І коли вдягнувся він у свої ризи, і ввійшов до церкви, і схилив коліна перед олтарем, уздрів він, що олтар аж рясніє від квітів чудесних, яких він не бачив ніколи. Дивовижні ті квіти були, краси не буденної, і краса та стривожила йому серце, й аромат їхній був пянкий, і відчув він радість, от тільки збагнути не міг, чому він радіє.
Тоді відімкнув він святилище й розкурив ладан у дароносиці, що зберігалася там, і показав людям святу облатку, і сховав її знову під священним покривалом. А потім звернувся він до пастви своєї й хотів говорити про гнів Божий. Але краса білих квітів збентежила його, й аромат їхній був такий солодкий, що інші слова зірвалися з вуст його, й заговорив він не про гнів Божий, а про бога, наймення якому Любов. А чому говорив він так, і сам не знав.
І коли закінчив він проповідь, люди ридали, а Священик повернувся до ризниці, й на очах його бриніли сльози. Увійшли диякони і почали знімати з нього ризи, і узяли від нього стихар, і пояс, і стрічку нарукавну, і фелон. А він стояв, як уві сні.
І коли роздягли вони його, поглянув він на них і мовив:
Що це за квіти, що стоять на олтарі, звідки вони тут узялися?
І відповіли йому диякони:
Що за квіти, сказати не вміємо, але принесли їх із Кутка Нечестивих.
І затремтів Священик, і повернувся до себе додому, і почав молитися.
А вранці, ще до схід сонця, пішов він з ченцями й музиками, зі свічкарями й кадильниками, і з іншим людом на берег Моря, і благословив він Море й усіх істот, що населяють його. І Фавнів благословив, і крихітних створінь, що танцюють по лісах, і тих блискучих істот, що позирають з-поміж листя. Усе, що існує в Божому світі, благословив він, і людей охопила радість і подив. Але ніколи вже більше не виростали в Кутку Нечестивих квіти, лишалося те поле безплідним, як і раніше. І ніколи вже більше не зявлялися в затоці морські мешканці, як траплялося раніше, бо вибралися вони в іншу частину великого Моря.
А вранці, ще до схід сонця, пішов він з ченцями й музиками, зі свічкарями й кадильниками, і з іншим людом на берег Моря, і благословив він Море й усіх істот, що населяють його. І Фавнів благословив, і крихітних створінь, що танцюють по лісах, і тих блискучих істот, що позирають з-поміж листя. Усе, що існує в Божому світі, благословив він, і людей охопила радість і подив. Але ніколи вже більше не виростали в Кутку Нечестивих квіти, лишалося те поле безплідним, як і раніше. І ніколи вже більше не зявлялися в затоці морські мешканці, як траплялося раніше, бо вибралися вони в іншу частину великого Моря.
Зоряний хлопчик
Якось двоє бідних лісорубів пробиралися крізь великий сосновий ліс. Стояла зима, й ніч була навдивовижу холодною. Сніг густо вкривав землю і гілки дерев: тоненьке галуззя тріщало від морозу обабіч дороги, якою йшли лісоруби. А Гірський Водоспад нерухомо застиг у повітрі, бо Цариця-Крига поцілувала його.
Мороз стояв такий лютий, що ні звірота, ні птаство не знали, що й думати.
Хух! гарчав Вовк, коли продирався крізь чагарники, підібгавши хвоста. Погода просто пекельна. Куди тільки дивиться Уряд?
Тьох! Тьох! Тьох! тенькали зелені коноплянки. Стара Земля померла й лежить у білому савані.
Земля збирається брати шлюб, і це її весільна сукня, перешіптувалися між собою горлиці. Їхні рожеві ніжки зовсім задеревіли на морозі, проте вони вважали за свій обовязок розглядати ситуацію з романтичного боку.
Дурниці! гаркнув Вовк. Кажу вам, у цьому винен Уряд, а якщо ви мені не вірите, я вас зїм.
Вовк мав суто практичний розум і завжди вмів знаходити дієві аргументи.
