Осіннє Рондо місячної ночі - Алла Рогашко

Алла Рогашко

Осіннє Рондо місячної ночі

Свято, яке завжди з нами

Якось мені надійшов лист від незнайомої жінки з проханням почитати її роман. Мене здивувало не це, бо такі прохання отримую часто й колись сама зверталася до старших колег. Перед літератором-початківцем постає, наче ніж до горла, дилема: писати чи не писати. Для мене це звучало по-іншому: бути чи не бути. І, отримуючи від когось рукопис, я можу визначити, наскільки творчість важлива для автора, який потенціал у нього. Бо після критики він або повернеться до життя звичайної людини, або вперто працюватиме далі. Навіщо? Щоб оповісти світові щось важливе, подати сигнал: я існую, бо я відчуваю і думаю.

Алла Рогашко з міста Рівне, чий рукопис я отримала, належить, якщо я не помиляюся, до другої категорії. Вона насамперед спостерігач. І, поспішаючи з роботи додому до родини, помічає не лише людей, які чимось відрізняються від інших і тому викликають її симпатію, а й знаки на землі й на небі. Вона відкрита до світу, хоча у своїй скромності, зачаєності, невловимому смутку нагадує пташку, яка самотньо сидить на дереві під холодним вітром. Сили їй додає віра в те, що сонце врешті засяє і зігріє весь світ теплом. Не лише її, а й інших птахів, які десь так само сидять на безлистих деревах і потребують тепла. Таке ставлення до життя дуже важливе, бо допомагає протистояти долі, вірити в перемогу над темрявою.

Молода жінка їде до Львова з села, щоб зустріти свою долю. Назустріч Святу. Жодного побутовізму, приземленості, бо Львів це свято, яке завжди з тобою. Щодня. У дощ і в спеку. Це зрозуміло, про це написано вже багато книжок. Але Люба, героїня роману, відчуває над собою те, що колись знали наші предки,  Незворотність долі, або ж Фатум. Нереалізовані надії, трагічні помилки, злочини все це впливає на життя нащадків. Якщо справедливість не перемогла в минулому, вона здійсниться в майбутньому. Сучасна людина забула про своє коріння, не цікавиться родинними історіями, а тому всілякі збіги й повтори або не помічає, або вважає містикою. Тому Алла не сучасна, але й не колишня. Для неї і для її героїнь однаково звичні як довга сукня з корсетом, так і шорти з футболкою. І коли загадкова стара жінка в чорному питає: «Котра година?», то здебільшого не отримує відповіді. Бо час для тих, хто не вміє чекати. Що ж, у кожного свої стосунки з часом. У героїні роману «Осіннє Рондо місячної ночі» ці стосунки містично-романтичні. І, попри все, вона розплутує складні вузли людських стосунків досить довго, перш ніж просто їх розрубати. Хоча добрій і співчутливій людині це нелегко. Але є принципи, один із яких не дозволяти іншим розпоряджатися твоєю долею. Для письменника, який вступає у літературний процес, це дуже важливо.

В українській жіночій белетристиці постійно зявляються нові імена. Містика є чи не обовязковим елементом оповіді, хоча здебільшого це данина моді або відсторонена позиція автора, хто не є, як то кажуть, містичною натурою. У Алли Рогашко містика органічна. Вона бачить те, чого не бачать інші. І при цьому дивується: чому ви цього не бачите? Не чуєте голосів, які благають про порятунок? Це викликає довіру до її письма.

Питання майстерності зараз у автора мусить бути на першому місці. Такий шлях проходить кожен письменник, головне, щоб він не урвався й кожна книжка підіймалась на ще один щабель.

Сподіваюсь, читачами першого роману Алли Рогашко стануть жінки й чоловіки, яких не влаштовує приземлене існування, які хочуть кохати і бути коханими, а не імітувати це найглибше із почуттів. Які бажають цього іншим, а не лише собі. Закохані, які потонули у мертвій підземній ріці, що нею стала Полтва у Львові, їх важко забути. Як і обличчя, що на мить промайнуло у віконці львівського трамваю. А якщо десь вас стара жінка у чорному зупинить на вулиці й спитає, котра година, ви одразу згадаєте цю книгу. Принаймні, я такого боюся, бо мешкаю у Львові. Коли текст починає входити в реальність це магія. Автора такого тексту слід сприймати серйозно. Він може подарувати свято і може його скасувати, коли це свято не потрібне.

