Ця перлина, мовив він, прикрасить скіпетр юного Короля.
Він подав знак неграм піднімати якір.
І коли юний Король почув ці слова, він голосно зойкнув і прокинувся. І побачив крізь вікно, як довгі сірі пальці світанку тягнуться до згасаючих зірок.
І знову заснув він, і побачив такий сон.
Йому марилося, що блукає він у темному лісі, де на деревах ростуть дивовижні плоди і красиві отруйні квіти. Гадюки шипіли на нього, барвисті папуги з криками перелітали з гілки на гілку. Гігантські черепахи спали у гарячій глині. На деревах було повно мавп і павичів.
Далі й далі йшов юний Король, поки не вийшов на узлісся й не побачив там юрмище людей, що порпались у висохлому річищі. Вони снували по скелі, як мурашки. Вони викопували глибокі ями в землі та злазили в них. Дехто лупав скелю величезними мотиками; дехто колупався в піску. Люди вирвали кактус з корінням і розтоптали яскраво-червоні квіти. Вони поспішали, підганяли одне одного, і жоден не байдикував.
З темряви печери споглядали за ними Смерть і Жадоба, і Смерть промовила:
Я втомилася; віддай мені третину їх і відпусти мене.
Але Жадоба похитала головою.
Я втомилася; віддай мені третину їх і відпусти мене.
Але Жадоба похитала головою.
Вони мої слуги, відповіла вона.
А Смерть спитала:
Що тримаєш ти у руці своїй?
Я маю три зерна пшениці, відповіла Жадоба. А тобі нащо?
Дай мені одну зернину, вигукнула Смерть, я посію її у себе в садку. Тільки одненьку і я піду геть.
Нічого я тобі не дам, відтяла Жадоба і сховала руку в брижах свого одягу.
І засміялася Смерть, і дістала келих, і набрала у нього води з калюжі, і піднялася з келиха Лихоманка. Пройшлася Лихоманка крізь юрмище, і третина людей упала мертвою. Холодний морок тягнувся за нею, і водяні змії повзли по боках.
І коли Жадоба побачила, що третина юрмища мертва, вона зачала бити себе в груди й ридати. Била вона себе у безплідні груди і голосила.
Ти винищила третину моїх слуг, лементувала вона, забирайся геть! Он у горах Татарії точиться війна, і ватажки обох сторін кличуть тебе. Афганці забили чорного вола і маршем ідуть у бій. Вони бють списами у свої щити, вони надягли свої залізні шоломи. Що тобі моя долина, навіщо ти тут зволікаєш? Іди собі геть і не повертайся до мене.
Ні, відрекла Смерть, доки не даси мені зернятко пшениці, я не піду я звідси.
Але Жадоба стиснула кулак і зціпила зуби.
Нічого я тобі не дам! промимрила вона.
І засміялася Смерть, і взяла чорний камінь, і пожбурила його в ліс, і з гущавини вискочила Гарячка у вогняних шатах. Вона пронеслася через юрмище, зачіпаючи людей, і всі, кого вона торкалася, помирали. Трава висихала і жовкла в неї під ногами.
І здригнулася Жадоба, і посипала собі голову попелом.
Яка ти жорстока, вигукнула вона, яка ти жорстока! Он у містах Індії за високими мурами лютує голод, і колодязі Самарканда висохли до дна. Лютує голод і в містах Єгипту за високими валами, і сарана наближається з пустелі. Ніл не розлився, не затопив береги, і жерці шлють молитви Ізиді та Озирису. Іди звідси до тих, кому ти потрібна, і залиш мені слуг моїх.
Ні, відмовила Смерть, нікуди я не піду, доки ти не даси мені одне зернятко пшениці.
Нічого тобі я не дам, сказала Жадоба.
І знову засміялася Смерть, і свиснула вона крізь пальці, і прилетіла до них якась жінка. «Чума» було написано в неї на чолі, і зграя голодних хижаків товпилася круг неї. Вона накрила долину своїми крилами, і жодної людини не лишилося в живих.
І помчала з криками Жадоба через ліс, а Смерть застрибнула на свого червоного коня й поскакала геть, і летіла вона швидше за вітер.
І з болотяного слизу на дні долини виповзли дракони і чудовиська, вкритті лускою, і шакали забігали по піску, нюхаючи повітря своїми ніздрями.
І юний Король заплакав і сказав:
Хто були ті люди і що вони шукали?
Шукали вони рубіни для королівського вінця, відповів хтось поруч з ним.
Юний Король здригнувся й, озирнувшись, побачив чоловіка, одягненого як прочанин і зі срібним дзеркалом у руці.
Зблід Король і спитав:
Для якого короля?
Подивись у дзеркало, і побачиш для якого.
Король голосно зойкнув і прокинувся. Яскраве сонце заливало спочивальню, і на деревах королівського саду співали пташки.
Канцлер і державні достойники ввійшли до нього й віддали шану, пажі принесли йому мантію із золотої тканини і поклали перед ним корону і скіпетр.
Юний Король поглянув на них, і були вони пречудові. Гарніші за все, що він колись бачив. Але пригадав він свої сни і сказав придворним:
Заберіть ці речі, бо не вдягну я їх.
Придворні були здивовані, хтось навіть засміявся, бо вирішили вони, що Король жартує.
Але він знову звернувся до них суворо й мовив:
Заберіть усі ці речі та сховайте подалі від мене. Хоч би й був день моєї коронації, я не надягну їх. Бо на верстаті смутку блідими руками болю виткана була моя мантія. В серці цього рубіна закипіла кров, а в серці перлини смерть.
І розповів він їм про свої сни.
І коли придворні почули його історії, то перезирнулися й зашепотіли:
Він вочевидь збожеволів, адже сон це тільки сон, а видіння тільки видіння. Вони не реальні, чого на них зважати? І що нам до життя тих, хто працює на нас? Хіба людина не може їсти хліб, доки не побачить хлібороба, чи пити вино, доки на поговорить із виноградарем?
І Канцлер звернувся до юного Короля зі словами:
Володарю мій, молю, віджени від себе ці чорні думки, вдягни свої прекрасні шати, не відштовхуй від себе корони. Як в іншому разі довідаються люди, що ти король, якщо не матимеш королівського одягу?
Юний Король поглянув на нього.
Це справді так? спитав він. Вони не розпізнають у мені короля, якщо не вберуся я у королівські шати?
Не розпізнають, володарю мій, підтвердив Канцлер.
А я гадав, що бували люди, схожі на королів, відрік юний Король. Але, може, ти правий. І все ж я не вдягнуся в ці шати, не коронуватимуся цим вінцем, і яким я прийшов до палацу, таким і вийду з нього.
Він жестом наказав усім піти, залишив тільки одного пажа, у якому бачив собі товариша, бо той був на рік молодший. Його затримав він собі для послуг, і коли викупався у прозорій воді, то відімкнув велику розписну скриню і витяг із неї шкіряну куртку та грубу накидку з овечого руна, у які вдягався, коли пас на пагорбах кошлатих кіз свого опікуна. У цей одяг він і вбрався, а в руки взяв свою грубезну пастушу палицю.
Маленький паж від подиву розширив очі та звернувся до Короля з посмішкою:
Володарю мій, я бачу тільки твою мантію і твій скіпетр, а де ж твій вінець?
Тоді юний Король зірвав гілочку шипшини, що оплітала його балкон, зігнув її в кільце і поклав собі на голову.
Це буде мій вінець, відповів він.
Отак убраний, вийшов юний Король з опочивальні у Велику Залу, де на нього чекали всі придворні.
Придворні розвеселилися, і дехто навіть гукнув:
Володарю, твій народ чекає на короля, а ти їм покажеш злиденного жебрака!
Інші, навпаки, розгнівалися:
Він ганьбить нашу державу, він не гідний бути нашим володарем!
Сам він не відповів ані словом, а рушив униз пишними порфіровими сходами, через бронзову браму, потім сів на коня й поскакав до Собору, а маленький паж біг за ним слідом.
І люди сміялися і говорили:
Це королівський блазень їде собі верхи, і глузували з нього.
І він натягував повід і говорив:
Ні, я король, і розповідав людям про свої сни.
Тоді з натовпу вийшов чоловік і звернувся до нього з дошкульним словом:
Хіба ви не знаєте, пане, що усі розкоші багатіїв дають виживати бідноті? Вашою пихою ми годуємося, ваші пороки приносять нам хліб насущний. Горбатитися на хазяїна важко, та не мати хазяїна, на якого горбатишся, ще важче. Невже думаєте ви, що гайворони годуватимуть нас? А як ви зміните це становище? Накажете покупцеві: «Купуй за таку-то ціну!» Накажете купцеві: «Продавай за таку-то ціну!» Сумніваюся я. Отже повертайтеся до палацу, вдягніть свої пурпурні шати й тонку білизну. Яке вам діло до нас і наших страждань?
Хіба багаті й бідні не брати? спитав юний Король.
О, звісно, відповів чоловік, і наймення багатого брата Каїн.
І наповнилися очі юного Короля слізьми, і їхав він далі серед людського гомону, а маленький паж відстав і залишив його.
Коли він доїхав до величного порталу Собору, солдати наставили свої галябарди і спитали:
Чого ти тут шукаєш? Ніхто не має права входити через ці двері, окрім Короля.
Лице його спалахнуло гнівом, і мовив він до них:
Я і є Король!
Відштовхнув він їхні галябарди й увійшов до Собору.
І коли Єпископ побачив, які він заходить у своєму вбранні козопаса, то підвівся йому назустріч і сказав:
Сину мій, хіба це королівські шати? А яким вінцем коронуватиму я тебе, який скіпетр вкладу до твоїх рук? Адже це мусить бути день радості, а не день приниження.
Чи буде Радість носити те, що скроїло Горе? відповів юний Король. І розповів про три свої сни. Коли почув про них Єпископ, то звів брови й мовив:
Сину мій, я стара людина, на холодному схилі днів, я знаю, що багато злочинів коїться у світі. Жорстокі розбійники спускаються з гір, викрадають малих діточок і продають їх маврам. Леви чатують на каравани і нападають на верблюдів. Дикі кабани підкопують коріння пшениці на ланах, лисиці гризуть виноградні лози на схилах. Пірати спустошують узбережжя, спалюють човни рибарів, відбирають їхні неводи. На солончакових болотах живуть прокажені, хатки їхні сплетені з очерету, і ніхто не сміє наближатися до них. Жебраки тиняються у містах, харчуються разом із собаками. Чи можеш ти щось вдіяти? Чи розділиш ложе своє з прокаженим? Чи посадиш жебрака за свій стіл? Чи дослухається лев до твоїх вмовлянь, чи скориться тобі дикий кабан? Хіба Той, хто вигадав нещастя, не мудріший за тебе? Тому я не хвалю тебе за вчинок твій, а прошу повернутися до палацу, зробити веселе обличчя, убратися в одяг, гідний короля, і тоді золотим вінцем я короную тебе і вкладу скіпетр із перлиною у руку твою. А щодо снів, не думай про них більше. Тягар світу цього занадто важкий для однієї людини, і світову скорботу несила перенести одному серцю.
І ти говориш таке в цьому храмі? обурився юний Король, пройшов широким кроком повз Єпископа, піднявся сходинками до вівтаря і зупинився перед образом Христа.
Він стояв перед образом Христа, а праворуч і ліворуч від нього були чудові золоті збанки амфора з жовтавим вином і фіал зі святим миром. Він схилив коліна перед образом Христа, і великі свічки яскраво спалахнули, і ладан закурився сизими кілечками аж попід баню. Він опустив голову в молитві, і священики у грубих рясах відступили од вівтаря.