А от я, зі свого боку, відізвався Дятел, який був природженим філософом, не покладаюся на атомну теорію для пояснень. Якщо щось таке, а не інше, то воно саме таке, і от зараз неймовірно холодно.
Було справді неймовірно холодно. Маленькі Білочки, які жили в дуплі високої ялинки, терлися носиками одна об одну, щоб зігрітися, а Кролики скрутилися в клубочки по норах і не наважуватися навіть поткнутися надвір. Єдиними, хто, здавалося, радів, були Великі Рогаті Сови. Хоча їхнє піря аж заціпеніло від паморозі, їм було байдуже, й вони вирячували свої жовті очиська та гукали одна до одної через ліс:
Ту-віт! Пу-гу! Ту-віт! Пу-гу! Яка ж зараз гарна погода!
Далі й далі йшли Лісоруби, зігрівали собі пальці диханням, тупали підбитими залізом чобітьми по твердому снігу. Раз провалилися вони у глибокий замет і виборсалися з нього білі, як мірошники, що молотять збіжжя; раз послизнулися вони на ковзанці на замерзлому болоті й розсипали свої вязанки хмизу, тож довелося їх знову збирати і звязувати; раз здалося їм, що збилися вони на манівці, і невимовний жах охопив їх, бо знали вони, що Сніг безжальний до тих, хто засинає в його обіймах. Та покладалися вони у вірі своїй на святого Мартина, що опікує подорожніх, знайшли свої сліди і пішли змучено далі, і вийшли нарешті на узлісся й побачили внизу, в долині, вогники села, у якому мешкали.
Така охопила їх радість від свого спасіння, що вони аж засміялися, і Земля видалася їм квіткою срібною, а Місяць квіткою золотою.
Проте, відсміявшись, вони спохмурніли, бо згадали про свої злидні, і мовив один із них:
Чого ми радіємо, адже життя є тільки для багатих, а не для таких, як ми! Краще б ми були померли від холоду в тому лісі, краще б напав на нас хижий звір і роздер.
Твоя правда, відповів його товариш, одним дається багато, іншим мало. Несправедливість розділила світ, і ніде немає рівного розподілу, хіба що у смутку.
І поки вони жалілися на свою лиху долю, сталася дивовижна річ. З небес упала напрочуд яскрава і прекрасна зірка. Вона прослизнула краєм неба, минаючи в польоті інші зірки, й Лісоруби задивилися на неї зачудовано, і здалося їм, що впала вона за купкою верболозу біля малої вівчарні, до якої можна було камінець докинути.
Отакої! Мабуть, там жбан золота для того, хто його першим знайде, вигукнули Лісоруби і помчали вперед так кортіло їм здобути оте золото.
Один із них бігав прудкіше й перегнав другого, і продерся крізь верболіз, і о диво! там на білому снігу справді лежало щось золоте. Він поспішив туди, нахилився і накрив ту річ руками, і було то покривало з золотої парчі, усе розшите зірками і зібране численними брижами. Гукнув він до свого товариша, що знайшов скарб, який упав з небес, і коли товариш підійшов, усілися вони на сніг і розмотали сувій, щоб поділити між собою золоті монети. Горе, горе! не було там золота, ані срібла, ані жодних скарбів, а лише лежало маленьке дитинча й спало.
І сказав один із Лісорубів другому:
Це гіркий кінець наших сподівань, немає нам щастя в світі, бо яка користь чоловіку від дитини? Залишмо її тут і підемо собі своєю дорогою, бо ми люди бідні, маємо власних дітей і не можемо забирати в них їжу для чужої дитини.
Але відповів йому товариш так:
Та ні, гріх було б залишити дитинку на загибель у снігу, і хоча я так само бідний, як і ти, і маю прогодувати багато душ, і бракує нам харчів, все ж я заберу дитину з собою додому, і жінка моя піклуватиметься про неї.
Узяв він обережно те дитя на руки, закутав у покривало, щоб захистити від пронизливого холоду, і рушив з гори до свого села, а товариш його тільки дивувався з такої дурості та мякосердості.
І коли підійшли вони до села, товариш сказав:
Ти маєш дитину, отже віддай мені покривало, бо по справедливості ми повинні поділитися.
Але другий відповів:
Ні, покривало це не моє і не твоє, а дитини лише, побажав другому Лісорубу щасливої дороги, підійшов до своєї хатини й постукав у двері.
І коли жінка його відчинила двері й побачила, що чоловік повернувся живий і здоровий, вона пригорнула його й поцілувала, і зняла з нього вязанку хмизу, і струсила сніг із чобіт, і запросила в хату.
Але відповів він їй:
Знайшов я дещо в лісі й приніс тобі, щоб ти про те дбала, і не ворухнувся з порогу.
Що це таке? вигукнула вона. Покажи мені, бо порожня наша хата і стільки всього нам потрібно.
Він відкинув покривало й показав їй дитину, що спала.
Спамятайся, чоловіче! забуркотіла жінка. Хіба мало у нас власних дітей, щоб ти ще перевертня притягнув до нашого вогнища? Хтозна, чи не принесе він нам лихої долі! Як глядіти за ним?
Сильно вона розгнівалася на чоловіка.
Але ж то Зоряний Хлопчик, відповів Лісоруб і розповів дивовижну історію своєї знахідки.
Проте жінка не змилостивилася, а кпила з нього і сердито кричала:
Для власних дітей ми не маємо хліба, хіба ж ми мусимо годувати чуже дитя? А хто про нас піклується? А хто нам дасть їжу?
Але ж Бог дбає навіть про малих пташок і знаходить для них харч, відповів чоловік.
Хіба не вмиратимуть з голоду пташки взимку? спитала жінка. Хіба зараз не зима?
Чоловік не відповів нічого й не ворухнувся з порогу.
Раптом сильний вітер увірвався з лісу в прочинені двері, і жінка затремтіла, задрижала й мовила до нього:
Може, зачиниш ти двері? Студений вітер залітає в хату, й зимно мені.
Хіба не завжди залітає студений вітер до хати, в якій живе жорстоке серце? спитав чоловік. Нічого не відповіла жінка, тільки посунулася ближче до вогню.
За якийсь час озирнулася вона на нього, й очі її наповнилися слізьми. Тоді він швидко увійшов до хати й поклав дитину їй на руки, і поцілувала вона дитину, і вмостила в колиску, де спало найменше з її дітей. А вранці взяв Лісоруб чудесне золоте покривало і сховав у велику скриню, а бурштиновий ланцюжок, що був на шийці маляти, жінка взяла й також сховала у скриню.
Так ріс Зоряний Хлопчик разом і дітьми Лісоруба, сидів із ними за одним столом, грався з ними в одні ігри. І щодня він ставав кращим на вроду, й усі мешканці села дивувалися, бо вони всі були смагляві та чорняві, а хлопчик був білошкірий і витончений, як слонова кістка, а кучері в нього були, як пелюстки нарцисів. І вуста його були подібні до пелюсток червоної квітки, а очі до фіалок біля чистого струмка, і тіло до стрункої квітки в полі, де не ступає нога женця.
Проте ця врода принесла йому тільки зло. Бо виріс він пихатим, і жорстоким, і себелюбним. Дітей Лісоруба, як і інших сільських дітей, він зневажав, казав, що вони низького роду, а він шляхетний, бо прилетів із Зірки, і верховодив він над ними, і називав своїми прислужниками. Не відав він жалю ні до бідних, ні до незрячих, ні до покалічених, а жбурляв у них каміння, виганяв на дорогу і наказував жебрати деінде, отже ніхто, крім розбійників, не приходив до того села двічі просити милостиню. Він був настільки закоханий у красу, що глузував із слабких та нещасних, висміював їх; а себе він обожнював, і влітку, коли вітри вщухають, він лежав біля колодязя в садку священика і вдивлявся у чудо власного обличчя, і сміявся від радості, що має таку вроду.