Утім, не буду лякати майбутніх читачів. Львів наш Париж і наш Відень, і українські письменники зараз дуже потужно вводять це місто в літературний обіг.

Галина Пагутяк

Осіннє Рондо місячної ночі

Осіннє Рондо місячної ночі

Цього роману могло не бути, якби не моя непояснимо-сильна любов до Львова. Дякую, тобі, Львове, за те, що даруєш моїй душі натхнення, що даєш сили жити далі, незважаючи ні на що

Із розмови двох янголів

Слухай уяви собі: глуха ніч на чорному небі красується повня сяйво запаленого ліхтаря злегка освічує мокру від дощу бруківку під ліхтарем Він і Вона Уявляєш? А ще звучить Музика. Усе це разом то є Рондо[1]. Осіннє Рондо місячної ночі, що повторюється знову і знову. Ти чуєш? Дивовижно, правда? Що може бути ліпше за це виняткове єднання?.. Ти їх бачиш? Які вони милі, правда? Так любо дивитись на них Але що це? Чи хто?! Якась незвідана химерна сила неначе шкребеться крізь усю цю красу і благодать, щоб розтоптати, знищити, занапастити те світле й чисте, що звучить у Рондо Нащо це потрібно їй? Либонь, живиться тим, що руйнує все справжнє і прекрасне, і лиш тому продовжує існувати? А котра година?.. Може, то не ніч? Не ніч, а день насправді, просто темно як уночі Хто би сказав, котра тепер година?.. Просте, здавалось би, питання губиться в мороці, і відповіді не знайти нізащо у цьому житті У цьому? Що значить «у цьому»? Яке ж іще може бути життя?.. Хтозна, якесь інше Слухай, а що то за вулиця? Зовні схожа на вузеньку, затишну львівську вуличку, але щось не те із нею. Якась вона не така, ця вуличка. Неначе мертва так звісно, мертва: будинки сірі і закинуті, замість вікон зяють нерівні діри, а в них примарна чорнота Дерева тут теж мертві. Голі й мертві Ліхтар щез Що стало з вулицею? Мабуть, химерна сила вдерлася сюди і зруйнувала всю красу А що нині за пора? Ніби схоже на весну. Так, це точно весна, на деревах квіти. Якісь вони чудні й так неприродно звисають із гілля Так, нині весна. Однак чому таке гостре відчуття осені? Звідки воно? Уже навіть чути її запах запах осені І листя сухе зашурхало під ногами Як же боляче від цього шурхання Чи то насправді не листя? Що це за звуки?.. Щось вони нагадують але що?.. Не можу збагнути Ґм. Дивно все це Дивись, квіти на деревах скручуються! Що це з ними? Утім дерева ж мертві, отже, і квіти мусять бути неживі Та-а-ак, оце-то місцина І як сюди занесло цю безталанну? Чому поряд Неї немає Його? Немає Його і їхньої Музики! Є лиш Вона наодинці з цією химерою. Рондо місячної ночі зруйновано вщент Слухай, але ж Вона виплутається з усього цього безумного плетива, так уміло зведеного химерою?! Химерою То вона є чи її не існує насправді? Хтозна Може, все це лиш марево А Вона Вона сильна, то я знаю точно. Утім передбачити будь-що важко, бо ця химера теж сильна. Та й руйнувати значно легше

Розділ I

Весною до Степана прийшло кохання. Воно вибухнуло в його серці так раптово й неждано, як грім серед ясного сонячного неба. Все почалося з музики. Якось по обіді він викроїв трохи часу для прогулянки. Бо справ завжди купа, а тут така весна буяє! Поволі чимчикував вуличками міста й насолоджувався дивом, дарованим весною. Аж раптом слух уловив чарівну музику, що линула десь звіддалік. Хтось виконував на фортепіано Шопена. Степан забув про все на світі: куди йшов, про що думав щойно, ущент стерлись із памяті проблеми, які діймали його останнім часом,  і щодуху помчав до тієї вулиці, звідки линула музика.

Він підійшов ближче, до самого паркану, за котрим височів невеличкий двоповерховий будинок, красиво обплетений виноградною лозою і щедро обсаджений перед фасадом тюльпанами. Одне з вікон другого поверху було прочинене, і саме звідти лунала музика.

Парубок став у тіні дерева, заплющив очі й з насолодою поринув у дивовижні мелодії, що відтворювались клавішами інструмента. Він обожнював музику: коли слухав її, здавалось, душа возносилась десь у небеса й парила в благодаті, понад усім земним і несуттєвим.

