Летить той огир (жеребець) карий на нього просто, б'є його, гризе його, кусає, а той його держить за вудила. Тоді він перекинувся ведмедем, вовком і різним перекинувся гаддям, змієм, а перед світом перекидається зайцем одна шерстка золота, друга срібна. Петрусь приносить його до пана. А той ще спить. Він будить його.
На, пане, каже, гостинця тобі від вартового.
А, добре, каже, доброго гостинця ти приніс. Чи ти коня ловив, чи звіра? Мені снилося, що коня ти ловив, а не зайця!
Уже кого ловив, то ловив, а приніс зайця.
Чи то ж можна, щоб з коня зробився заєць?
Не то заєць, каже, а чортзна-що робилося, але що в руках стало, то й приніс я тобі.
Добре, каже, малий, що приніс, а чому ж ти того не приніс, що перше ловилося?
А коли таке ловилось, що не міг вдержать. Те, що міг, те здержав.
Ти не сам те робиш?
Ні, каже, сам.
А хто помагає, той буде винен. Ну, гляди ж! Тепер іди спати, а увечері приходь.
Ні, каже, сам.
А хто помагає, той буде винен. Ну, гляди ж! Тепер іди спати, а увечері приходь.
Пішов Петрусь, виспався добре, тільки увечері приходить. Змій йому і наказує.
Ну, піймав ти мені зайця, то мені веселість приніс. А тепер, щоб ти за ніч до мого брата за сто миль моста зробив, чавунні бруси, срібна підлога, перильця золоті.
Добре, каже, зроблю.
А як же то можна зробити?
А нащо ж пан приказує? На те, щоб робити.
Приходить той до панянки і розказує їй диспозицію, а сам плаче гірко.
Не плач, каже, Петрусю, не журись, якось то воно буде. Постараюся я тебе визволити. Іди, лягай спати, а я все зроблю.
От вночі вилітає вона та й кличе тих дияволів. Питають її, чого вона звала. Вона каже:
Зробіть за ніч міст на сто миль до мого дядька, та такий, щоб брусся було чавунне, підлога срібна, перильця золоті. Та щоб це все за ніч непремінно було зроблено!
Добре, панно, постараємося, у такому-то королівстві є такий міст.
Принесли вночі й поставили і водою перепустили його. Посеред мосту мурований стовп і клітка, а в ній сокіл співає. Рано пан проїхав.
Ти, Петрусю, зробив?
Я, каже.
То ж дорога річ, де ж ти гроші узяв?
Я, каже, у великій казні позичив.
Навіщо ж ти тії гроші позичив?
На тії гроші, що я у пана зароблю, пан то мусить оплатити.
Ну, гляди ж, каже, приходь знову увечері. Я тобі загадаю останню загадку. Як зробиш, то я тебе додому відправлю, а винуватця я знайду, хто тобі помагав.
Добре, каже, пане.
Тоді змій переїхав мостом до брата, а все йому з думки не йде:
Як то можна, щоб той малий та таке зробив?
Приходить Петрусь увечері, каже йому пан:
Я маю сто кобил, щоб ти мені тії кобили упас. Скоро упасеш, щоб ти мені кожну подоїв.
Пішов він пасти. А панянка йому сказала:
Як поженеш пасти, то не спи, бо погубиш і буде біда велика.
От він пасе. Став дощ моросити, він зігнувся під дубом і заснув. Коли прокинувся нема коней. У плач. Не знає куди дітися, таке море стало, гори, ліс Прилітає панянка.
Що ж бо ти наробив, Петрусю? Сідай на мене.
Я, каже, і так тобі докучив.
Нічого, я буду старатися для тебе, бо ти доброго отця й матері. Так як удасться ця штука, то я буду тобі жоною, а як ні, то ти підеш додому, а я пропаду.
Ну, добре, каже.
Тоді сідає він на неї. Ліс той упав, гори опали, коні стали знову.
Як смеркне, каже йому панянка, будуть тії коні коло тебе бігти, виб'ють перед тобою землю на сажень, будуть тебе страшити, кусати, а ти сиди, каже, не бійся. А найстаршу кобилу довбнею бий у лоб.
Так він і зробив.
Приганяє додому, пан і питає:
Чи ж то ти, малий, коні пас? Хто тобі помагав? Кажи.
Ніхто, каже.
Ну, коли ти оцих кобил попас, то тепер подої їх, молоко принеси на кухню, спали сажень дров, щоб молоко закипіло і щоб до мене приніс.
Прийшов той до панянки з плачем і каже, що і як. Вона його навчила. Він так і зробив. З десять цебрів молока надоїв і зварив. Приходить змій і хоче його кидати у теє молоко.
Розбирайся, каже.
Як, пане, оце в цім молоці будеш мене варити?
Авжеж, каже.
А та панянка його навчила, щоб він батька в усьому слухав, то йому нічого не станеться. Розібрався, уліз у молоко. Розкипів чисто. Самі кості зосталися. Тоді змій кості збирає, цілющою водою кропле, зцілив його, потім живучою водою окропив, оживив його. Став хлопець під вусом літ двадцять йому. Каже той пан:
Скільки літ ти у мене служиш. Рік?
Як, каже, рік? Е, пане, догадайся. То мені твій рік вийшов за п'ятнадцать літ, бо мені за кожною загадкою то б рік минув, а я хутше впорався.
Ну, тепер, малий, як ми будемо?
А що ж, каже, мені треба в казну гроші віддати, що я позичив, а віддай мені за службу, а що останеться, то ти доплати.
Той йому гроші відлічив.
На, каже. Але чи то ти все сам робиш?
Я, каже.
Ей, не ти, каже, ну, гляди ж, догадаюся, то виноватим і тебе зроблю.
Ні, каже, не буду виноватим.
Іди ж ти, малий, спати, а ввечері приходь, то я вже догадаюся, хто тобі робив.
Добре, каже.
Приходить увечері.
Ну, каже, ти робив?
Я, каже.
Ще тобі загадку загадаю, то все вгадаю, хто за тебе робив. Щоб ти мені з тростини поставив дім.
Іде той пізно до панянки і розказує.
То, каже вона, глупство, але за цим разом батько догадається, що я тобі роблю. Тебе одпустить додому, а мене закриє у бочку залізними обручами і пустить у море, щоб я вже пропала. Але як будемо йти, не забудься зайти до моєї хати, візьмеш щітку і гребінку, шпильку, голку і шовкову хустку і, як будеш іти коло моря, то спом'янеш мене і похукаєш мені у бочку, то обручі розпадуться і спадуть.
Той як вистроїв тростяний палац, маковим цвітом побив. Той і догадався, що дочка йому помагала.
Хто, каже, тобі помагав? Признайся, то тобі все дарую.
Дочка, каже.
Подивися же, каже, яку я їй кару дам.
Спровадив бондарів, зробили бочку, забили залізними обручами і на море спровадили, щоб вона пропала.
Тоді він його відправив, дає йому грошей.
Ну, каже, нема мені до тебе рації, бо якби ти мені одразу признався, то я б і тебе стратив, і її стратив.
Узяв той гроші і пішов. Іде та йде. Проходить море, може, з версту, коли аж спом'янув.
А, каже, Боже ласкавий! Вона мені помагала у всьому, а я її забув.
Вернувся у версту. Бочка тая припливає. Хукає він у дно, вона й розлетілася.
А, каже, прозівав ти. Коли б ти був уперед прийшов, а тепер батько наш уже знає, уже догадався.
Уже той знає думки, що вони думають, догадався.
Ну, сідай, каже вона, на мене.
Сідає він на неї, як на коня. Вона крила розп'яла і летить. Тоді у погоню за ними отець, аж береться на небі заграва!
То, каже, батько за нами гониться.
Ей, каже Петрусь, пропадемо!
Кидай, каже вона, щітку позад себе!
Кинув він щітку, хаща стала така, що змій не міг пробитися. Поки він пробивався, то вони миль дві-три й пролетіли Знову заграва на небі. Що і тут робити?
Кидай гребінку!
Кинув, гори такі стали. Поки він пробився, поки прогризся, поки проламався, то вони знову милі з три пройшли Доганяє знову заграва на небі, вітер схопився!.. Таке, що не можна!
Знов, каже, батько нас доганяє. Кидай голку і шпильку.
