Поки мої двоє «я» сперечалися, вони майже забули про шановного професора, а коли раптом його присутність почала знов обтяжувати мене, я поквапився спекатись його. Я довго дивився йому вслід: він ішов безлистою алеєю, і хода в нього була добродушна й трохи кумедна, як завжди в ідеаліста й людини віри. В моїй душі точилася запекла боротьба, і, машинально згинаючи й розгинаючи пальці, змагаючись зі скрадливими підступами подагри, я усвідомлював, що вскочив у халепу, взяв на свою голову запрошення на вечерю о пів на восьму, а разом з ним прирік себе на обмін люб'язностями, наукову балаканину і споглядання чужого родинного щастя. Сердитий на себе, я вернувся додому, змішав коньяку з водою, запив ним таблетки від подагри, ліг на канапу і спробував читати. Тільки-но мені пощастило нарешті захопитися «Софіїною подорожжю з Мемеля в Саксонію», чудесною повістю з вісімнадцятого сторіччя, як раптом я знов згадав про запрошення, згадав, що я неголений і мушу одягатися. Господи Боже, ну навіщо я взяв на себе цю халепу? Що ж, підводься, Гаррі, відклади книжку, намилися, вишкрябай до крові підборіддя, причепурися й покажи людям, який ти люб'язний! Намилюючись, я згадав бридку яму на кладовищі, в яку сьогодні опустили незнайомого мені небіжчика, та кислі обличчя знуджених братів і сестер у Христі, і мені навіть не стало смішно. Я подумав, що там, у тій бридкій ямі, під акомпанемент безглуздих нещирих слів проповіді, серед безглуздих, нещирих мін учасників похорону, серед гнітючого краєвиду всіх тих хрестів і табличок з бляхи та мармуру, серед штучних квіток із дроту й скла, не тільки настав кінець тому незнайомому, не тільки завтра чи післязавтра настане и мені кінець і мене теж закопають у землю на очах у знуджених, лицемірних учасників жалобної процесії,ні, так настане кінець усьому, всім нашим прагненням, нашій культурі, нашій вірі, всім нашим життєвим радощам; усе це дуже хворе й скоро буде там поховане. Весь світ нашої культури суцільне кладовище, де від Ісуса Христа й Сократа, від Моцарта й Гайдна, від Данте й Гете лишилися тільки збляклі імена на іржавих табличках, оточені знудженими, лицемірними учасниками траурних церемоній, які багато чого віддали б за те, щоб у них збереглася віра в ці таблички, їхню колишню святиню, багато чого віддали б за змогу сказати хоч одне чесне, щире слово смутку й розпачу про цей минулий світ, але їм не лишається нічого іншого, як, кисло скривившись, стояти навколо могили. З люті я знов порізав підборіддя в тому самому місці, що завжди, й припік галуном рану, а все ж мусив ще раз змінити щойно пришпилений чистий комірець, зовсім не знаючи, навіщо я все це роблю, бо не мав ніякого бажання йти до професора. Але частина Гаррі знову влаштувала спектакль, назвала професора симпатичним чолов'ягою, запрагнула хоч трохи побути серед людей, серед їхнього тепла, поговорити з ними, згадала вродливу професорову дружину, підкинула мені думку, що, власне, дуже приємно провести вечір з такими привітними господарями, допомогла мені заліпити підборіддя англійським пластирем, одягтися, зав'язати гарну краватку й лагідно повела мене в гості, всупереч справжньому моєму бажанню залишитися вдома. Водночас я думав: отак як я тепер одягаюся і йду в гості до професора, щоб обмінятися з ним більш чи менш фальшивими люб'язностями, насправді не бажаючи , цього, так роблять, живуть і поводяться мало не всі люди. День у день, кожної години вони силують себе ходити в гості, провадити розмови, сидіти в установах і в конторах, з примусу, автоматично, проти своєї волі роблять те, що з таким самим успіхом могла б виконати машина або взагалі можна було б не виконувати; і ця вічна, невпинна автоматичність заважає їм, як і мені, критично глянути на своє життя, пізнати й відчути його безглуздість і банальність, його моторошну сумнівність, його безнадійну трагічність і порожнечу. Ох, і вони мають рацію, тисячу разів мають рацію, ті люди, що так живуть, що грають у свою скромну гру і дбають про свої скромні справи, а не опираються цій гнітючій автоматичності й не вдивляються розпачливо в порожнечу, як оце я, схибнутий самітник. Коли я часом на цих сторінках висловлюю зневагу до людей або й глузую з них, то не думайте, що я хочу звалити на них свою вину, звинуватити їх, перекласти на інших відповідальність за своє особисте лихо! Але я, зайшовши так далеко і стоячи на самому краю життя, там, де воно спадає у темну прірву, чиню негарно, брешу, коли прикидаюся перед собою і перед іншими, що ця машина крутиться й для мене, що я й досі належу до цього милого дитячого світу вічної гри!
