«Слава Україні!» гойкали ми. Навіть якщо хтось промовляв суржиком і язичієм, ми вседно вітали його: «Слава Україні!» Спочатку несміло й урізнобій, а далі рівно й грізно. Аж вороння зривалося зі старих лип.
Забемкали дзвони на вечірню. А може, то дзвонило вже нам
Коли ми прийшли в будинок команди Січі по вулиці Духновича, на нього лягла сіра тінь від одинокої хмари. А шинки й бовти заливало скупе осіннє сонечко. Мене се не тішило. Мало тішило й инше. Одностроїв на всіх не вистачало, зате прапорами, лямпіадами і факелами були набиті цілі шопи. Зброї теж не було, її тягнули хто де винюхав. Сміливці нападали навіть на чеські жандармські дільниці. Не вистачало й стройових старшин, хоч уряд і дав клич закликати їх з усіх усюд. А коли зголошувалися емігранти, що встигли обсмалитися у світовій війні й підпільній боротьбі, їх відсіювали. Натомість натягували френчі й золоті вилоги на бравих сільських хлопів і студентів, урядницьких свояків.
«Що з нами буде, як настигне час воювати?» запитував мене з острахом в очах леґінчук з мого села.
«Бог знає».
Бог, може, й знав. Та навіть уряд вірив не в одного Бога. Озирався і на Берлін, і на Прагу, й на Будапешт. В уряді був національно свідомий гуцул, був банкір, доктор, професори, писарі. Вони не знали ні військової штуки, ні господарювання на бідному горовому терені. А відтак Прага навязала ще свого генерала Прхала, щоб погамовував амбіції українських вождів. І був «батько» Волошин, доконечно чесний, шляхетний, усіма поважаний і в публічному житті надто народний. І народ сим без міри користався. Міністри не могли добитися до нього, бо премєр весь час приймав простолюд, вислуховував жалування, розраджував, роздавав посади, гроші, відміняв покари. Батько є батько.
Зате инші декотрі без надмірної опіки ставали собі отаманами й наказували, наказували, наказували «іменем Карпатської України». По селах чинили суд. Невгодних фахівців вичищали зі служб, на вулицях хапали сумнівних і, якщо вони не могли переказати українською «Отче наш», товкли. Як їх колись били мадярські чи чеські жандарми. А тих, хто перелицьовувався й присягався у відданости, цілували й назначали провідниками. Усе бралося на честь і совість.
У кабінетах пріли й шаленіли від невідомости, а на вулицях Хуста все бігло так красно, так легко й безжурно, ніби й направду се був новий Єрусалим. Незнищенна лірика й романтика витали тут у сльотаві дні 1938-го. Народжувалося якесь велелюдне розрадування. Його носила з собою молода Карпатська Січ. Якщо досі український дух проявлявся потайки, то зараз він збурився й бив завзятим нуртом. Молодь розносила повсюдно вкраїнську ідею у своїй гарячій крові, яку готова була тут же пролити. Розбуджувала волю в одвічно поневоленого люду, просвітлювала його, ширила національну свідомість. Походи з прапорами вирували селами, не вгавала українська пісня, по хижах лаштували читання своїх писателів, грали вистави.
Се було диво: на безвиразній донедавна території постала «українська ірредента». За лічені місяці відродилося одвічне національне племя, ожила українська душа. Смілим поступом ходила по вільній своїй землі молодь Карпатської Січі.
Притулився і я в Січовій гостинниці. У походах нас радо годувало населення. Далекий родак, що служив секретарем у міністра, раяв мені ліпший хліб товмача з німецької, та я волів лишатися в гущі людности. Про моє просвітництво в Банаті дізнався й редактор Володимир Бірчак, з яким мене звів колишній професор Матіко. Редактор залучав мене до газет і радіо, та мене охотило більше живе слово на прицерковних майданах, а не покладене на папір, що найчастіше є перекрученим. Хоча я любив послухати того чоловіка з поривною натурою та гострим як бритва розумом.
«Найбільше нашої, української, правди в Січі, світив Бірчак кружальцями скелець, що насідали аж на метелик вусів. Але ся правда ще дуже молода, без досвіду, часто отаманська, бунтарська. Молодь на перше місце кладе сильне хотіння й чин геройства. За се вона готова скласти голови. А тут не жертва потрібна, а домагання освіти, знання. Треба брати вмінням, а не горінням! Не біймося мужньо глянути правді в очи. У нас немає самовистачальної економіки, немає природних багатств, комунікацій. А з мінеральними водами й вальками в Європу не посунешся. Американський чи німецький вуйко не буде за просто так розбудовувати нам країну. І сторонні гроші, що нині тут крутяться, скоро будемо відробляти дорогою ціною. Усе біжить скорими кроками, все міняється Я чую гарні фрази, добрі накази, бачу натхненних людей, але не бачу ніякого плану, ніякої стратегії. Недарма сусіди називають нас заколотною територією, що загрожує мирові в Середній Європі»
Я й сам почав відсівати в сій завірюсі золотий пил від пустої порохняви. Усе можна вбрати в заманливу національну ідею (навіть жиди почали записувати своїх дітей в українські школи). Але впровадити її можна лише з розумом і знаннями. Одної відваги тут мало. Бо й наші вороги мадяри в найгірші для них часи закликали в першу голову молодь: «Учіться, учіться й будьте відважними!»
Та хіба знали наші заповзяті хлопці про духовні цінности, які віками громадив культурний український народ на границі Сходу і Заходу?! А без того могла володіти ними лише зарозуміла гордість.