Знову стали ліса, гори, скали. Пробився змій і через них, доганяє знов.
Махни хусткою позад себе.
Так стало змієві в очах темно, що й не потрапити. От вони кілька миль знову пройшли. Темрява опала. Знову доганяє він їх.
Що ж нам робити?
Слухай, каже панна, я стану церквою, а ти попом і ходи по церкві тільки не повертайся до них передом, щоб не пізнали.
Стала вона церквою, та така та церква стара, аж поросла, аж порохнява, а Петрусь зробився попом і ходить по церкві. Прилітає змій до церкви, а всередину йому не можна і кричить до попа:
Слухай-но, попе, чи не бачив ти таких-то й таких?
Бачив, каже, а сам не оглядається, як ця церква строїлася, а мене попом поставили, то я бачив, як вони бігли.
Брешеш, каже, попе, ти бачив тепер.
Ні, каже, тепер не бачив.
Той зі злості взяв, моху вдер і полетів назад. Прилітає до своєї жони.
Що ж ти догнав їх? питає вона.
Він і розповів, кого бачив.
Це ж наша дочка все те робила! А то який мох? Покажи. Це нашої дочки коси.
Ex, коли б я знав, стара, то б я з'їв зовсім і попа, і церков.
Полетів, доганяє, а вони кілька миль пройшли. От панна стала яблунею, а Петрусь став старим дідом сивий такий, як голуб. Воду носить, поливає ту яблуню, ще й на ногу прилягає.
Здрастуй, діду! Що ти робиш?
Яблуню поливаю.
Нащо ж ти її поливаєш, коли вона вже зародила?
Я, говорить, її жалую, бо з неї користь маю.
Ну, діду, добре. А не бачив ти часом таку дівку із таким-то і таким хлопцем?
Бачив, каже.
Коли?
Як оцю яблуню садив. А та яблуня вже зародила чотири роки.
Брешеш, діду, каже.
Ні, каже, ти сам брешеш.
Той не міг нічого й зробити. Зірвав яблуко і вернувся до жони до своєї.
То ж яблуко тіло її! Дурний ти, дурний. Чом ти її не з'їв?
Е, якби я знав, то я б і яблуню з'їв.
Доганяй таки їх. Лети!
Полетів змій. «Пожеру їх», думає. От доганяє вже їх. От панна віддирає рукава од себе, од сорочки, кидає назад себе і стала ріка невелика, на верству. Петрусь став лебедем, а вона стала лебідкою. Тоді прилітає змій. Лебеді плавають. Він зігнувся і став пити, хтів випити ту річку, щоб її не було. Як опився та й лопнув і пропав. Тоді вони виходять. Петрусь став парубком, а панна стала дівчиною. Вона каже:
Ходімо до батька, до матері до твоєї.
Приходять до батька, до матері. Вона остається на дворі під вербою, а йому й сказала:
Як увійдеш у хату, каже, усім кланяйся, тільки батькові й матері не кланяйся, бо забудеш, де був, що робив, забудеш і мене. А батькові і матері вже разом зі мною поклонишся.
Входить він в хату, усім поклонився, а батькові й матері ні. А батько й мати кажуть:
Як то можна, сину, ми тебе годували, дожидали, як яйця червоного, а ти нам не уклонився.
Входить він в хату, усім поклонився, а батькові й матері ні. А батько й мати кажуть:
Як то можна, сину, ми тебе годували, дожидали, як яйця червоного, а ти нам не уклонився.
Він взяв і уклонився та й забув про неї. Вона стоїть, дожидає. А далі пішла до корчми. Празник був, музики грають. Сіла вона, сидить. Попова наймичка питається:
Звідки ти?
З усього світа.
Куди ж ти, небого, ідеш?
Де б, каже, служби найти.
Іди ж, каже, я тебе заведу до свого священика, тобі добре буде.
А, каже, бабусю, коли б ви завели, то добре б було.
Приходить, наймається та на рік служити. Виходить рік, жениться той парубок. Робити весілля, а про неї забув зовсім. От панна в добродійки своєї проситься на весілля.
Чого ж ти підеш? каже добродійка.
А подивлюся, як то в вас весілля робиться.
Приходить. Саме місять коровай. Почастували її. Каже вона: