У понеділок, 21 жовтня, знову загомонів великий зал Народного дому. Сюди зїхалося дві тисячі українських відпоручинків з усього краю. До президії запрошено митрополита Андрея Шептицького, послів Костя Левицького, Миколу Василька. Відкрив зібрання Євген Петрушевич: «Ми проголосили свою державу. Є се по придніпрянській Україні, Кубані і Кримі четверта з черт самостійна держава на українській території». Потім голова парламентської репрезентації розкрив зміст статуту новоствореної Української Народної Ради, який присутні одноголосно схвалили[125].
23 жовтня про «крамолу» галичан офіційно довідався австрійський премєр, прийнявши представників Української Національної Ради Є. Петрушевича і М. Василька.
Суботнього ранку 26 жовтня галицька столиця продовжила вільнолюбні акції. З ініціативи єврейських партій у місті відбулися чотири багатотисячні єврейські віча. Побували там і виступили українські посли. У резолюціях віч лунав заклик до «утворення Палестинської держави», а також «повитано молоду свободу українського і польського народів і висказано бажань, щоб і поляки за приміром українців признали жидівському народові повні народні права». Подібні резолюції, без сумніву, додавали сил і наснаги західним українцям[126].
На жаль, осідком Ради, усупереч думці широкої громадськості, став Відень, де все ще діяв старий парламент, а у його складі український парламентський клуб на чолі з Є. Петрушевичем. Тому вже через кілька днів у Львові було сформовано філію Національної Ради, яка обрала своїм головою К. Левицького, його заступником І. Макуха, секретарями В. Бачинського, О. Назарука, скарбником І. Курівця, контролером О. Барвінського. І саме ця структура стала серцем назріваючої народної революції, бо віденська делегація виявився дещо загальмованою. Із львівською делегацією тісно співпрацював (фактично її активізував) Центральний Військовий Комітет (згодом Українська генеральна команда), що виник під керівництвом поручника Івана Рудницького у вересні того ж року на основі Віденського революційного гуртка (створений 31 травня 1917 р.). До нього входили досвідчені старшини-фронтовики Сень Горук, Дмитро Вітовський, Богдан Гнатевич, Дмитро Паліїв, Ілько Цьокан, Володимир Старосольський, Петро Бубела, які активно вели пропагандистську роботу у частинах Львова, Чернівців, Перемишля, Самбора, Стрия, Станиславова, Коломиї, Тернополя, Золочева, Рави-Руської. На підготовку повстання львівська делегація УНРади таємно передала комітету, який осів у «Народній гостинниці», 9 тис. австрійських корон[127].
Тим часом назрівав конфлікт, який неможливо було владнати мирно, позаяк одна молода держава відмовляла у праві на існування іншій.
Листопадовий здвиг
Сталося так, що головним противником відродження української державності в Галичині стала не агонізуюча імперія та її адміністрація у Львові, а націоналістичні сили і військові кола Польщі, яка теж йшла до відродження. Завдяки таким польським «аргументам» як «державотворча нездатність» галичан та необхідність обєднання прикарпатських земель у «стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків», її діячі, в першу чергу Польський національний комітет у Парижі, заручилися підтримкою США і країн Антанти. Утворена 28 жовтня у Кракові Польська ліквідаційна комісія (ввійшли 23 наші посли до Державної ради у Відні) проголосила, що вся Галичина повинна відійти до Польщі і попередила Відень та австрійського намісника генерала Кароля фон Гуйна, що переймає владу у краї[128]. Збройний виступ поляків у Львові був запланований у ніч з 2 на 3 листопада. Приїзд Комісії до міста для реалізації цих планів очікувався 1 листопада[129].
Конфлікт між українцями і поляками ставав неминучим. Отож дощового надвечіря 31 жовтня члени Національної Ради і Військового комітету обговорювали у будинку «Просвіти» та Народному домі результати останніх переговорів К. Левицького з австрійським намісником у Львові. Посилаючись на відсутність вказівок з Відня, генерал Гуйн відмовився передати владу українцям[130]. Незважаючи на реальну загрозу з боку поляків, тим більше у звязку з приїздом наступного дня Польської ліквідаційної комісії, Л. Цегельський і ще дехто пропонували чекати обіцяного Віднем маніфесту.
Проти цього зволікання виступив Дмитро Вітовський сотник легіону Українських січових стрільців, який прибув до Львова 29 жовтня, підвищений до отамана і призначений командувачем українськими військовими силами. 30-річний старшина був селянським сином із Медусі, що під Галичем. Ще в Станиславівській гімназії, а потім у Львівському університеті втягнувся в національно-визвольний рух, за участь у студентських виступах був виключений з університету. З початком світової війни командував сотнею легіону УСС, брав участь у боях і походах січовиків, двічі нагороджений медалями Хоробрості[131]. «Вітовський був одним із найпопулярніших старшин, писав його бойовий побратим О. Кузьма. Чистий характер, гарний промовець, завзятий націоналіст-самостійник, і тому серед стрілецтва займав місце його духовного провідника».
Від імені Військового комітету Д. Вітовський заявив:
Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!
Чи ви справді готові здійснити військовий переворот? спитав його обережний К. Левицький.
Цілковито.
І коли ви думаєте приступити?
Сьогодні вночі близько четвертої українські вояки під проводом старшин роззброять австрійські частини і обсадять будинки всіх державних, крайових і міських установ. Те саме має статися в цілому краю, відповів Дмитро Вітовський чітко, по-військовому.
Рішучість і впевненість воєначальника переконала навіть обережних членів Української Національної Ради. Рішення про збройне повстання в ніч на 1 листопада було прийняте. Відтепер долю Галичини вирішували військові.
На жаль, Українській Національній Раді через заборону австрійського командування не вдалося перекинути до Львова загартований у битвах світової війни 2,5-тисячний полк УСС з Чернівців. Військовий Комітет змушений був використати сили, які мав під рукою. Отже, головну збройну силу повстання склали українські стрільці і старшини львівського гарнізону, які переважали в 15-му тернопільському, 19-му львівському, 41-му чернівецькому полках, 29-му, 50-му, 90-му окремих куренях. 25 жовтня їх загальна чисельність досягла 2400 чол. Проте більшість частин не були бойовими, в них проходили службу багато непридатних до строю стрільців-виздоровців. Не вистачало старшин. І все ж Національна Рада мала реальну військову силу[132].
Тим часом поляки розраховували без ускладнень приєднати західноукраїнські землі, про що свідчив наказ 52-річного начальника штабу генерала Тадеуша Розвадовського (похований 1928 р. на цвинтарі Орлят у Львові), надісланий до Львова генералу Лямезану де Салену вранці 1 листопада: «Князь Вітольд Чарторийський призначений генеральним комісаром для цілої Галичини і зараз обіймає управу з рук генерала-полковника графа Гуйна. Начальну команду війська в Галичині переймає генерал дивізії Пухальський»[133]. Вже знайомий галичанам як ворог Українських січових стрільців Лямезан де Сален призначався військовим комендантом Львова. Цей польський дідич мав і особисті інтереси у Східній Галичині: оженившись із вдовою Урбанською, він став володарем земель на Тернопільщині.
На жаль, Українській Національній Раді через заборону австрійського командування не вдалося перекинути до Львова загартований у битвах світової війни 2,5-тисячний полк УСС з Чернівців. Військовий Комітет змушений був використати сили, які мав під рукою. Отже, головну збройну силу повстання склали українські стрільці і старшини львівського гарнізону, які переважали в 15-му тернопільському, 19-му львівському, 41-му чернівецькому полках, 29-му, 50-му, 90-му окремих куренях. 25 жовтня їх загальна чисельність досягла 2400 чол. Проте більшість частин не були бойовими, в них проходили службу багато непридатних до строю стрільців-виздоровців. Не вистачало старшин. І все ж Національна Рада мала реальну військову силу[132].
Тим часом поляки розраховували без ускладнень приєднати західноукраїнські землі, про що свідчив наказ 52-річного начальника штабу генерала Тадеуша Розвадовського (похований 1928 р. на цвинтарі Орлят у Львові), надісланий до Львова генералу Лямезану де Салену вранці 1 листопада: «Князь Вітольд Чарторийський призначений генеральним комісаром для цілої Галичини і зараз обіймає управу з рук генерала-полковника графа Гуйна. Начальну команду війська в Галичині переймає генерал дивізії Пухальський»[133]. Вже знайомий галичанам як ворог Українських січових стрільців Лямезан де Сален призначався військовим комендантом Львова. Цей польський дідич мав і особисті інтереси у Східній Галичині: оженившись із вдовою Урбанською, він став володарем земель на Тернопільщині.
Але події в Галичині розгорнулися за українським сценарієм. Уже пополудні 31 жовтня Дмитро Вітовський і його начальник штабу Сень Горук (18731920) розіслали курєрів, переважно львівських студентів і гімназистів, з наказом до комісарів або, де їх не було, просто до відомих діячів у ніч на 1 листопада перебирати владу на місцях. Командирові легіону УСС отаману Осипу Букшованому (18901937) командувач наказав негайно виїхати з бойовими частинами до Львова. Комісару Перемишля В. Загайкевичу наказав силами 9-го полку зайняти місто і за всяку ціну знищити міст через Сян, щоб не пропустити через ріку «ні одного поляка». Водночас всі отримали розпорядження мобілізувати до Львова добровольців.
Увечері Д. Вітовський зібрав у Народному домі нараду старшин. Зясувалося, що у розпорядженні штабу повстання сил було менше, ніж передбачалось до 1400 стрільців і 60 старшин. Кожен із 35 присутніх командирів отримав конкретні бойові завдання для захоплення найважливіших обєктів Львова, роззброєння неукраїнських підрозділів і частин. Між іншим, Вітовський використав при цьому австрійський план, розроблений на випадок повстання поляків, що це зможуть здійснити українці, його творці не вірили. Зразу ж визначили ряд обєктів (військові склади на Янівській, ангар на Левандівці), для яких не вистачило сил, а для деяких замало (Головний двірець, кадетська школа, цитадель). І хоча вірили в удачу, все ж Вітовський попередив, що в разі поразки відступати до Красного, великого залізничного вузла.