Зійшло яскраве сонце, і цілий ранок він, спотикаючись і падаючи, прямував до корабля на морі. Була чудова погода. Почалося коротке бабине літо північних широт. Воно могло протриматися тиждень, а могло скінчитися завтра чи післязавтра.
Пополудні він натрапив на слід. Це був слід іншої людини, яка не йшла, а повзла рачки. Він подумав, що, можливо, це Біллів слід, але подумав байдуже. Йому було однаково. Фактично він перестав бодай щось відчувати і хвилюватися. Він уже не відчував болю. Шлунок і нерви немов дрімали. Однак життя, що жевріло в ньому, гнало його вперед. Він дуже стомився, але життя в ньому не хотіло танути, і саме тому чоловік їв болотні ягоди й пічкурів, пив окріп і стежив за хворим вовком, не зводячи з нього очей.
Він ішов слідом тієї людини, котра повзла рачки, і незабаром побачив кінець її шляху: обгризені кістки на мокрому моху, що зберіг сліди вовчих лап. Він побачив туго натоптану торбину з оленячої шкури, таку саму, яка була і в нього, роздерту гострими зубами. Він підняв ту торбину, хоча його ослаблі пальці вже не мали сил утримати таку вагу. Білл волочив його до скону. Ха-ха! Ох він ще посміється над Біллом. Він виживе і візьме торбину на корабель, що стоїть посеред сяйливого моря. Він засміявся хрипким, жахливим сміхом, що скидався на вороняче каркання, і хворий вовк відгукнувся на нього тужним виттям. Чоловік одразу замовк. Як він міг брати Білла на кпини, якщо від Білла залишилися тільки ці біло-рожеві обгризені кістки?
Він відвернувся. Так, Білл його кинув, але він не візьме золота й не обсмоктуватиме Біллові кістки. А на його місці Білл обсмоктував би, міркував він, шкандибаючи далі.
Він набрів на маленьке озерце. І, схилившись над ним у пошуках пічкурів, відсахнувся, немов ужалений. Він побачив віддзеркалення свого обличчя у воді. Це віддзеркалення було таке страшне, що збудило навіть його отупілу душу. В озерці плавали три пічкурі, але воно було велике, і він не міг вичерпати його до дна; він спробував упіймати риб відерцем, але зрештою облишив цю затію. Він побоявся, що від утоми впаде у воду й потоне. А тому він не наважився пливти по річці на колоді, хоча на піщаних обмілинах колод було багато.
Цього дня він скоротив відстань до корабля на три милі, а наступного дня на дві милі; потім він повз рачки, як Білл. До кінця пятого дня до корабля залишалося миль із сім, та вже він не міг подолати й милі за день. Бабине літо ще трималося. Він то повз рачки, то непритомнів, а його слідами, кашляючи та чхаючи, плентався хворий вовк. Коліна і ступні людини були намуляні до живого мяса. І хоча він відірвав два шмати від сорочки, щоб обмотати їх, мохом і камінням тягнувся за ним червоний слід. Якось, озирнувшись, він побачив, як вовк жадібно злизує цей кривавий слід, і чітко уявив, яким буде його кінець, якщо він сам не вбє вовка. Ось тоді й розпочалась найзапекліша боротьба: хвора людина рачки і хворий вовк, який шкутильгає назирці, напівмертві, вони обидва шкандибали через пустелю, пантруючи один одного.
Якби то був здоровий вовк, то чоловік так не пручався б, але його нудило від самої думки, що він потрапить в утробу цієї мерзенної звірюки, що майже перетворилася на здохлятину. Він відчув огиду. І знову його свідомість охопили видива. Реальний світ він усвідомлював дедалі рідше.
Він оговтався, відчувши чийсь подих над самісіньким вухом. Вовк недолуго відскочив, спіткнувся і знесилено впав. Це було кумедно, та не для нього. Втім, його це і не злякало. Страх не мав над ним влади. На мить його розум посвітлів, і він лежав собі й міркував. До корабля залишалося чотири милі, не більше. Він виразно бачив його, протираючи затуманені очі, бачив і човника з білим вітрилом, що майоріло на тлі миготливого моря. Та йому не здолати ці чотири милі. Він це знав і сприймав байдуже. Він знав, що не проповзе і півмилі. І все ж йому хотілося жити. Було б нерозважливо сконати тут після пережитого. Доля забагато вимагала від нього. Навіть помираючи, він не корився смерті. Так, це було справжнісіньке божевілля, але й у пазурах Смерті він кидав їй виклик і боровся з нею.
Він стулив повіки і зібрав усі можливі сили. Він намагався подолати знемогу, що хвилею накотилася на нього.
Це зусилля знову затуманювало свідомість. Часом він немовби тонув, поринаючи в забуття й силкуючись випливти, і якісь потаємні рештки життя допомогли йому знову видертися на поверхню.
Він нерухомо лежав горілиць, вслухався у наближення хрипкого вовчого подиху. Подих наближався, час не мав кінця-краю, а він так само нерухомо лежав горілиць. Чужий подих над вухом. Твердий сухий язик шкрябонув його щоку, мов терпуг. Його руки метнулися вгору принаймні він хотів їх метнути, пальці зігнулися, мов пазурі, але вхопили порожнечу. Для швидких і впевнених рухів потрібна була сила, а сили в нього не було.
Вовк мав залізну витримку, але й він не пас задніх. Півдня він лежав нерухомо, борючись із забуттям і пантруючи вовка, що хотів його зїсти і якого він зїв би сам, якби міг. Час від часу хвиля забуття накривала його, і він бачив тривалі сни; та весь час, уві сні й наяву, він чекав, що от-от почує хрипкий подих і дотик шорсткого язика.
