Неси мене, каже, в півдерева.
Кінь як поніс, як поніс, домчав. Зараз того змія забили, шість пляшечок крові наточили, вже й дома.
Однесла цариця тому змієві ту кров, він випив.
А що, пита цариця, подужчав?
Ні, каже, ще не подужаю його, а якби я випив дванадцять пляшечок крові з морського чудерства, що у нього три губи і на кожну губу бере по дванадцять кораблів, то б наче подужчав.
Цариця тоді до царевича розжалобилась:
Переміг ти, каже, дві нечисті сили, якби он ще третю! Є, кажуть, на морі морське чудерство з трьома губами: на кожну губу по дванадцять кораблів бере, так забий його та наточи дванадцять пляшечок крові.
Пішов він до коня та й розказує:
Нічого, каже кінь, бери тільки три гачки по сім пудів вагою.
От сідла він коня тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди обертається, козацького ума набирається. Виїхали в поле, кінь і каже:
На тобі оцю хусточку та, як займеться на мені дванадцять волосин, махни нею дванадцять разів сюди та туди, та кажи, як тебе нести? Чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?
Неси мене, каже, повище дерева.
Кінь як поніс його, одразу коло моря і стали.
Дивиться царевич, аж там стоїть хатка, а в тій хатці бабка.
Дай, бабко, води напитись.
Нема, каже, оце привели царівну морську чудерству на пожирання. Воно як з'їсть її, то й дасть напиться.
Царевич зараз пустив коня на пшеницю, на зелену кошеницю, а сам зайшов до тієї царівни.
Полюбив він її, гуляли вони А далі ліг він поспати, а їй дав швайку й молоток.
На, каже, та як буде бурун нестися, та камінь котитись, бий молотком по швайці коло вуха!
От незабаром як понесе бурун, як покотить каміння, царівна помалу б'є, він і не чує. Та кінь уже почув, прилетів та як ударить копитом у стіну, царевич і прокинувся. Сів тоді на коня, а тут і морське чудерство одну губу випустило. Він і накинув її гаком. Воно другу випустило, він і на другу накинув. Воно третю. А він і третю зачепив. Тоді те морське чудерство як потягне його та й втягло аж на шістдесят верст углиб.
Держись же, каже кінь, ось я його ще потягну.
Як смиконе, так на шістдесят верст на сухопуття й витягнув. Тоді заходились: порубали його, крові наточили і поїхали.
От оддав він ті пляшечки матері, а сам і подався знову на полювання.
Попив змій тієї крові.
Ні, каже, не подужаю. Велика в ньому сила. А давай, каже, його банщиків підкупимо. Як він буде митися, то нехай наставлять його шаблю вона його сама заруба.
(А у нього та була така шабля, що на що наставити, так і перетне.)
Банщики так і зробили: наставили ту шаблю, а вона і одсікла йому голову. Так та голова вже як падала, так сказала:
Знищили ви мене, так поховайте у такім-то лісі, у чавунній труні.
Ото поховали його, як він заказав, бо мертвого вже не страшно.
А та царівна, що він її полюбив, коли біля моря був, як повернулася додому, то знайшла собі двох синів.
Батько як дізнався:
Е, каже, чорт чорта і виведе! (А він думав, що вона прижила їх з тим чудерством, та звелів її синів посадити у темницю.)
От вони як трохи підросли, то й кажуть:
Чого ми тут сидимо? Берися ти за ту стіну, а я за цю!
Та й розвалили темницю і вийшли на божий світ. Ото вийшли та й пішли собі, куди очі.
Ходили, ходили та й зайшли у той ліс, де батькова труна була. Ідуть лісом, дивляться вогник. Вони пішли на нього. Прийшли, аж там труна. Вони і прочитали на ній запис.
Це ж, кажуть, наш батько.
Іди ж ти у село, каже один, та візьми де коняку, та уб'ємо її, та бандури викинемо з неї, а самі сядемо всередину, то щось на ту коняку і сяде.
От привів один коняку, сіли вони їй всередину. Аж ось летить орел і орленя. Орленя кричить:
М'ясо! М'ясо! та й сіда.
А орел:
Кром, кром, не сідай, бо вхопить.
Дурне орленя і сіло, а один брат і піймав його за ніжку.
А що? Я ж казав, що те ж і буде, каже старий орел та просить, щоб пустили те орленя.
Ні, кажуть брати, добудь нам живлющої та цілющої води, тоді одпустимо.
Добре, каже.
Та полетів та десь у болоті набрав. От приносить, один брат хотів уже пустити орленя, а другий захопив його та й розірвав.
Як це живлюща, каже, та цілюща вода, то воно оживе, коли ми нею його покропимо.
Ні, каже орел. Це я вас дурив. Треба справді летіти.
А ту воду живлющу та цілющу та стерегли три сестри того морського чудерства, та всі три в одне око дивилися.
От прилетів орел давай битись там перед ними, а вони за ним ганятись. Та як усі три в одне око дивилися, то все за однією і плутають. А він то сюди, то туди, а далі до тих колодязів і набрав.
От приніс, вони покропили те орленя, воно й полетіло. Тоді вони до батька. Покропили його, він і встав.
Ху, каже, як я довго спав!
Зараз признав їх, і пішли вони до його матері, а вона вже зі змієм царює.
Зараз того змія розметали, а її повезли у ліс, залишили біля дуба, дали куль соломи і поставили черепочок.
Як, кажуть, з'їсть за три роки цей куль соломи та наплаче черепок, то ще можна матір'ю прийнять.
Навідались через три роки, аж той куль соломи цілісінький, а в черепочку разів дванадцять качка качат вивела.
Казки про водяників, болотяників та криничників
Водяник
Одного разу поїхали рибалки в Жванці рибу у Дніпрі ловити. Кинули раз нічого, і скільки разів ні кидали все дарма, тільки вода булькотить. Адже близько від самого берега закинули та вхопили щось. Як почали витягувати а то чудилище лохмате, чорне; тільки почали до берега наближатися, а воно руками як замаше, засміється і шубовхнуло у воду, ну зовсім як людина. А рибалки зі страху покидали все та розбіглися по домам.
Мельник і нечистий
Кожний мельник знається з нечистою силою, «наробляє з лихим». Повідав один чоловік, що їздив до млина; а якось не було води доброї, мусів ночувати. Будиться вночі, а тут у млині такі гуркоти, що не дай Господи. Той чоловік спав на возі, на своїх мішках, але, почувши се, подумав собі, що мельник пустив воду на лотоки. Зривається, біжить до млина та й аж задеревів: вода на колеса не йде, шлюзи позатикані, а колеса так ходять, каміння бігає само собою, що аж іскри летять. Він побіг до мельника, збудив його, повідає: так і так.
Ну, ну, не бійся, каже мельник. Іди спати.
А сам вийшов до млина, гукнув три рази та й каже:
Ну, ну, куме, сиди тихо! Що ти там розмахався!
І з тій хвилі все затихло.
Чудилище-страшилище
Мала мати три доньки. Коли була здорова, дбала про них, старалася, але коли на неї впала недуга, то злягла.
Лежить рік, другий, третій немає матері ліків. Ніякі лікарі не могли їй допомогти.
Аж однієї ночі приснився їй сон, що за крутою горою, за бистрою річкою, в далеких лісах є криниця. Коли з тієї криниці хтось принесе води, а вона нап'ється, то одужає.
Рано-вранці мати каже:
Донечки мої, котра би з вас пішла за круту гору, за бистру ріку, в далекі ліси до криниці принести води? Мені снилося, що я одужаю, коли нап'юся.
Каже найстарша:
Я піду, мамочко.
Взяла збаночок, перейшла високу гору, перебрела бистру ріку, знайшла в лісах глибоку криницю, а там Чудилище-Страшилище вартує воду:
Чого ти сюди прийшла?