Кипіли хвилі національного розвою, та не мала наша державність ще національного обличчя. Не було злютованої єдности й однорідности в праці. Старші помірковано озиралися на задні колеса. Молоді посмішкувалися з них, рвалися вперед і вгору понад голови чинного проводу. Різні покоління й різні верстви змагалися між собою, не чекаючи й зовнішніх ворогів. І то була серйозна хиба серйозного ділання.
Світ складають не старі й молоді, не добрі й лихі, а розумні й дурні. Легко може натовп висміяти мудреця, і легко будь-яку дурноту вбрати в білі ризи. Ясноголовий і бувалий борець Бірчак вирівнював мої мислі: «Не раз я подивлявся живучости українців, не раз схиляв голову перед їхньою працьовитістю, а скільки разів плакав над безпорадністю різних їхніх вождів і поводирів!»
Молоді буйні голови на се не оглядалися. Вони провадили непохитно свою тріумфальну ходу. До смерти не забуду ті святочні здвиги людей, понад якими лопотіли наші фани і звивалася українська пісня. У лютому, перед виборами до сойму Карпатської України, повсюдно горіли «вогні свободи». І на гірських верховинах, і на міських плацах, і в сільських посілостях.
Ні мадярська пропаганда, ні чеські гальма, ні польські провокації в прикордонні не збили народного підйому. Такого не чекали навіть свої: 92,4 процента голосів дали за Українське Народне Обєднання. Тобто за Україну. У 187 місцевостях гордо біліли прапори знак 98-процентної перемоги.
То був клич крови, вибір серця, то був світлий промінь, що протинав темряву історії.
Нова правда, нова віра тріпотіли у святкових когортах. Нова надія світилася в очах. Притиснутий гарячими тілами до студеного муру, слухав я з трепетом слова першого сойму: «На нас знов йде ворог, що знов на наші шиї хоче накласти ярмо, але хай сей ворог знає, що ми вже не ті самі, що були колись. Ми стали свідомі українці, і ми закуштували великого Божого дару волі. Тому хай сей ворог знає, що ми тут! Наші душі завжди будуть вільні українські!»
Уночі проти 14 березня запукали в Хусті перші постріли. На ранок хтось покрадьки вивішував мадярські прапори. З Севлюша наступала регулярна мадярська армада. Ледве спеленана Карпатська Україна була віддана їй на поталу. Німеччина зреклася її так само легко, як і подала їй надію. Понуро брели в бік Румунії чеські жовніри. Вони втікали. Січовики кинулися відбивати в них зброю, щоб самим боронити свою землю.
Не озираючись на розгублений уряд, самі гуртувалися в чоти і сотні. Доброхіть заявлялися кадрові старшини, яким раніше не було довіри. А скоростиглі полковники перевдягалися в цивільне й викидали револьвери. Такі потрібні тепер дітям, щоб мали з чим іти в оборону.
Старий сотник з одвислим вусом, у збитих чоботах землероба шикував ряди. Його набите око вихоплювало стрільців для передового загону.
«Ти, ти, ти, туляв жовтим пальцем у наші груди. Будеш мені за вістового?» запитав мене.
Старий сотник з одвислим вусом, у збитих чоботах землероба шикував ряди. Його набите око вихоплювало стрільців для передового загону.
«Ти, ти, ти, туляв жовтим пальцем у наші груди. Будеш мені за вістового?» запитав мене.
«Ні, я піду в стрій з усіма».
«Тоді візьмеш машінґвера. Чотар дорогою навчить, як з ним порядкувати. Не маємо часу на маневри. Там будемо вчитися».
Кожному третьому давали кріса. І кожному по 10 патронів. Люди з хідників простягали нам цівки хто ловецьку фузію, хто, либонь, ще турецького мушкета, хто іржавого ґвера з Першої світової, хто завитого у масну пеленку пістоля.
Радіо голосило над головами промову делегата сойму: «Уже почислені дні, а може, і години нашої самостійної Карпатської України. Уже почислені дні, а може, і години, коли на наші карки знов захоче сісти наш лютий ворог. Але не почислені ні дні, ні години життя великого українського народу! Ми тут падемо, але не паде великий український народ. Він живе! Він пережив татарщину, пережив неволю різних сусідів, але на наших очах він збудився й став до кервавого бою за свою самостійність за право на своє життя!»
«Слава Україні!» гукнув сотник.
«Героям слава!» відізвалися ми й загупали по мокрій бруківці.
Викресалася пісня:
Там скачуть карі коні, там свищуть гострі стріли,
Бють шаблями вправо, вліво, щоб серце не боліло дагей!
З Чиряті і Бартуш голосили инші чоти:
Народи, станьте! Йде ваш судний день,
Сини землі, мечі до рук беріте!
Дзвоніте на тривогу, йде огень,
Дзвоніте, гей дзвоніте!
Ізянська сотня тягла свою:
Ми світанок Підкарпаття,
Ми пролог великих днів!
З тисянського порому спішили до наших лав кривичі: «А наш батько Волошин іскликає всіх старшин»
Так дзвонили співанки, а премєр насправді мудро закликав до иншого: «Проти нас іде правильна мадярська армія, проти якої не встояти неправильній, наборзо зорганізованій Січі. Не бийтеся, а бережіть ваш найцінніший дар життя. Вашого життя й вашої праці потребує Україна більше, як вашої смерти».
Та се не чули. Не хотіли чути. Ми, діти землеробів, уперше йшли на поле не орати й сіяти, ішли умирати. Мартове поле тоді ще ледве пробуджалося на сівбу і ми засіяли його собою.
А далі було те, про що знають усі. І про що не знатимуть ніколи, бо тайну ту забрали з собою навіки ті 3000 караників, що йшли проти залізного вітру з прапорцями.