Злій Чаклунці кортіло заволодіти срібними черевичками, які носила Дороті. Бджоли, вовки і ворони вже не могли допомогти своїй хазяйці. Золота шапка втратила свої чари, зате якби Злій Чаклунці дісталися срібні черевички, це компенсувало б їй втрату всього іншого. Вона постійно стежила, чи не зніме Дороті черевички, щоб їх можна було поцупити. Проте дівчинка так ними пишалася, що скидала тільки коли приймала ванну і вкладалася спати. Стара відьма дуже боялася темряви, тому навіть не могла подумати про те, що можна увійти до кімнати Дороті, доки та спить, і викрасти черевички. Води ж вона боялася навіть більше, ніж темряви. Зла Чаклунка не тільки ніколи не вмивалася сама, але й пильнувала, щоб на неї не потрапила бодай краплина води.
Чаклунка Заходу була справді дуже хитра й підступна, і вона задумала план, як заволодіти жаданими черевичками. Посередині кухні вона натягнула залізну дротину, а потім чарами зробила її невидимою. І ось одного разу Дороті, не сподіваючись лиха, йшла собі кухнею. Раптом перечепилася через невидиму перепону і впала на підлогу. Дівчинка не вдарилася, але один срібний черевичок зіскочив з її ніжки, й раніше ніж Дороті спам'яталася, стара вхопила його й натягнула на свою кістляву ногу.
Зла Чаклунка тріумфувала. Навіть якби Дороті знала, як діють чарівні черевички, одного все одно було б мало, аби помститися кривдниці.
Побачивши, що сталося, дівчинка обурилася й гукнула Чаклунці:
Віддайте мій черевичок!
Нізащо! гаркнула та. Тепер це мій черевичок.
Ви огидна відьма! сказала Дороті. Ви не маєте права!
Ще чого! розсміялася Чаклунка. Кажи, що хочеш, все одно черевичок лишиться в мене, а колись я заберу в тебе і другий! От побачиш неодмінно заберу!
Дороті, почувши цю погрозу, так розсердилася, що схопила перше, що їй потрапило під руки відро з водою, і облила стару відьму з голови до ніг!
Чаклунка верескнула від жаху й, до щирого подиву Дороті, почала просто на очах зменшуватися.
Глянь, що ти накоїла! крикнула відьма. Тепер я розтану!
Пробачте мені, я не хотіла, збентежено пробубоніла Дороті, злякано спостерігаючи, як Зла Чаклунка тане, ніби шматок коричневого цукру.
Хіба ти не знала, що у воді моя погибель? простогнала Чаклунка.
Звісно, ні, сказала Дороті. Звідки ж мені було це знати?
Ну то знай, ще трошки, і від мене нічого не залишиться, і замок стане твоїм. Я завжди була хитрою і підступною, але навіть не могла подумати, що мене знищить маленька дівчинка. Так що дивися, милуйся, що ти наробила
На цих словах Зла Чаклунка розтеклася по підлозі бурою калюжею і почала розпливатися по кухні. Побачивши, що мучителька майже розтанула, Дороті полила дошки підлоги з другого відра й почала прибирати бруд; потім вимела залишки за поріг. Підібрала черевичок, вимила його, насухо витерла ганчіркою і знову взула на ногу. Так несподівано здобувши свободу, дівчинка побігла до клітки й повідомила Леву, що володарювання Злої Чаклунки закінчилося й вони більше не полонені.
13. Звільнення
Лякливий Лев дуже зрадів, коли дізнався, що Зла Чаклунка розтанула після відра води, яке на неї вилила Дороті. Дівчинка відчинила клітку й випустила його на волю. Друзі попрямували до жовтого замку, і Дороті скликала моргунів та оголосила їм, що вони більше не раби.
Ця новина моргунів неймовірно ощасливила, бо вони протягом багатьох років гнули спини на Чаклунку Заходу, а та замість подяки платила їм жорстокістю. Віднині цей день став загальним святом, і його відзначали всі у Краї Моргунів танцями й співами.
13. Звільнення
Лякливий Лев дуже зрадів, коли дізнався, що Зла Чаклунка розтанула після відра води, яке на неї вилила Дороті. Дівчинка відчинила клітку й випустила його на волю. Друзі попрямували до жовтого замку, і Дороті скликала моргунів та оголосила їм, що вони більше не раби.
Ця новина моргунів неймовірно ощасливила, бо вони протягом багатьох років гнули спини на Чаклунку Заходу, а та замість подяки платила їм жорстокістю. Віднині цей день став загальним святом, і його відзначали всі у Краї Моргунів танцями й співами.
Я би був зовсім щасливий, зітхнув Лев, якби поруч із нами були наші вірні друзі Страшило і Залізний Лісоруб.
Може, ми спробуємо їх врятувати? запитала Дороті.
Вони попросили моргунів допомогти їм розшукати зниклих друзів. Моргуни відповіли, що готові на все заради Дороті, яка подарувала їм свободу. Тоді дівчинка обрала найбільш тямовитих мешканців у помічники, і вони подалися на пошуки. Мандрували так майже два дні, доки не опинилися в гористій місцевості, де і знайшли розбитого та потрощеного Лісоруба. Його сокира лежала поруч руків'я було відламане, а лезо заіржавіло.
Моргуни обережно підняли Лісоруба й віднесли в замок. Коли Дороті побачила, що сталося з її вірним другом, то гірко заплакала, та й Лев також дуже засмутився. Тоді Дороті звернулася до моргунів:
А чи є серед вас ковалі?
Звісно, до того ж майстерні, була відповідь.
Тоді пришліть їх до замку, попрохала дівчинка. А коли ковалі прийшли зі своїми інструментами, вона запитала: Чи можете ви полагодити Залізного Лісоруба?
Майстри уважно оглянули Залізного Лісоруба й повідомили, що вони готові взятися до роботи і незабаром вірний друг Дороті буде як новенький. Вони зачинилися у одній із зал жовтого замку і працювали три дні та чотири ночі; вони стукали молоточками, паяли, полірували, випрямляли зігнуті руки та ноги. Зрештою Залізний Лісоруб набув свого колишнього вигляду всі частини тіла знову працювали як годиться. Що й казати, на його залізному тулубі з'явилося кілька латок, та Лісоруб не був марнославний і на такі дрібниці не зважав.
Коли нарешті він сам прийшов до Дороті й подякував їй за порятунок, то так розчулився, що не міг стримати сліз, і дівчинці довелося витирати їх фартушком, аби щелепи не заіржавіли. Лев теж раз у раз витирав очі кінчиком хвоста, аж його пухнаста китичка зовсім змокла, і він змушений був піти надвір, щоб висушити її на сонці.
Якби з нами був наш Страшило, зітхнув Лісоруб, коли вислухав розповідь Дороті, ось тоді я був би по-справжньому щасливий.
Неодмінно треба його знайти, вирішила дівчинка.
Вона скликала моргунів, і всі разом вирушили на пошуки. Через півтора дні нарешті надибали високе дерево, куди мавпи закинули одяг Страшила.
Дерево було таке високе, а стовбур такий гладенький, що залізти туди здавалося просто неможливим. Та Лісоруб сказав:
Я зрубаю його, і тоді ми дістанемо одяг Страшила. Доки моргуни-ковалі лагодили Залізного Лісоруба, інший моргун, який колись був золотих справ майстром, виготовив руків'я зі щирого золота і прикріпив до сокири замість старої поламаної рукоятки. Його друзі відчистили сокиру від іржі й відполірували так, що вона сяяла, наче й справді була зі срібла.
Тож тепер Залізний Лісоруб узявся за сокиру і незабаром дерево впало до ніг друзів. Вузлик із одягом Страшила впав із гілля й покотився в траву. Дороті підібрала його, а моргуни з пошаною доправили до замку. Там вони напхали одяг свіжою чистою соломою, і незабаром Страшило вже дякував усім тим, хто взяв участь у його порятунку.
Тепер, коли друзі знову зібралися всі разом, можна було трошки перепочити. Вони провели кілька прекрасних днів у жовтому замку, де їм давали все, що потрібно для хорошого відпочинку. Та якось уранці Дороті згадала про тітоньку Ем.
Треба повертатися до Смарагдового Міста й вимагати в Оза, щоб він виконав свої обіцянки, сказала дівчинка.
Так, погодився Лісоруб, і я нарешті отримаю серце.
А я мозок! радісно вигукнув Страшило.
А я хоробрість, задумливо промовив Лев.
А я повернуся додому, в Канзас! вигукнула Дороті й радісно заплескала в долоні. Давайте вже завтра повернемося до Смарагдового Міста!
Так вони й вирішили. Наступного дня скликали моргунів попрощатися. Моргуни дуже засмутилися, що їхні рятівники полишають країну. Вони встигли так полюбити Залізного Лісоруба, що заходилися вмовляти його, аби він залишився і став правителем Краю Моргунів. Коли стало ясно, що мандрівники мають твердий намір повернутися до Смарагдового Міста, моргуни принесли їм подарунки. Тото та Леву золоті нашийники. Дороті отримала чудовий браслет, прикрашений діамантами, а Страшило ціпок із золотим руків'ям, щоб йому зручніше було ходити. Залізному Лісорубу дали срібний слоїк для мастила, прикрашений золотом і коштовним камінням.
Так вони й вирішили. Наступного дня скликали моргунів попрощатися. Моргуни дуже засмутилися, що їхні рятівники полишають країну. Вони встигли так полюбити Залізного Лісоруба, що заходилися вмовляти його, аби він залишився і став правителем Краю Моргунів. Коли стало ясно, що мандрівники мають твердий намір повернутися до Смарагдового Міста, моргуни принесли їм подарунки. Тото та Леву золоті нашийники. Дороті отримала чудовий браслет, прикрашений діамантами, а Страшило ціпок із золотим руків'ям, щоб йому зручніше було ходити. Залізному Лісорубу дали срібний слоїк для мастила, прикрашений золотом і коштовним камінням.
Кожен із мандрівників щиро подякував моргунам, і вони довго тиснули одне одному руки, доки не стомилися.
Дороті відчинила буфет злої чаклунки, щоб наповнити кошик їжею в дорогу. Там вона побачила золоту шапку. Дівчинка одягнула її, і виявилося, що убір якраз пасує. Тож хоча Дороті анічогісінько не знала про чарівні властивості золотої шапки, вона вирішила одягнути її просто зараз, а свій чепчик поклала до кошика.
Усі приготування до мандрівки завершилися, і друзі вирушили до Смарагдового Міста, а моргуни в один голос побажали їм щасливої дороги.
14. Летючі мавпи
Певно, ви пам'ятаєте, що поміж замком Злої Чаклунки Заходу і Смарагдовим Містом не було не те що найменшої дороги, а навіть вузенької стежинки. Коли стара відьма побачила чужинців, вона вислала проти них летючих мавп, і ті притягнули Лева й Дороті з Тото. Шлях назад виявився значно сутужнішим, хоча мандрівники крокували полями, де ріс жовтець і маргаритки. Вони, звісно, знали, що треба йти просто на схід, туди, де встає сонце, і так вони й зробили. Але опівдні, коли сонце стояло просто над головою, важко було визначити, де схід, а де захід, тому подорожні швидко збилися зі шляху.
Вони йшли та йшли собі полями, а коли стемніло, на небі зійшов місяць. Тоді мандрівники вирішили зробити привал серед фіолетових квітів із чудовим ароматом, і всі, крім Страшила й Залізного Лісоруба, солодко проспали до самого світанку.
Наступний ранок видався похмурий. Проте друзі все ж таки сміливо рушили в путь, наче ані на мить не вагалися, чи правильно вони обрали дорогу.
Якщо йти швидко, говорила Дороті, то рано чи пізно ми кудись прийдемо.
Та минав день, наставав інший, а вони все йшли полями, всіяними фіолетовими квітами. Страшило почав бурчати собі під носа.