А вона каже:
Моя мати хворіє й прислала мене за цією водою. Їй снилося, ніби відразу одужає, коли води нап'ється.
Добре, дам тобі води, але заприсягнися, що станеш моєю. Не бійся, що я страшний. Будеш у мене в парчах, у золоті, в перлах ходити, в діамантовому саду будуть тобі пташки щебетати, на золотому коні й на золотому сідлі будеш їздити.
Багато наобіцяв їй Чудилище-Страшилище, але дівчина його злякалася та й сплюнула:
Цур тобі та й пек!
Втікає вона геть. Добігла до річки, зачерпнула води й приносить матері:
Пийте, мамочко, може, одужаєте.
Попробувала мати води та й каже:
Ой, донечко, то не з тої криниці водиця! Я вас годувала, мала на вас надію, а нині не хочете мені помогти.
Каже середуща донька:
Я, мамко, піду.
Йди.
Перейшла середуща високу гору, перебрела бистру воду, знайшла в лісі глибоку криницю, пообзиралася (боязко їй) та й нахилилася воду брати, а тут показалося Страшилище-Чудилище:
Стій, не бери! Що ти тут хочеш?
Води хочу. Мати моя хворіє.
Дам води й мати одужає, довго буде жити, але заприсягнися, що будеш моя. І став говорити все те, що старшій сестрі обіцяв.
Вона каже:
Нічого я не хочу, лише води крапельку.
А я води тобі не дам!
І так на дівчину закричав, здубав ногами, похитав головою, що вона злякалася й втекла. Коли перебродила бистру ріку, зачерпнула води і принесла додому.
Може, від цієї води одужаєте, мамо?
Мати надпила трошки, сумно похитала головою та й сказала:
Ой, то не тота вода
І тоді призналися обидві сестри, що були вони в лісі, знайшли криницю, але Чудилище-Страшилище води не дає, хоче, аби за ту воду заміж за нього йти. А наймолодша сестра Марійка слухала-слухала та й каже:
Всі мене мають за найменшу, але я таки піду, може, води принесу.
Мати говорить:
Не йди, донько, бо побачиш там Чудилище-Страшилище та й злякаєшся.
Мамко, а коли по тебе Смерть прийде, то я не злякаюся?
Ну то йди, дитино.
Взяла Марійка збаночок, перейшла високу гору, перебрела бистру воду, зайшла в ліс та й стала над глибокою криницею. Води не бере, а дивиться, де Чудилище-Страшилище. А Чудилище-Страшилище виходить до неї з лісу та й питає:
То й ти прийшла по воду?
Прийшла, бо моя мама хвора, а вона мені мила й дорога.
То твої сестри приходили сюди?
Мої.
Ага, то їм мати немила, раз вони злякалися мене й повтікали? Я хочу, аби ти заприсяглася, що будеш моя до смерті, бо інакше води не дістанеш.
Стала Марійка, подумала-подумала, що тяжко з таким жити, але каже:
Присягаюся тобі.
Ну, бери воду й неси матері, най видужує. А через три дні в оцю пору, аби-с прийшла сюди будемо вінчатися.
Тяжко їй стало, але ще тяжче було б, якби мати вмерла. Зачерпнула повний збаночок води, принесла й дає мамі. Мати напилася, усміхнулася, встала з постелі, простягнула свої руки, пройшлася, покремизувала плечі та й каже:
Ця водиця з тієї криниці. Я здорова.
Добре, мамочко. Але рихтуйте мені придане, бо я через три дні від вас відходжу.
Та куди, дитино?
Я Чудилищеві-Страшилищеві заприсяглася бути за дружину.
Йой, дитино моя дорога, як ти будеш з Чудилищем-Страшилищем жити?
Нічого, коби ви були здорові, а я вже буду якось мучитися. Така моя доля.
Попрощалася з мамою, з сестрами й пішла. Приходить під круту високу гору, а там золотий кінь прикляк перед нею на коліна й каже: