Влітку того ж року керівники Головної Української Ради і Союзу Визволення України під тиском військових звернулися безпосередньо до імператора Франца Йосифа з пропозицією збільшити чисельність Українських січових стрільців до 12 тис., а Коша до 5 тис. та реорганізувати легіон у бригаду. Цісар врешті-решт дав згоду і пообіцяв розглянути це питання з командуванням армії. Але нова пропозиція не вписувалася у політику влади, особливо впливових польських кіл, щодо українського національного війська, а тому й не була реалізована. Між іншим, у той же період полякам дозволили створити кілька легіонів, зокрема Першу бригаду Польських легіонів (грудень 1914 жовтень 1916 р.) під командуванням Ю. Пілсудського, активіста довоєнних львівських «Стшельців»[33].
Наприкінці серпня галицькі курені знову втягнулися у запеклі бої в подільських степах між Серетом і Стрипою. Кілька разів частини 55-ї дивізії робили спроби прорвати російську оборону на Стрипі. На цей час щойно реформований полк складався лише з двох куренів під командуванням С. Горука і В. Дідушка, кожен з яких мав чотири сотні. Сотня складалася з чотирьох чот (мала 4 рої по 1015 стрільців). У кожній сотні служили два телефоністи, пять санітарів, кравець, швець, писар, помічник писаря.
У ті літні дні австрійські війська несли тяжкі втрати, але вперед не просувалися. Тільки протягом одного бою 27 серпня 1915 р. сотня Д. Вітовського втратила 27 стрільців. На початку вересня росіяни перейшли у контрнаступ: козача кіннота розтрощила кілька австрійських полків і напоролася на завзятий опір січовиків. Зрештою і їм довелося відійти за Стрипу, де вони утримали мости через річку біля Семиківців і Соколова на Тернопільщині. Запеклі бої на цьому відтинку фронту точилися два тижні. Особливо тяжкі випробування випали на сотні із куреня отамана Г. Коссака, які трималися на 7-кілометровому фронті від Семиківець до Соколова. Був момент, коли ворог захопив обидва села і оточив курінь щільним кільцем. Але січовики відчайдушно захищалися, доки не підійшла допомога курінь С. Горука з частинами 130-ї бригади. Росіян відкинуто за Стрипу, але Г. Коссак втратив 39 стрільців і старшин вбитими, 100 пораненими. Серед загиблих був чотар І. Чмола, відомий у Львові організатор довоєнного січового стрілецтва[34].
Ще у липні, коли на фронт прибув наслідник престолу архікнязь Карл, отаман Г. Коссак звернувся до нього з пропозицією реорганізувати легіон у полк зі штатною структурою австрійської армії. Та лише у вересні, після наполегливих вимог провідних діячів Головної Української Ради та командування УСС, було прийнято рішення про реорганізацію. У той час січовики стояли в селі Вівся (нині Козівського району на Тернопільщині). Три курені В. Дідушка, С. Горука і Д. Вітовського обєднувалися у 1-й полк Українських січових стрільців. Його командиром став полковник Г. Коссак. Чисельність особового складу встановлена 1700 старшин і стрільців, крім того, 500 зараховано до Коша. Полк отримав штатне озброєння: гармати, міномети і кулемети, яких раніше не мав.
На початку жовтня 1915 р. усусуси знову зайняли оборону на берегах Стрипи. І знову потрапили в пекло боїв, які почалися 7 жовтня наступом росіян після довгої артилерійської підготовки. «Гуділо і гриміло у воздусі від наших і ворожих гармат, описував ці бої у листопаді до своєї нареченої С. Гузар отаман С. Горук. Представ собі, що пять секунд або й частіше тріскає із лоскотом недалеко у воздусі шрапнель і викидає около 300 оловяних кульок, величини гілкового оріха. Кого така кулька поцілить, той пропав. Або гранат, як запоре в землю і зі страшним гуком трісне, то викине землю вгору вище львівського ратуша. Кавалочки заліза розлітаються на всі сторони і несуть смерть і рани. Серед такого пекла сидить чоловік безрадний, бо кулі тріскають і тут і там, і не знати, що найблизча секунда принесе»[35].
