Восени 1916 р. розпочалася культурно-освітня місія галицьких стрільців на Волині. Їх направили туди для організації комісаріатів по набору рекрутів до армії, бо місцеве населення ставилося до австрійців вороже. У грудні сотник Д. Вітовський заснував комісаріат УСС у Ковелі, чотар М. Саєвич у Володимирі-Волинському, а чотар М. Гаврилко у Луцьку. Однак головним своїм завданням усусуси вважали розвиток українського шкільництва, яке було вкрай занедбаним. За короткий строк у краї січовики заснували 85 шкіл та прийняли до навчання більше тисячі дітей. Зокрема, у школі імені Т. Шевченка у Володимирі-Волинському, крім 117 українців, навчалися євреї (91 особа), чехи (11), німці (2), всього 221 учень. 16 старшин і стрільців, серед них Д. Вітовський, І. Вербовий, Б. Заклинський, Р. Гриневич, К. Коник, О. Вахнянин, М. Угрин-Безгрішний працювали вчителями. За допомогою громадських діячів Львова К. Студинського, Л. Мишуги, І. Крипякевича січовики придбали для шкіл 3000 підручників і 1000 художніх і церковно-релігійних книг, необхідні навчальні прилади[55]. Для місцевої дітвори у Володимирі-Волинському видано «Український Буквар»[56].
На фронт, у знайомі місця під Бережани, полк УСС повернувся 17 лютого 1917 р. Ним командував тепер австрійський офіцер майор Ф. Кікаль, доволі бездарна особа. Чотири сотні полку В. Дідушка, О. Семенюка, П. Орзи і О. Букшованого зайняли рубіж оборони біля села Куропатники. До речі, сотник О. Букшований щойно повернувся з російського полону. Будучи засланим у Сибір, він через Туркестан втік до Персії, очолив у горах загін курдів, а потім перебрався до Туреччини. Разом із турецькими частинами відважний галицький старшина повернувся на Батьківщину[57].
Невдовзі у стрілецькі окопи дійшла звістка про Лютневу революцію в Росії, про падіння монарха Миколи II, створення Української Центральної Ради. На фронті наступило затишшя: війна набридла всім і австрійцям, і росіянам, а тим більше галичанам. Їхній моральний дух був серйозно підірваний ганебним рішенням цісаря від 4 листопада 1916 р., за яким Галичина фактично віддавалася полякам. «Серед української суспільності цей злочинний прямо акт, писав пізніше стрілецький історик А. Крезуб (псевдонім сотника О. Думіна. Авт.), викликав зрозуміле обурення і скріпив переконання, що від Австрії нема чого надіятись українському народові»[58]. Дедалі частіше старшини і стрільці полку УСС вели розмови про те, що марними виявилися надії здобути волю України під австрійськими прапорами. У березні, під час вибуху Української революції, 77 старшин склали звернення до Загальної Української Ради та Української парламентської репрезентації, в якому вимагали енергійно відстоювати інтереси українського народу. «Не сміє наш Нарід бути під цю пору як судно, на якому суперники виривають собі взаємно керму з рук. Домагаємося покінчення недостойних Великого Народу компетенційних спорів. Домагаємось від наших провідників негайно порозуміння і поставлення в чолі Нації органу з неоспоримим правом проводу і заступництва»[59]. Звернення підписали Г. Коссак, Н. Гірняк, Р. Дудинський, І. Коссак, І. Цьокан, М. Стронський, Р. Купчинський, Л. Лепкий, В. Старосольський та інші.
Невдовзі у стрілецькі окопи дійшла звістка про Лютневу революцію в Росії, про падіння монарха Миколи II, створення Української Центральної Ради. На фронті наступило затишшя: війна набридла всім і австрійцям, і росіянам, а тим більше галичанам. Їхній моральний дух був серйозно підірваний ганебним рішенням цісаря від 4 листопада 1916 р., за яким Галичина фактично віддавалася полякам. «Серед української суспільності цей злочинний прямо акт, писав пізніше стрілецький історик А. Крезуб (псевдонім сотника О. Думіна. Авт.), викликав зрозуміле обурення і скріпив переконання, що від Австрії нема чого надіятись українському народові»[58]. Дедалі частіше старшини і стрільці полку УСС вели розмови про те, що марними виявилися надії здобути волю України під австрійськими прапорами. У березні, під час вибуху Української революції, 77 старшин склали звернення до Загальної Української Ради та Української парламентської репрезентації, в якому вимагали енергійно відстоювати інтереси українського народу. «Не сміє наш Нарід бути під цю пору як судно, на якому суперники виривають собі взаємно керму з рук. Домагаємося покінчення недостойних Великого Народу компетенційних спорів. Домагаємось від наших провідників негайно порозуміння і поставлення в чолі Нації органу з неоспоримим правом проводу і заступництва»[59]. Звернення підписали Г. Коссак, Н. Гірняк, Р. Дудинський, І. Коссак, І. Цьокан, М. Стронський, Р. Купчинський, Л. Лепкий, В. Старосольський та інші.
Проявом революційних настроїв січовиків стало братання між ними і солдатами-наддніпрянцями російських частин у районі сіл Куропатники Бишки Конюхи на Тернопільщині. А почалося з того, що вечорами з російських окопів стали лунати українські пісні. Незабаром в окопах і землянках усусусів зявилися київські, петроградські часописи. Почалися зустрічі стрільців і солдатів на нейтральній смузі, де на дротяній загорожі було встановлено поштову скриньку і галичани надсилали листи рідним за лінію фронту.
