Куди ти, хлопче, йдеш?
Хлопець усе розповів.
Ну, вернися, синку, і подякуй дідам.
Він так і зробив. І дістав назад крисаню, реклик і ногавиці. Тоді сказав йому дід:
Ти запроданий чорту. Підеш до Чорного моря і там знайдеш явора, котрий має дупло. Сховаєшся в се дупло. І прийдуть купатися в море три доньки чорта. Дві прийдуть наперед, а одна потім. Дві пропусти, а коли третя розбереться і піде купатися, візьми від неї перстень. Буде на тебе йти страхами: водою, огнем, гадюками, але ти не страшися і доти не давай їй перстень, доки не пообіцяє, що буде твоя жона. Ота дівчина тебе врятує.
Хлопець добре собі запам'ятав і заскіпив у серце дідові слова.
І прийшов до Чорного моря, знайшов явора і сховався в дупло. Нараз приходять дві сестри. Викупалися і пішли. Потім прийшла молодша. Купалася у морі, а хлопець тихо виліз з явора і взяв її перстень. А вона, як скупалася, вийшла на берег, убралася, дивиться нема персня! І почала грозити:
Дай мій перстень!
Я тобі дам, коли пообіцяєш, що будеш моя жона.
Я тобі жоною не буду! Дай перстень, бо воду на тебе пущу, вогнем спалю, гадюк напущу.
Вона так і зробила. Але хлопець не побоявся, і дівчина мусила пообіцяти, що буде його. Як пообіцяла, сказала:
То сідай на мене.
І понесла його до свого няня.
Іван ходить по дворові, а чорт його побачив і проговорив:
А, тут є мій солдат
Завів його в одну кімнату і сказав:
Відпочивай, бо ввечері підеш на роботу.
Чорт увечері приходить і каже:
Бачиш оті ліси?
Бачу.
Оті ліси маєш врубати, землю перекопати, засіяти пшеницею. Та щоб пшениця до рана виросла, дозріла. Маєш її зжати, звезти, вмолотити, вмолоти і хліба напекти.
Іван зажурився. Приходить до нього дівчина і питає:
Що тобі казав няньо?
Те й те.
То не журися.
Свиснула, й збіглися чорти, вона дала їм наказ ліс спалити, землю перекопати, засіяти пшеницею. Пшениця аби виросла, дозріла. Аби пшеницю зжали, позвозили, змолотили і хліба напекли.
Усе це сталося. І рано Іван приніс чортові готовий хліб.
Но, коли собі приготовив, то з'їж його, сказав чорт сердито. А чортиця промовила:
Старий, відправ ти сього хлопця геть, бо він з'їсть твоє серце.
Другого вечора назад приходить чорт і питає Івана:
Чи ти знаєш, де живе мій брат?
Не знаю.
Він живе в одинадцятій державі. І до мого брата маєш поставити склянчаний міст, аби я міг бачити звідси його. На мості маєш поставити стовпи, і на кожнім стовпі мають пташки ціпати.
Як чорт пішов геть, з'явилася донька і питає:
Що тобі сказав няньо?
Сказав те й те.
Не журися нічим. Міст буде. Ото не велике діло.
І свиснула, і збіглися чорти й питають:
Що наказуєш?
Наказую поставити до одинадцятої держави склянчаний міст. На мості мають стояти стовпи, і на кожнім стовпі пташки ціпати
Рано подивився старий чорт, а те все готове.
Ти збудував міст?
Я збудував.
А стара чортиця промовила:
Старий, пусти ти хлопця, бо ото хитрий, вип'є він твоє серце!
Ще його не одпущу. Ще йому одну роботу дам. Мушу його серце випити.
І прикликав хлопця й наказав:
Маєш піймати зеленого зайця, коли ні вип'ю твоє серце.
Приходить донька й питає:
Що сказав старий?
Те й те.
Дуже мудре діло, але будемо старатися. Той заєць ховається аж у Чорному морі. Но, сідай на мене.
Він сів, і прилетіли на Чорне море. Дівка дала рушницю і сказала: хто буде йти попри тебе стріляй!
А сама зайшла у море.