Подиху він не почув, але прокинувся від дотику шорсткого язика до його руки. Він вичікував. Ікла трохи здавили його руку, потім тиск став дужчим вовк із останніх сил намагався встромити зуби у здобич, яку так довго пантрував. Але й людина чекала довго, і її покусана рука стиснула вовчу щелепу. І поки вовк знесилено відбивався, а рука так само слабко стискала його щелепу, друга рука простягнулася й схопила вовка. Ще пять хвилин, і людина підімяла вовка своєю вагою. В її руках бракувало сили, аби задушити вовка, проте вона припала до вовчої шиї, в рота набилося шерсті. Минуло півгодини, і людина відчула, як в горло їй побігла тепла кров. Це було неприємно. Вона скидалася на розплавлене олово, яке біжить у шлунок, і тільки зусиллям волі людина змушувала себе терпіти. Згодом вона перевернулася на спину й заснула.
На китобійному судні «Бедфорд» було кілька людей із наукової експедиції. З палуби вони помітили якусь дивну істоту на березі. Вона повзла піском у напрямку моря. Учені не могли втямити, що це таке, і, як належить натуралістам, сіли в шлюпку й попливли до берега. Вони побачили живу істоту навряд чи її можна було назвати людиною. Вона нічого не бачила і не тямила. Здавалося, ніби на береговій смузі звивається гігантський хробак. Більшість його зусиль були марні, але істота не відступала і звивалась, просуваючись уперед кроків на двадцять за годину.
За три тижні, лежачи на койці китобійного судна «Бедфорд», чоловік зі слізьми розповідав, хто він такий і що йому довелося пережити. Він бурмотав щось недоладне про свою матір, про Південну Каліфорнію, про будиночок серед квітів і помаранчевих дерев.
Спливло кілька днів, і він уже сидів за столом разом із ученими й капітаном у кают-компанії корабля. Його тішив достаток їжі, та він тривожно проводжав поглядом кожний шматок, що зникав у чужому роті, після чого його обличчя випромінювало глибокий жаль. Він був при тямі, але відчував ненависть до всіх, хто сидів за столом. Йому було страшно, що їжі не вистачить. Він розпитував про запаси провізії кухарів, юнгу, самого капітана. Вони безугаву заспокоювали його, але він нікому не вірив і крадькома зазирав у комору, аби пересвідчитися самому.
На кораблі помітили, що він гладшає. Він товстішав із кожним днем. Учені скрушно хитали головою й будували різні теорії. Вони обмежили його в їжі, але він дедалі ширшав, особливо в поясі.
Матроси реготали. Вони знали, у чому справа. Коли ж учені простежили за ним, їм також стало зрозуміло. Після сніданку він прокрадався на бак і, немов жебрак, простягав руку до когось із матросів. Той усміхався й подавав йому шмат морського сухаря. Чоловік жадібно хапав шматок, дивився на нього, як скнара на золото, і ховав за пазуху. Таку ж подачку з усмішкою давали йому й решта матросів.
Учені промовчали і дали йому спокій. Але вони крадькома оглянули його койку. Вона була напхана сухарями. Матрац був повний сухарів. У всіх кутах були сухарі. Одначе він був при здоровому глузді. Він лише вживав запобіжних заходів на випадок голоду і годі. Учені сказали, що незабаром це мине. Воно і справді минулося, перш ніж «Бедфорд» пришвартувався у гавані Сан-Франциско.
Поклик пращурів
I. До первісного життя
Інстинкт кочових століть
Потягне у дикий вир,
З зимової сплячки вмить
Прокинеться хижий звір.[1]
Бека не цікавили газети, тож він не знав про наближення лиха, що стосувалось не лише його, а й усіх собак від затоки Пюджет до Сан-Дієго, які мали дужі мязи й довгу, теплу шерсть. Все це сталося тому, що люди знайшли на Півночі жовтий метал. Пароплавні й транспортні компанії розтрубили повсюди про неймовірну знахідку, і тисячі охочих до легкої наживи ринули на Північ. Цим людям потрібні були великі пси дужі, придатні до тяжкої роботи, з густою й довгою шерстю, що захищала од лютих морозів.
Бек мешкав у великому будинку в сонячній долині Санта-Клара. Ця місцина поміж людьми називалась «садибою судді Міллера». Будинок стояв оддалік од дороги й ховався у гущавині дерев. Крізь гілля можна було розгледіти лише простору й тінисту веранду, що зусібіч оточувала будинок. До будинку вели посипані гравієм доріжки, що звивалися під стрункими тополями, гілки яких сплелися навіки. Територія за будинком була ще просторішою. Тут розташовувалися стайні, в яких поралося з десяток конюхів і їхніх помічників, тяглися ряди оповитих диким виноградом будиночків для прислуги й чітко розпланована структура присадибних будиночків, а за ними зеленіли виноградники, пасовища, плодові сади і ягідники. Було тут і насосне устаткування для артезіанського колодязя, й великий цементний басейн, в якому щоранку купалися суддеві сини.
І на всій цій території раював Бек. Тут він народився, тут прожив чотири роки свого життя. Звичайно, були на подвірї й інші собаки. Це природно для такої розкішної садиби. Та на них не варто зважати. Вони зявлялися і зникали, жили в тісних будах або тягнули свою собачу лямку десь усередині будинку, як, приміром, Тутс, японський мопс, або Ізабель, мексиканська собачка, безглузді істоти, які рідко висували свої носи на свіже повітря. А ще по садибі бігала ціла компанія фокстерєрів зо два десятки, і вони грізно гавкали на Тутса й Ізабель, коли ті дивилися на них із вікон під захистом армії служниць, озброєних щітками та швабрами.