«Можеш мені не розказувати про себе, я й так усе знаю. Мені кожний листок шепче. Мені вітер пошту носить. Мені доста раз глипнути на хлопа, аби спізнати, що то за потя, говорив він ніби не до мене, а до своєї люльки-файки. Чому ти на жандарма напав?»
Я все йому розповів.
«А, песся кров! Зїли би го воші! кляв Ружічку. Хочеш, я спущу му кишки?»
Я не хотів, сказав, що перегоріла в мені хіть мстити.
«А даремно. Помста солодка страва. Люди плещуть, що ти мій поплічник, що покликаєшся моїм іменем. На людський роток не навісиш замок. По всій Верховині, підкарпатській Гуцулії й по долинах я на язиках. Шугай злодій, Шугай збуйник. Хе! А такого шовкового, як я, ще поглядати. Та раз із мене людський поговір зробив злодія, мушу потрафляти сій брехні. Кажуть, злодій! Ти видиш мої статки: німецький ґвер і пазуха патронів. Я не те що своєї, а й няньової хижі вже не маю під Сухарем, бо спалили її за мої гріхи. Усе, що настарав, постіль під корчем, ліщинові обороги, а маржина олені й дикі свині. Шугай злодій, Шугай ворог держави!»
Він розпалювався, і ліва вилиця його ще більше біліла, аж мертвіла.
«Се я до них прийшов порядкувати чи вони приперли в мої гори? І зачали чесати мене залізною щіткою, як паршивого вола. Спершу мадяри загребли на фронт. Там кулаком у писок така їх вояцька наука. Овва, ще ніхто Шугая не вдарив, аби йому так зійшло. Я капрала довбенкою по голові і тягу! Прихопив два карабіни й ташку патронів. Мені в хащах се придасться на звіра. Та вони з мене самого звіра зробили. Раз піймали, ще раз і на фронт. А я й удруге повернув голоблі, і не з порожніми руками. Вівчарю собі тихо на Дьордяві, городжу сіно, дичину добуваю Тут румуни зайшли й стрекочуть з порогу: «Есте бань? Маєш гроші? Тоді давай худобу, фураж армії, а солдатам сир, яйця». Се кажуть ті, що мене злодієм називають. Понапивалися дармової горівки, дівок по городах ловили, паскудили. Як твій жандарик. То скажи: як із такими без патронів говорити?!»
«Се я до них прийшов порядкувати чи вони приперли в мої гори? І зачали чесати мене залізною щіткою, як паршивого вола. Спершу мадяри загребли на фронт. Там кулаком у писок така їх вояцька наука. Овва, ще ніхто Шугая не вдарив, аби йому так зійшло. Я капрала довбенкою по голові і тягу! Прихопив два карабіни й ташку патронів. Мені в хащах се придасться на звіра. Та вони з мене самого звіра зробили. Раз піймали, ще раз і на фронт. А я й удруге повернув голоблі, і не з порожніми руками. Вівчарю собі тихо на Дьордяві, городжу сіно, дичину добуваю Тут румуни зайшли й стрекочуть з порогу: «Есте бань? Маєш гроші? Тоді давай худобу, фураж армії, а солдатам сир, яйця». Се кажуть ті, що мене злодієм називають. Понапивалися дармової горівки, дівок по городах ловили, паскудили. Як твій жандарик. То скажи: як із такими без патронів говорити?!»
Що я міг на се сказати? А він далі правив, підігріваючи злість ковтками зі скляниці: «Відсидів я і в румунській цюпі, скусив глевкої мамалиги. Прийшли треті чехи. Жидам правду дали, а верховинців загнали в ліси дерево для них тяти. За весь білий день хіба на сухий хліб заробиш. Землиця закладена, податок як зашморг. У хижі одна сорочка на всіх, зате гертика майже в кожного. А вони ще ходять і переписують добро, аби не дати бідноті спасенний пайок тайстрину мелайної муки. Насміхаються, у бочки з капустою мочаться. Біда би їх побила! То що, мав я служити їм вірою-правдою? Мав чекати, доки мене дерево в лісі сокрушить чи дараба на крутому розвороті переламає руки-ноги? Чи смиренно гадкувати, коли ще й четверті прийдуть з польського чи руського боку? Ходьте, потопчіться й ви на вошивій русинській гуні Го, го, не народився ще той пан, ні свій, ні чужинський, якому б Шугай дав собі на голову накласти! Агі, не я, а вони переді мною колінкують, кулі моїй кланяються. Своїми писками нечестивими мою святу землю цілують. Чуєш, цімборику?»
