведеному Народному домі. Тоді ж започатковано традицію Шевченківських поминальних богослужінь. Незважаючи на конфесійні поділи, місцеві греко-католики брали участь у православних богослужіннях на честь Кобзаря, твори якого давали романтичне бачення звитяг українського козацтва та пропагували ідею незалежності України[2].
Визначним досягненням суспільно-політичної думки кінця XIXпочатку ХХ ст. було й чітке обґрунтування стратегії відновлення соборності земель. Власне в роботах галичанина Юліана Бачинського «Україна ірредента» (1895) і харківського адвоката Миколи Міхновського «Самостійна Україна» (вийшла 1900 р. у Львові) ідею соборності етнічних українських земель повязано із завданням виборення державно-політичної незалежності України. Нещодавно львівська громада увічнила інтелектуальну звитягу цього харківського політика, а згодом військовика-самостійника УНР меморіальною дошкою на будинку «Народної гостиниці» (нині регіональна митниця). Вдячні львівяни також встановили меморіальну дошку уродженцю Мелітополя, ідеологу українського націоналізму Дмитру Донцову, який, уникаючи переслідувань російського царату, перед Першою світовою війною замешкав неподалік Наукового товариства імені Шевченка; не полишив він Львів і в міжвоєнний період.
На початку ХХ ст. державницькі традиції наддніпрянського козацтва на західних землях пропагували вихованці парамілітарних товариств «Сокіл», «Січ», «Пласт», спортивного товариства «Україна». Як відомо, стрільці і старшини легіону Українських січових стрільців 3 вересня 1914 р. на вокзальній площі Стрия на Львівщині заприсягли не лише цісарю, але й майбутній незалежній Україні. Це вони довели бойовою звитягою проти царських військ на горі Маківка, Лисоні під Бережанами. Напередодні та в роки війни уродженець Полтавщини Михайло Гаврилко створив у Львові декілька проектів памятника Шевченкові для Києва, в якому намагався втілити ідею «пробудженої України». Скульптор-емігрант виготовив також низку пропамятних металевих і гіпсових медальйонів, плакеток і відзнак. До речі, деякі експерти вважають, що проект памятника Кобзареві М. Гаврилка через чверть століття використав скульптор Матвій Манізер для побудови величного монумента у Харкові[3].
Хроніку Української революції 19171921 рр. регулярно висвітлювало щоденне львівське «Діло». Українській Центральній Раді, молодій дипломатії Української Народної Республіки допомагав львівський історик Іван Крипякевич, підготувавши для переговорів у Бересті-Литовському 1918 р. карту західних етнічних кордонів України. У 30-ті роки колектив галицьких і наддніпрянських істориків підготував під орудою Крипякевича «Історію українського війська», яка стала хронікою визвольних змагань українців від давнини до новітнього часу. Нині цінний архів і бібліотека вченого передані до Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника НАН України. До речі, в Галичині та на Волині в міжвоєнний час оселилося чимало членів Центральної Ради, військовиків та урядовців УНР. А серед них у Стрию член Центральної Ради, соратник Михайла Грушевського, діяч кооперативного руху Дмитро Ісаєвич. Його син історик Ярослав Ісаєвич тривалий час очолював у Львові Інститут українознавства ім. І. Крипякевича НАН України, а також Міжнародну асоціацію україністів, яка з успіхом провела перші Міжнародні конгреси україністів у Львові, Харкові, Одесі, Донецьку.
Авторові цих рядків пощастило: у січні 1990 р. у спецфондах тогочасного Центрального державного архіву Жовтневої революції у Києві віднайдено Акт Злуки УНР і ЗУНР 1919 р. важливий державно-політичний документ, виготовлений на картоні друкарською машинкою із сургучевою печаткою. На щастя, київські архівісти його швидко розсекретили, і за 50 тогочасних радянських рублів (третину зарплати молодшого наукового співробітника) було зроблено копію, яка потрапила на велелюдний Софіївський майдан і ланцюг соборності від Львова до Києва. У багатьох українських родинах збереглися від того часу синьо-жовті прапорці, самвидави Народного Руху України, «Просвіти», «Меморіалу», Товариства Лева, надруковані у Литві, Польщі або ж Львові.
Що ж до самої злуки УНР і ЗУНР та її уроків, то деякі науковці і політики нерідко говорять про злуку 1919 р. лише як про ідею. Однак Акт Злуки обґрунтовано та закріплено юридично, її схвалили українці по обидва боки Збруча, зокрема військові гарнізони у Станиславові, Золочеві, Тернополі, Києві, численні віча селян і міщан. Наддніпрянці виділили галичанам гроші на закупівлю палива, металу, перешивку галицьких вузькоколійок, розвиток «Сільського господаря» та інших товариств. Уряд УНР надав допомогу родинам загиблих стрільців Галицької армії, сиротам, біженцям, які повернулися у рідні краї. А ще відправлено півтори тисячі вагонів з цукром, борошном, збіжжям. Галичани вітали навесні 1919 р. гастролі наддніпрянського театру Садовського. У Станиславові тимчасовій столиці ЗУНР побували Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Михайло Грушевський. Наддніпрянський генерал Михайло Омелянович-Павленко у грудні 1918 р. став начальним вождем Галицької армії, з ним приїхало чимало досвідчених командирів-наддніпрянців. Водночас Галицька армія отримала 20 літаків для авіазагону в Красному і Стрию, а також 80 гармат, 20 тис. гвинтівок, 80 мільйонів набоїв, навіть дирижабль.
Що ж до самої злуки УНР і ЗУНР та її уроків, то деякі науковці і політики нерідко говорять про злуку 1919 р. лише як про ідею. Однак Акт Злуки обґрунтовано та закріплено юридично, її схвалили українці по обидва боки Збруча, зокрема військові гарнізони у Станиславові, Золочеві, Тернополі, Києві, численні віча селян і міщан. Наддніпрянці виділили галичанам гроші на закупівлю палива, металу, перешивку галицьких вузькоколійок, розвиток «Сільського господаря» та інших товариств. Уряд УНР надав допомогу родинам загиблих стрільців Галицької армії, сиротам, біженцям, які повернулися у рідні краї. А ще відправлено півтори тисячі вагонів з цукром, борошном, збіжжям. Галичани вітали навесні 1919 р. гастролі наддніпрянського театру Садовського. У Станиславові тимчасовій столиці ЗУНР побували Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Михайло Грушевський. Наддніпрянський генерал Михайло Омелянович-Павленко у грудні 1918 р. став начальним вождем Галицької армії, з ним приїхало чимало досвідчених командирів-наддніпрянців. Водночас Галицька армія отримала 20 літаків для авіазагону в Красному і Стрию, а також 80 гармат, 20 тис. гвинтівок, 80 мільйонів набоїв, навіть дирижабль.