Нараз бачить Іван: іде його нянько і гукає:
Ой синку, давно ми не виділися!
Іван пропустив його. Дівка виходить з моря:
Ну, чи був хто?
Був мій нянько.
Та чому ти не стріляв? Ото був зелений заєць!.. Ну, я ще раз іду в море, та як побачиш кого, нараз стріляй.
Дівка у другий раз зайшла в море і виганяє нечистого. Бачить Іван іде його мати. І він пожалував матір.
Та чому не стріляв? Ото був зелений заєць То ще раз іду в море, та коли й тепер не вб'єш, обоє постраждаємо. Дуже змучилася.
Вигнала дівка нечистого у третій раз. І бачить Іван іде його баба.
Ой синку, то давно тебе не виділа.
Іван тепер вистрілив і вбив бабу. Бачить, аж ото зелений заєць.
Виплила дівчина з моря, взяла на себе Івана та зеленого зайця і прилетіла з ними на дворище до свого нянька.
їж його, коли собі приніс, сказав чорт.
А стара чортиця знову просить:
Пусти хлопця, бо вип'є твоє серце
Але чорт не хотів. І дав наказ донькам, аби стали кобилами. А Івану наказав гнати кобили на пашу.
Молодша дівка просить сестер:
Сестри, прошу вас, не вбивайте Іванка, то скажу вам новину.
Сестри послухали, скачуть попід небо, а Івана не чіпають. На толоці одна кобила обернулася дівчиною і сказала:
Сестри, чи красний цей хлопець?
Красний.
Но, та він мене бере за жону, а у нього є два брати, котрі вас візьмуть за жони.
Дві старші сестри вернулися додому, а Іван з жоною почали утікати. Але старий чорт дізнався і рушив за ними. Оглядається донька летить її нянько. Каже Івану:
Не журися нічим. З мене станеться монастир, а з тебе монах. Як нянько буде питати, чи ти не бачив таких і таких, ти скажи, що бачив тоді, коли сей монастир будувався.
І прибігає старий чорт до монастиря і питає монаха, чи не бачив він таких і таких.
Бачив.
Коли?
Коли сей монастир будувався.
І подивився чорт а монастир мохом заріс, а в монаха борода до землі. І вернувся додому. А чортиця питає:
Ну, кого ти стрічав?
Стрічав монастир і монаха.
Ото були вони.
Старий чорт знову погнався за ними.
А дівчина радить Івану:
Не журися: з мене станеться пшениця, а з тебе малий хлопчище. Хлопчище буде з цоркоталом бігати й горобців відганяти.
Пригнався старий чорт і питає хлопця, чи він не бачив таких і таких.
Бачив.
Коли?
Тоді, коли сю пшеницю сіяли.
Старий чорт вернувся і сказав чортиці, що стрітив.
Ото були вони, одповіла чортиця.
Тепер вона сама пустилася за молодими
Дівчина наказує:
Іване, з мене станеться рибник, а з тебе гусак. Та коли мати буде всяко з тобою говорити, не озирайся, бо візьме від тебе очі.
І стара прилетіла й дуже ласкаво говорить. І обдурила гусака: він озирнувся і нараз стратив очі. Баба взяла очі й полетіла. Дівчина скоро прив'язала Івана до куща, а сама полетіла поперед матері і зробилася криницею.
Був сухий час, і баба захотіла пити. Схилилася і п'є воду з криниці. Але криниця всихала і всихала, а баба мусила нижче і нижче схилятися, і впали у неї з пазухи очі. Криниця схопила очі й сховала. А баба, як напилася, полетіла додому.
Вдома хвалилася чортиця, що взяла від молодих очі. Хоче показати, а очей нема. Страшно почала клясти.
Сучина донька, обдурила мене обернулася криницею Але вже пізно їх доганяти.
А Іван з жоною щасливо добралися до своєї держави, поженилися й добре живуть.
Про Дундулюка, Михайлика й Калинку
Жив на світі парубок, який називався Свербиногою. Був годний і здоровий. Брешу Не зовсім і здоровий був він мав один ґандж: свербіли п'яти. Так дуже свербіли, що як посидить день-два дома, то вже його треба водою відливати помирає сарака. А як пошвендяє десь трохи, даймо надто, на третє село, то гейби його медом нагодували. Ставав нараз веселий та ґречний.
Леґінь оженився, але тота сверблячка не дала йому пожити з жінкою більше місяця. Так нестерпно свербіли п'яти, що на стіни дряпався. Нарешті запріг коней і дим та й нитка за ним.
Довго їхав Свербинога. Нарешті приблудив до якоїсь пустелі, де не було ні лісу, ні поля, ні села одні лише піски. Він скочив з воза і гайда! Гейби поплив у порохах. А коні перед ним. Раптом під копитами захлюпала вода. Глипнув море. Най його шляк трафить! Помахав батогом і погнав коней убрід.
Але вода ставала глибшою і глибшою. Як дійшла до шиї, коні зупинилися й ні кроку вперед. Свербинога придивився вони навіть вухами не кивають сплять! І його теж почав ламати сон. Чоловік незчувся, як заснув. А коли прокинувся, то вимок, як конопля, і посинів, як курячий пуп. Хоче вийти на берег вода не пускає.
«Мой, кепсько мені! подумав чоловік. Хоч реви до неба».
Раптом із води виринула золота карета, до якої були запряжені дванадцять чорних коней: їхав якийсь панисько.
Що, полюбило тебе моє море? спитав з карети.
Щоб воно, кляте, звурдилося! крикнув Свербинога.
Не кричи задурно, чоловіче. Як хочеш вийти з моря, то дай мені те, що найбільше любиш.
Свербинога подумав про свою жінку й каже:
Того не дістанеш, хоч би ти мене втопив!
Тоді, може, даш через дванадцять років те, про що ще не знаєш.
А то можу дати, відповів Свербинога.
Присягай.
Присягаю. А ти хто є?
Я Дундулюк, господар тридев'ятої землі, сказав панисько і відразу щез, як камінь у воді.
Тоді вода спала, і Свербинога поїхав. Гнав коней, як скажений. Приїхав додому, обіймив свою жінку глип, а її горботки тримається хлопчик.
Що це за дитина?
Це твій син, Михайлик, відповіла жінка.
Свербинозі забігали мухариці поза шкірою. Згадав свою присягу, яку дав Дундулюкові, й тяжко засумував. Ади, чого захотілося дяблові з тридев'ятої землі! А жінка спитала:
Чому ти такий зажурений?
Ой жіночко добра! Колись прийде наш смертельний ворог, і ми залишимось самі, як зірниця і місяць на небі.
Михайлик ріс, бігав по діброві, беркицькався в зеленій траві і став файним леґенем.
Одного дня, підвечір, на подвір'я вбігли дванадцять чорних коней, запряжених до діамантової карети. У ній сидів Дундулюк. Він підвівся, заклав пальці в рот, широкий, як ворота, і як свиснув! Божечку мій! Від того свисту листя з дерев пообпадало, дахи з хат позлітали.
Чого, дурню, свищеш? спитав Свербинога.
Прийшов нагадати, аби ти завтра вирядив свого сина Михайлика у тридев'яте царство. А як не послухаєш, весь край заллю водою. Це мені на один пчих, закарбуй собі на носі.
I карета з Дундулюком щезла. Свербинога стояв, як закам'янілий. А потім сказав:
Що ж робити на небо не скочиш і в землю не закопаєшся. Приготуй, жінко, хлопцеві харчів на дорогу.
Хлопець поцілував клямку рідної хати, вклонився неньові та мамі та й поманджав у тридев'яту землю. Ішов лісами і горами, через сині ріки й широкі поля. Його пекло сонце, палили морози, вітри й дощі били по лиці. Та не зупинявся ні на хвильку й нікого не розпитував, бо хіба до пекла питають дорогу?
У торбині вже скінчився хліб, а дорозі не видно кінця. Став такий, що хоч свищи у смерековий лист: живіт запався, голод валить з ніг.
Та в одному лісі надибав хатину. Зайшов до тої хати. Глип на печі кудлата ведмедиха з розпатланим ведмедятком в лапах. Хлопець налякався, та що вже робити?