Я чув. І шкіра мені бралася морозом. Та враз Шугай звернув на инший тон: «Маю для тебе роботу. Гія мені стулити файне письмо. До самого губернатора, а може, й до президента в Прагу. Добрі гроші голосять за мою голову 3000 корун. Але я більше можу дати за свою свободу. Я при собі по двісті тисячок ношу. Де куля не вцілить, там золотий трафить. Не жандармів я боюся, не шибениці, а людської слабости. Знаєш, скільки за Шугаєм ротів ненаситних? На мої гроші пють, гуляють, ґаздівства збивають. Мені на крейцер поможуть сто дістануть. Та ще й гріхують, що мало, що чести в мене не мають, а самі обзираються, аби тінь Шугаєва на них не впала. На смітті й когут гордий. Моїй довірливій Ержіці голову баламутять, шепчуть про мене всяку паскудь. Писячки!»
Ми наїлися кулеші з бринзою і мясом. Життя випогоджувалося. Зате погода показилася, як і провістив Микола. З буків зацяпало. Шугай стягнув плаща й подав мовчкуватому Юрі, кудись його виряджав у долину. Широкий черес перехоплював його гнучкий стан. Такі ремені сокотять лісорубові поперек і можуть захистити ребра від падаючого бервена. З череса звисав золотий годинник. На сорочці яскріли скляні ґудзики. Вузькі вовняні гаті обвивали ремінці постолів дорогої роботи. Щось середнє між панком і циганським війтом було в його парсуні.
Коли Юра відійшов, Микола задумано мовив: «По правді намірився я сам здатися владі».
«Як?» вихопилося в мене.
«А так. Напишемо просто й коротко: Шугай сам прийде з каяттям, кедь дадуть легітимацію, що карати його не будуть, а призначать служити в жандармерію, де він користи принесе за десятьох. І тоді запанує спокій і порядок на Верховині».
Я не вірив вухам: що говорить сей чоловік?
«І ти не віриш. Я сам собі не вірю, але чинити мушу саме так. Вовк чує напасть. А чехи пристануть на моє слово. Кого бояться, того шанують. Такого жандарма ще не було в Підкарпатті, яким я стану. Я два фронти пройшов, я крейцер у воздусі поціляю, я на ведмедя з ножем іду, я кожний камінчик пізнаю від Вігорлата до Говерли і знаю, хто чим дихає. Вір мені, хлопику: прокляті найщирішими святими стають, недруги найліпшими слугами. Шугай себе ще покаже вивернутим боком. А кедь не дадуть на се згоду, рознесу судову кафедру в Хусті, пущу на вітер, як піря. З гранатами піду на Прагу й Будапешт. Так і запишеш».
Видобув із-за череса шкіряний гаман, витяг складений папір і простяг мені. Поки я писав, він нерухомо сидів поряд, склавши побожно руки на грудях. Коли я читав супліку, Шугай зубато всміхався: «Люблю вчених людей, по писаному все так красно виходить, як у попівському казанні. А я лише два слова знаю писати. У мадярському війську більше не вчили нащо русинській свині грамота! За короля можна й так умерти». І він натужно вишкрябав під письмом: «Шугай Міклос».
Ми сиділи під дашком відкритої колиби («Двері боюся класти, усе мушу видіти, чути, як заєць у траві»), слухаючи шемрання дощу. Стояли напоготові приперті два кріси. На прикладах мали вирізані великі хрести. Хрестик був випалений і на стовпі, що підпирав стріху.