Після обстрілу вперед пішла російська піхота, завдавши головного удару на Семиківці, де Стрипа була мілкою, з сухими берегами. Але сотні А. Мельника, В. Будзиновського відбили ворожі атаки. Та бої продовжувалися, протягом місяця росіяни майже безперервно штурмували позиції січовиків на Стрипі. 14 жовтня вони прорвали фронт 129-ї сусідньої бригади, зайняли Соколів, причому захопили у полон весь 1-й запасний полк гонведів (угорців. Авт.). Перший курінь С. Горука оточили з трьох боків, а з четвертого була Стрипа з багнистими берегами. Над куренем нависла смертельна загроза. «Останньої хвилини вирятував курінь із кліщів ворога його курінний отаман Горук, зазначали військові літописці. Він вивів людей лівим берегом Стрипи на Соснівський причілок, який був ще тоді в руках австрійців»[36].
Після обстрілу вперед пішла російська піхота, завдавши головного удару на Семиківці, де Стрипа була мілкою, з сухими берегами. Але сотні А. Мельника, В. Будзиновського відбили ворожі атаки. Та бої продовжувалися, протягом місяця росіяни майже безперервно штурмували позиції січовиків на Стрипі. 14 жовтня вони прорвали фронт 129-ї сусідньої бригади, зайняли Соколів, причому захопили у полон весь 1-й запасний полк гонведів (угорців. Авт.). Перший курінь С. Горука оточили з трьох боків, а з четвертого була Стрипа з багнистими берегами. Над куренем нависла смертельна загроза. «Останньої хвилини вирятував курінь із кліщів ворога його курінний отаман Горук, зазначали військові літописці. Він вивів людей лівим берегом Стрипи на Соснівський причілок, який був ще тоді в руках австрійців»[36].
Нова битва на Стрипі, яка розгорілася 12 листопада 1915 р., перевершила всі попередні бої. Вранці росіянам вдалося прорвати оборону 55-ї дивізії і захопити Семиківці. Щоб закрити пролом, були кинуті курені полку УСС. Сотні отамана С. Горука вийшли під С. Ішків, стрімкою контратакою відкинули противника на своїй ділянці. Особливо відзначився підрозділ під командуванням П. Франка. «Розстрільна під проводом чотаря П. Франка, писав С. Горук про сина Каменяра, ішла живо вперед, незважаючи на шалений вогонь артилерії і скорострілів. Вони перші захопили рови»[37].
Наскільки то були запеклі бої, свідчить донесення від 1 листопада курінного отамана С. Горука, командиру полку: «Коло мене страшні річи. Ранених сила. Убитих маса. Не можна навіть їх винести з ровів, бо машинові кріси формально всіх сконують. От перед 1/2 годиною я вислав два цельта амуніції і одного хлопця, несучих вже нема при життю. Російська артилерія бє на шварш лінію і на всі боївки Іванами. Коло нас направо є одна компанія Німців, а наліво сидять в наших ровах Москалі. Там була необсажена просторінь, і они там виїхалися. Дальше наліво коло самого Ішкова є також Німці. Сотням можна довезти їсти лише вечером. Як буде так дальше, то мало хто з тих двох сотень остане. Прошу щось зробити, щоби нас вечером вицафали, бо вогонь без перерви триває від досвіта, а у нас половина рекрутів непривичних до таких речей». Того ж таки дня ввечері С. Горук надіслав друге донесення: «Прошу конечно постаратися, щоб оті дві сотні на становищах на полуднє від Ішкова злюзовано нині вечером, бо готово нічого з них не залишить ся. Сотня Носковського майже знищена. Хлопці не спали цілу ніч, цілий день нічого не їли, та позастилюють на пни. Прошу-бо не знаю де є чотар Сушко о ласкаве заряджене, щоби довезено много амуніцій. Може би які нині сотні змінили сеї дві сотні. Вже маємо задушки»[38]. 2 листопада 1915 р. зусиллями січовиків становище було відновлено, прорив російських частин на Бережани відбито. У листі до брата у Дрогобич полковник Г. Коссак 3 листопада писав: «У нас третій день страшний бій. Боротьба йде на життя і смерть. Ще такого не було. Страти в нас великі: 40 убитих, 80 ранених, а понад 100 полоненими. Українські Січові стрільці здобули собі знов велику славу. Врятували ситуацію. Та що з того?.. Трупи та й трупи, а що за те?»[39]. Після Маківки це була друга велика битва полку УСС, у якій вони відзначилися хоробрістю і стійкістю.
Усю зиму до травня 1916 р. полк Г. Коссака перебував у тилу. Старшинам і стрільцям були дозволені чотириденні відпустки додому. Поряд з регулярними заняттями по військовій підготовці проводилася культурно-освітня робота. Активну діяльність розгорнула Пресова кватира, у складі якої плідно працювали А. Бабюк (М. Ірчан), А. Лотоцький, О. Назарук, Ю. Шкрумеляк, Л. Лепкий, О. Курилас, М. Угрин-Безгрішний та ін. талановиті письменники, журналісти, митці. Восени 1915 р. вона перебралася на фронт, на хутір Тудинку (Тернопільщина), де розташувався штаб полку[40].
Чи не найбільшу послугу нащадкам вони зробили, зібравши та залишивши чимало документів і матеріалів про життя і діяльність усусів. «Стрільці вже тоді тямили, що творять першу сторінку новішої української історії і що треба зберігати свої сліди, щоби потомки не стояли перед пустими сторінками нашої минувшини, зауважив старшина Л. Граничка. Писалися дневники, повстала в Команді Пресова кватира, яка збирала всякі документи, робилися численні світлини (фотографії. Авт.), які й досі милують наше око славою минулого»[41].
Великий внесок у цю справу зробили письменники та історики. Весною 1915 р. на фронт приїхав О. Назарук, який невдовзі написав нариси «Слідами УСС» і «Над Золотою Липою». У Львові почав видаватися щомісячник «Шляхи», де публікувалися художні твори, спогади, листи В. Бобинського, М. Ірчана, М. Заклинського, Ю. Шкрумеляка, Л. Лепкого та інших. Тоді ж В. Бобинський і Л. Гец уклали збірник «Стрілецька антологія», який містив 36 творів та 144 фотографії і малюнки. Серед авторів «Антології» були Д. Вітовський, О. Назарук, Р. Купчинський, І. Коссак, Л. Лепкий, О. Курилас, І. Іванець. Стрілецькі художники О. Курилас і О. Сорохтей заснували сатиричні журнали «Самопал» і «Самохотник». Зусиллями А. Лотоцького, В. Огоновського і Ю. Шкрумеляка у Пісочній на Львівщині, де дислокувався Кіш УСС, налагоджено випуск журналу «Червона Калина». О. Назарук у Відні 1915 р. видав «Співанки УСС» збірник творів Р. Купчинського і молодого композитора М. Гайворонського, пісні якого «Чуєш, брате мій», «Їхав стрілець на війноньку», «Човен хитається серед води», «Засумуй, трембіто» та інші добре знані на Прикарпатті й Надзбруччі й понині[42].
М. Гайворонський народився 15 вересня 1892 р. в Заліщиках. Закінчив місцеву вчительську семінарію, Музичний інститут імені М. Лисенка у Львові. Одягнувши мазепинку, не полишив улюбленої справи і незабаром став капельмейстером полкового оркестру. Згодом М. Садовський запросив його диригентом театру в Камянці-Подільському. Після Першої світової війни викладав у Музичному інституті, був диригентом львівського «Бояна». Пізніше емігрував до США. Помер і похований у Нью-Йорку[43].