«Становище Українських Січових стрільців, звернених крісами проти відродженої України, було справді нестерпне, згадував колишній командир Коша Н. Гірняк. Після палких дебат над проблемою ролі Легіону в новій ситуації команда коша скликала нараду всіх формацій Легіону. Вона відбулася в травні 1917 р. в постою Коша. Проводив Д. Вітовський»[60]. Отож 26 травня у Пісочній на Львівщині галицькі старшини вирішували, що робити далі. Більшість із них, в першу чергу Г. Коссак, І. Сіяк, О. Букшований, висловили пропозицію розпустити полк УСС, тим більше, що він складався із добровольців і у цьому був незалежним від австрійського військового командування. Всім пропонувалося повернутись на батьківщину і готувати сили для визволення Галичини. Частина учасників наради на чолі з Д. Вітовським, Н. Гірняком і представником К. Левицького та Є. Петрушевича (керівники Української парламентської репрезентації) В. Старосольським, який прибув із Відня, закликали зберегти січову формацію і звернутися до політичного проводу Галичини з листом, в якому викласти пропозиції стрілецтва. На тому й зійшлися.
Серед документів легіону УСС тих часів чимало свідчень про широку культурно-освітню діяльність коша під командуванням отамана Н. Гірняка. Протягом усієї війни між кошем і діячами культури і мистецтва Галичини підтримувалися тісні дружні стосунки. У травні 1916 р., наприклад, управителька львівського театру «Українська бесіда» і видатна акторка К. Рубчакова звернулася до отамана Н. Гірняка з проханням звільнити від служби до 15 липня того року для участі у спектаклях підхорунжого О. Гірняка (брата командира коша, пізніше відомого актора театру «Березіль» у Харкові, репресованого у 30-х роках, який згодом емігрував до США), десятника Л. Лісевича та Е. Банаха. Крім того, просила відпустити до Львова хористами театру підхорунжого Баландюка і десятника Луцького. 30 січня 1917 р. пише до Н. Гірняка письменник В. Стефаник: «Я хотів би глянути на Ваш Кіш і тому прошу Вас, як господаря, шоб Ви пустили мене до Українських січових стрільців». У березні того ж року В. Барвінський просив командування коша дозволити взяти участь у виступі хору товариства «Львівський Боян» кільком стрільцям на вибір отамана Гірняка. У березні К. Рубчакова просить відпустити із коша до її театру знаного стрілецького актора Новіну-Розлуцького. В. Гнатюк наполягав відпустити до етнографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка підхорунжого І. Романківа[61].
У цей час під тиском Антанти, а також з метою збити наростання антивоєнних настроїв у Росії та на фронті, військовий міністр О. Керенський за згодою Тимчасового уряду готував новий наступ на Південно-Західному фронті. Він особисто прибув до Галичини, де зупинив на декілька днів свій бронепоїзд у прифронтовому містечку Козова. 15 червня 1917 р. О. Керенський приїхав до Тернополя. Перед десятитисячним строєм військ виголосив патетичну промову, агітуючи за війну до переможного кінця. Однак вона не справила на фронтовиків очікуваного враження, навпаки, офіцери вручили міністру антивоєнну резолюцію, яка була прийнята на мітингу корпусу. Переконавшись, що на заклики фронтовики не реагують, Тимчасовий уряд відновив військово-польові суди, запровадив на фронті смертну кару. Після цього 18 червня було віддано наказ про наступ. Деякі частини і підрозділи, зокрема Гренадерський полк, роти Фінляндського, Павловського полків, відмовилися брати в ньому участь. За це вони були негайно роззброєні, а «заколотники» кинуті за ґрати вязниці Камянця-Подільського. Кровопролиття на фронті продовжувалося, а братання закінчилося[62]. У ті літні дні у складі російської армії у бою під Зборовом відзначився чехословацький легіон (3300 вояків) під командуванням полк. Троянова, який був сформований 1914 р. з українських чехів (70 тис. осіб) Київщини та Волині[63]. Про той бій нині нагадує памятний знак, до якого часто приїжджають офіційні делегації та туристи з Чехії і Словаччини.
Незважаючи на значні бойові заслуги Українських січових cтрільців, австрійське командування все-таки не позбавилося почуття недовіря до них. Начальник штабу 25-го корпусу граф Р. Ламезан-Сален після огляду полку обєктивно відізвався про вишкіл стрільців: «Добрі вояки, хоча боюся, що від них можна всього сподіватися». Наслідком такого ставлення і було призначення командиром усуcусів австрійця Ф. Кікаля та нове обмеження кількісного складу. Полк відведено у другий ешелон оборони в околиці села Конюхи на Бережанщині.
Бої на відтинку січовиків відновилися 29 червня потужним артилерійським обстрілом. 520 російських артбатарей шматували оборону австрійських військ на фронті від Бишок до Зборова протягом 48 годин. Дощового дня 1 липня російські частини без великих зусиль прорвали оборону австрійців та вийшли в район оборони полку УСС. Ф. Кікаль і штаб полку проявили у скрутний момент безпорадність: організувати кругову оборону не вдалося, та й бойовий дух у січовиків був уже не таким, як раніше. В результаті командир полку з великою групою старшин і стрільців потрапили у полон. У строю залишилося всього 9 старшин і 444 стрільців[64].