То музикувала панянка, він точно це знав. Так може музикувати лише жінка трепетно й обережно, душею відчуваючи і проживаючи кожну ноту, кожен звук.

Степан не може сказати точно, скільки там пробув здавалось, цілу вічність, аж поки не стихла музика. Та йти не збирався. Він мусить побачити ту, хто так нещадно покраяла його душу дивними мелодіями! Мусить!

Немов у відповідь на благання його серця, вікно розчинилось навстіж, і в ньому зявилась юна особа жіночої статі років сімнадцяти у світло-блакитному вбранні. Лиш тільки він глянув на неї серце защемило так, наче в нього справді влучила стріла Амура.

Це була така краля! Справжня Богиня краси! Її чорні, як смола, локони гойдалися від кожного поруху, наче натягнені пружини, обличчя палахкотіло якимось винятковим світлом, здавалось, найясніша зоря спустилась з небес, аби осяяти її образ.

Степан зачаровано дивився на кралю, і серце запекло в грудях, наче розжарений на вогні шмат заліза.

 Сестричко! Ходи ж до мене швидше, люба, скажу тобі щось!  окликнула вона приємним дзвінким голоском точно свіжий струмок полився на Степанову душу.

 Чекай, Софіє, зараз прийду!  гукнуло у відповідь дівча років десяти, яке колихалось на гойдалці.

Панянка постояла у вікні, виглядаючи на сестру й, зачинивши його, зникла.

Софія Яке ж славне імя!

Степан провів поглядом дівчинку, яка зіскочила з гойдалки й побігла, весело підстрибуючи, додому. Замріяно потупцявши ще якийсь час під деревом і згадавши нарешті про справи, він пішов своєю дорогою.

Направду, справ він мав цілу купу: статтю про будівництво електростанції[2] треба здати редактору до кінця робочого дня. А писати її він ще й не починав, хоч був на будівництві кілька днів тому. Окрім того, мусить забігти до професора Конопенка з Наукового товариства. Той обіцяв йому дати можливість послухати одну з його доповідей. Теми, які підіймав у своїх працях Конопенко, Степана хвилювали. Він хотів узяти інтервю в професора й розлого написати про його діяльність. І хоч такого завдання Степанові редактор не давав, проте парубок дуже цього прагнув. Він був переконаний, що тема збереження довкілля завжди актуальна й потрібна. А цими днями до Львова приїздить Іван Франко, буде лекцію читати[3]. Він мусить потрапити на неї, бо глибоко поважає цього письменника.

Спершу Степан побіг до редакції, щоб швидко написати і здати запланований матеріал. А вже потім помчав до Наукового товариства. Попри навантаження роботою, у думках постійно зринав образ кралі Софії, що музикувала Шопена. Її миле личко, легкі порухи рук, волосся картинками спливали перед його очима, а дзвінкий приємний голос лунав, здавалось, десь зовсім поряд. Це добряче відволікало, проте відчуття були приємними та теплими. Повернувшись додому пізно ввечері, він не мав спокою до самої ночі.

Наступного дня, прогулюючись так само по обіді з другом Яковом, потягнув його до тієї вулиці: а раптом вона знов музикує? Та другові про свої наміри й бажання нічого не сказав.

 Хто тут мешкає?  сповільнивши ходу, ніби між іншим, спитався він у Якова, коли вони простували повз будинок чорнявої красуні.

 Знатне польське сімейство. Ти повинен знати графа Полонського він політикою надто захопився останнім часом, про нього чути на кожному кроці.

 Так-так, справді, знаю!  Парубок згадав, як нещодавно писав про цього політика-початківця коротку замітку в розділ новин.

 А дочки їхні такі кралі, що світ не бачив!  завзято продовжував друг, аж раптом уважно поглянув на Степана.  А чому це ти питаєшся?

Степан, не зводячи очей із зачиненого вікна, лиш зітхнув.

 Що, невже втрапив під чари?  лукаво всміхнувся Яків.

 Он же вона! Богиня  Його обличчя просвітліло, а очі прикипіли до юної красуні, яка сиділа на лавці в тіні розлогого клена, читаючи книжку.  Я мушу з нею познайомитися!

 Не знаю, не знаю, друже, що тобі на то сказати,  хмикнув Яків.  Вона така горда й непідступна Якщо раптом обдарує тебе крижаним поглядом то вже буде тобі щастя. А про більше годі й мріяти!