«Перед тобою дві дороги, сказав Шугай. Або до мене у ватагу, або на румунський бік. Там серед циганоти легко загубитися. Аби лише жандармам не лізти в зуби, бо для них двадцять пять палиць на гузицю як добрий день».
Я сказав, що в лісі не звикнуся, піду на румуни.
«А я хащею похрещений, я без неї не годен, потеплів він голосом. У нашій родині переказ такий, що прабабка не мала дітей і пішла до ворожки; та каже: діти народяться, але такі, що волітимуть лише в лісі жити. Так і пішло. І діда, і няня все в бутин тягло. А я з хащі й не виходжу. Вона дражнить мене, як звірина стрільця, як риба рибаря. Мені на ширіні дихати нічим, народ геть завонявся. Пожирають одне одного гірше, як тварі в лісі. Душа Божа ціну втратила. По всьому Волівському окрузі вбивства чиняться. На дорогах по трьох кладуть, кишки випускають, ночами до хиж лізуть, де на якусь коруну міркують. Сокири, ножі, кров. Жінці в коліно гвізд забили. Аби їм з кісток мясо відпадало І все на Шугая вішають. І вбивцям, і поліції се на руку. А Шугай куди править туди цілить, ще ні разу нікому в черево не стріляв, не зняв топір на хрещеного. А як стріляв, то лише обороняючись. Се добре знають чеські офіцери, та лукавлять, хитрують. У круте дерево кривий клин бють. Вони коло мене в сметані купаються. Чи знаєш, кілько держава вділила на мою ловлю й на підкуп різний? Чотириста вісімдесят тисяч! Є з чого поживитися жандармському кодлу, матері їхній хрін!»
Дощ густішав, репіжив по шатру бучника. Шугай угомонився, задрімав. Та скоро щось хруснуло у зворині, й він прохопився. Дослухався, стискаючи гвинторіза. А далі тихенько затяг: «Ой, жалю мій, жалю, що тя много маю Коли скінчив, нехотя промимрив: Жура душу точить. Чую, що тімя моє до моху клониться. Як увижу вивернуту смереку, гадаю, що то моя могила. А я ще й не жив по-людськи. Лише двадцять третє літо топчу ряст, а серце вже так висушив, так вистудив! Руки залізом пахнуть, а не сиром, не жоною»
Я здивувався, що він такий молодий. Мені кортіло розрадити його.
«Як я віддячуся, Миколо?»
«За що?»
«За те, що витяг мене із Заклі».
«Заціпи язик таке казати, злобно сіканув очима. Воля не має порахунку. Я добре знаю, що се таке не одну тюремну лавицю обтер. А ось ти за файне письмо дарчика заслуговуєш. Проси собі щось, заки я добрий».
«Не треба нічого. Але скажіть, чи правда, що маєте заворожену рісочку, яка кулі відхиляє?» спитав я.
«Маю, відрізав незворушно. Девятисил або стрільчик називається. Три стебла із землі ростуть, схожі на траву-псяйку. На Іван-день їх треба знайти й заворожити. Мені відунка зі Зворця до плеча привязала. Та кулі дурниця. Страх тебе зїсть скоріше, як кулі. Я від сього маю надійний рятунок. Коли ляк бере верх і серце тріпоче, як заячий хвіст, я так чиню. Посягнув рукою в пазуху під пахву й підніс пучку до носа. Запах його поту був гостріший за запах умиленого коня. І нараз мозок урівноважиться, стаю супокійний, як камінний міст».
Було видно, що любить похвалитися, але за тою хвальбою крилося немало й насущної правди. Я поглядав на Шугая і думав: либонь, се і є оживлена душа мого народу, мого маленького гірського окрайця Європи сплутана душа, що, як птиця-мрія, бється в сліпій своїй убогости, неуцтві та забобоні й вибухає помстою та жаданням справедливости.
Вернувся Юра, щось шепнув братові, і той спішно почав збиратися. Я теж підвівся.