Цей вечір теж минув так само дивно, як і день. Перед будинком професора я на хвилину спинився й глянув на його вікна. «Ось тут мешкає цей чоловік, подумав я, рік у рік робить свою справу, читає і коментує тексти, шукає зв'язків між арабською та індійською міфологією, і він задоволений своєю працею, бо вірить, що вона має вартість, вірить в науку, якій служить, вірить у вартість самого знання, його нагромадження, оскільки вірить у поступ, у розвиток. Він не пережив війни, не пережив того струсу, якого завдав дотеперішнім основам мислення Ейнштейн (він вважає, що вчення Ейнштейна стосується тільки математики), не помічає, як навколо нього готуються до нової війни, вважав, що євреїв та комуністів є за що ненавидіти, він добра, бездумна, задоволена дитина, що пишається собою. Йому можна тільки позаздрити». Я набрався духу й зайшов до будинку. Мене впустила служниця в білому фартушку. Наче щось передчуваючи, я добре запам'ятав, куди вона поклала мого капелюха й повісила пальто. Вона завела мене в теплу, добре освітлену кімнату й попросила почекати. Замість проказати молитву чи трохи подрімати, я раптом, немов хлопчак, узяв у руки першу річ, яка потрапила мені на очі, невеличку гравюру у рамці, що стояла на круглому столику, підперта картонною підставкою. Це був портрет Гете, норовистого, бездоганно зачесаного старого з гарно виліпленим обличчям, на якому не бракувало ні славнозвісних променистих очей, ні відтінку ледь прихованих під великопанською бундючністю самоти й трагічності, на які художник витратив особливо багато зусиль. Йому пощастило надати цій демонічній людині, анітрохи не на шкоду її глибині, чи то професорського, чи то акторського виразу стриманості й доброзичливості і, кінець кінцем, зробити з неї справді милого дідугана, портрет якого міг прикрасити кожний міщанський дім. Певне, цей портрет був не гірший за інші такі портрети, за всі ті старанно вималювані, ремісницькі зображення спасителя, апостолів, героїв, мислителів і державних діячів, а дратував він мене, мабуть, тільки своєю претензійною віртуозністю. Та хоч би як там було, а те марнославне, самовдоволене зображення старого Гете відразу ж вразило мене, й без того вже роздратованого, як прикрий дисонанс, остаточно переконало, що мені не слід було сюди приходити. Тут добре почувалися б гарно стилізовані корифеї і світила нації, а не степові вовки.
Якби тепер зайшов був господар дому, може, мені пощастило б знайти якусь переконливу причину й піти геть. Але зайшла його дружина, і я скорився долі, хоч передчував лихо. Ми привіталися, і до першого дисонансу почали додаватися нові. Господиня сказала, що в мене гарний вигляд, хоч я добре знав, що дуже постарів відтоді, як востаннє бачився з нею, вже коли вона тиснула мені руку, біль у хворих на подагру пальцях нагадав мені про це. Потім вона запитала, як мається моя дружина, і мені довелося сказати їй, що дружина мене покинула й ми розлучилися. Ми зраділи, коли з'явився професор. Він також дуже тепло привітався зі мною, і тоді фальшивість, сміховинність становища набула найпікантнішої форми. Професор тримав у руці газету, яку він передплачував, орган партії мілітаристів, що закликали до війни. Привітавшись зі мною, він показав мені газету й заявив, що в ній пишеться про якогось журналіста, теж Галлера, як і я, негідника й безбатченка, який глузував з кайзера і висловлював думку, що його батьківщина не менше, ніж ворожі їй країни, відповідає за те, що була розв'язана війна. Ото вже, мабуть, пройдисвіт! Але йому й перепало як слід, редакція добре відшмагала мерзотника й поставила до ганебного стовпа. Та коли професор помітив, що мене ця тема не цікавить, то відразу перейшов на інше. Ні йому, ні його дружині навіть на думку не спало, що той страшний чоловік може сидіти перед ними, хоч насправді так воно й було: тим мерзотником був я. Але навіщо зчиняти переполох, навіщо тривожити людей! Я всміхнувся сам до себе, проте вже втратив надію, що матиму з цього вечора якусь приємність. Я добре запам'ятав ту хвилину. Бо саме тоді, коли професор говорив про зрадника батьківщини Галлера, прикре почуття пригніченості й розпачу, яке з'явилося й дедалі наростало в мені, відколи я побував на тому похороні, обернулося в страшний тиск, у фізичний біль, що відлунював аж десь у животі, в моторошне передчуття чогось жахливого. Мені здавалося, що на мене чигала, підкрадалася до мене ззаду якась небезпека. На щастя, служниця оголосила, що обід подано, і ми перейшли до їдальні. Намагаючись сказати чи спитати щось невинне, я їв більше, ніж звичайно, і з кожною хвилиною почував себе все гірше. «Господи Боже, думав я весь час, навіщо ми так силуємо себе?» Я добре відчував, що господарі також сковані, що їм нелегко вдавати з себе бадьорих, чи тому, що їх пригнічувала моя присутність, чи через якийсь домашній клопіт. Вони зверталися до мене з такими запитаннями, на які я не міг щиро відповісти, і скоро так глибоко загруз у брехні, що кожне слово було мені огидне. Нарешті, щоб змінити тему, я почав розповідати про похорон, який сьогодні бачив. Але не знайшов відповідного тону, від моїх потуг на гумор вони ніяковіли, між нами пролягала дедалі ширша прірва, а мені глумливо шкірив зуби степовий вовк, і коли подали солодке, ми вже всі троє мовчали.
Ми повернулися до тієї першої кімнати випити кави й горілки, з надією, що хоч це нам трохи зарадить. Але там мені знов потрапив на очі цар поетів, хоч його й переставили на комод. Я не зміг утриматись і, хоч якийсь внутрішній голос застерігав мене від цього, знов узяв його в руки й почав сперечатися з ним. Я був наче одержимий почуттям, що становище нестерпне, що мені треба будь-що або розворушити господарів, кимось захопити їх, знайти з ними спільний тон або викликати вибух.
Будемо сподіватися, сказав я, що насправді Гете був не такий на вигляд! Ця пиха і шляхетна поза, ця гідність, кокетливо виставлена напоказ шановним глядачам, цей світ чарівної сентиментальності під мужньою зовнішністю! Звичайно, можна багато що закинути старому хвалькові, я сам часто маю чимало претензій до нього, але зображати його таким ні, це вже забагато.
Господиня зі страдницьким виразом на обличчі налила нам кави й вийшла з кімнати, а її чоловік збентежено й докірливо пояснив мені, що цей портрет Гете належить його дружині й дуже їй подобається.
Навіть якщо об'єктивно ви маєте рацію, з чим я, до речі, особисто не погоджуюсь, то не повинні були так різко висловлюватися.
Так, ваша правда, погодився я. На жаль, це моя звичка, моя вада. Я завжди намагаюсь висловлювати свої думки якомога гостріше, як, зрештою, робив і Гете у хвилини натхнення. Хоч, мабуть, цей солодкий міщанський, салонний Гете ніколи не вжив би гострого відвертого слова. Дуже перепрошую вас і вашу дружину скажіть їй, будь ласка, що я шизофренік. А тепер дозвольте мені відкланятись.
Спантеличений господар спробував щось заперечити знов почав говорити про те, що наші тодішні розмови були дуже приємні й корисні, що мої думки про Мітру й Крішну справили на нього глибоке враження, що він сподівався й сьогодні... і так далі. Я подякував ,за ласкаві слова й сказав, що, на жаль, перестав цікавитись Крішною і не маю ніякісінького бажання провадити вчені розмові, що сьогодні я йому кілька разів збрехав. Наприклад, я приїхав до цього міста не кілька днів, а кілька місяців тому, але живу самітником і вже не можу бувати у вишуканому товаристві, бо, по-перше, мене ніколи не залишають поганий настрій і подагра, а, по-друге, я майже завжди п'яний. Далі, щоб з'ясувати все до кінця і бодай не піти звідси брехуном, я змушений був пояснити шановному професорові, що він мене цього вечора тяжко образив. Він приєднався до думки реакційної газетки про Галлера, став на позицію, яка личить дурному, твердолобому офіцерові, а не вченому. Той «пройдисвіт», «безбатченко» Галлер стоїть перед ним, і краще було б і для нашої батьківщини, і для цілого світу, якби хоч кілька людей, здатних мислити, боронили розум і мир замість сліпо, бездумно кидатися у вир нової війни.