«А чому вони світяться?»
«Бо на тому часі земля має найсильнішу електрику. Вона струмує через стебло, запалюючи в ньому смоли, що закипають у цілющі ліки. Людина теж діставала сю живну електрику, коли ходила босою, спала на землі, греблася в ній руками. Ніяке мясо, ніякі страви не дають нам таку здорову поживу, як трави й коріння. Давні люди поїдали в двісті сорок разів більше рослин, ніж ми, і тіла їх горбатилися мускулами. Вони не боялися ні ведмедя, ні мамонта, ні льодовика».
Він добре знав, що й коли збирати.
Після теплої горобинової ночі збирали ми під Поженяскою «дванадцять головних трав». Повнився час їхньої зрілости. Пан Джеордже нараз після просушки пакував їх у полотняні мішечки одні хворі будуть носити на грудях, другі кластимуть під голову на ніч, треті перетруться на порох, четверті замішаються на мазі, пяті заллються виноградною миндрою
Учив він мене, як запарювати липу, бузину й малину, аби вмент збити гарячку. Показував жовту квітку маряника, що лікує сухоти й екзему. Тішився як дитина, коли ми напали на золотий корінь. Від чого лише він не помічний високий тиск крови, нерви, ревматизм, печінка. Я спитав, що се, либонь, і є найцінніше зілля. Ні, марїн корінь ще цінніший, його додають майже до всіх рецептцій. Чи той же солодковий корінь. А купена щира чарівниця: віддаляє старість, зміцнює слабе тіло, прояснює память. Її він і сам радо заживає. Кожна трава уваги й поваги варта. Навіть простий пирій для знаючого цілителя велика трава. Лікує нирки, суглоби, очі, рятує дітей від рахіту. А буває, що й благенький мишачий горошок не замінять ніякі ліки з аптеки.
Кожній траві свій час. І кожному хворому своя трава. Як у стеблах і коріннях замішуються і зріють трунки для різних стихій, так і хворощі людські спричиняються чи то воздухом, чи жаром, чи труйними солями, чи нестачею доброї води.
Його перемова була піднесена, як казань з амвону. В очах мигтіли іскри запалу. Тоді з непоказного, дрібнорослого чоловічка він перемінювався в таємничого знатника. Я починав розуміти, чому всі шанобливо називали його «поважним». І в горах, і в городі Сиготі, і навіть у Букурешті, куди пан Джеордже двічі в році їздив читати лекції.
Про людей він говорив мало і без охоти («Вони як трава під стопами Господа».) Зате про саму траву повідав годинами. А ще більше часу просто мовчав з нею навіч. Вони розумілися й так.
Вуй Ферко
Памятаю, якоїсь яри ми з дітваками бовталися в мочилі, що гусло від пуголовків. По тому мої ноги рясно обметало страшними бородавками. Вони росли і множилися день при дні, я вже не міг узутися до церкви. Чим лише баба не мастила мені ноги не помагало. Ми стали чекати, аби в селі хтось умер. І коли упровід з мерцем виходив за ворота, я перебігав дорогу, щоб чужа смерть забрала мою напасть із собою. Та помочи не було і від неї. Тоді баба повела мене до вуя Ферка. Він їй падався двоюрідним братом.
Вуй Ферко сидів на бервені і курив піпу. Його довгі босі ноги впали в молоду жаливу, і я зачудувано подумав: не жалить! Проте се була лише мала дрібниця поряд із тим, що гудів людський поговір. Челядь боялася його, бо знався чоловік з усякою немзою і нечистю, розумівся з гадами. Тому й обходили без наглої потреби його заманку в лісному заболотті.
Ми поздоровкалися. Дідо лише всміхнувся самими зубами. Баба врочисто почала повідати про мою біду. Я сумирно опустив очі додолу, на свої ноги, укриті мерзким струпом. Вуй Ферко слухав мовчки, дивився кудись попри нас байдужими вицвілими очима. Тоді я ще не знав, що мудрість завжди трішки байдужа. Дивно, але ні разу він не глянув на мої ноги те, що мав лікувати. Лише прогугнявив: «Ти, сестрице, іди. Дітвак най лишиться».
Баба поклала на поріг солонину й скляницю сливянки, пішла собі.
Ми довго стояли один проти одного. Старий зірко вивчав мене, і здавалося, що моя маленька постать, як воскова свічечка, розтопилася в тих глибоких очах. Раз піпа вислизнула з його рота й цоркнула об дошку. Я гейби пробудився. А дідо вхопив мене, настраханого, за вуха й наблизив до свого виду так, що наші брови майже зліпилися.
«Я тебе злікую, хрипло прошипів. Хочеш?»
«Угу».
«Дуже хочеш?»
«Угу».
«Маєш вчинити єдно важне діло. Добре?»
«Угу».
«Випросиш у попаді крумплину. Розітнеш її, одну половину зїж сирою, другою обітреш хворі ноги і посадиш у городі. Кожної днини поливай її в передсвіт і перед заходом сонця. Гадкуй! То буде твоє здоровя. Коли крумпля проросте, бородавки щезнуть. Амінь! Іди собі».
Старий підняв піпу і мене більше не видів. З тривожною бентегою кинувся я геть від глиняної халупи. Цілу ніч не йшов із гадки дідо в довгій сірій сорочці, клекотала його дивна бесіда.
Я зробив усе так, як він нараяв. А через два тижні заповітна крумплина пустила обрость. У молочному присмерку передрання роздивляв я свої зарошені ноги. Бородавок не було. Ані одної.
Баба послала мною Феркові тайстрину бринзи, а я сам покликався помогти йому зібрати сіно. Переступаючи смерековий перелаз, гадав, що заступаю на звичну сільську загороду, а вийшло у казку. Увечері, коли ми сіли під стогом перепочити, вуй Ферко витяг лісковий орішок. Десь із рукава його вилізла мишка, схопила орішок і прибігла з ним до мене.
«Се тобі за роботу, сказав дідо з потеплілими очима. Держи його при собі, будеш твердим, як зерня».
Баба зашила мені той орішок у сорочку, і я носив його при собі аж до послідньої гімназійної класи
У підвішеному до ланця котлі вуй Ферко варив нам мелайний токан. Кукурудзяну крупу сіяв через пальці і колотив деревяним товкачиком. І приповідав: «Коли в хлібі сили не найдеш, у молоці й мясиві не найдеш, то знай, що в сих золотих зернах сонячна сила спить. Бо й коли спалиш мелайне бадилля, то з відра попелу можна насіяти грам золота».
Я смакував той токан із бринзою, і чулося, що на зубах поскрипують золоті крупинки.
Иншим разом ми ходили з ним у хащу за тичками. Перед тим як замахнутися топірцем на грабину, вуй Ферко щось шепотів. І рубав не підряд, стинав лише кожне сьоме деревце. Показав мені гніздо ремеза, схоже на мяку рукавичку, бо він його ліпить із тополиного й вербового пуху. Якщо чоловік замерзне в лісі, то може зігріти руки й ноги тими гніздами.
А раз вуй Ферко поклав межи долоні травинку й тонко засвистів. Озвалася таким же свистом якась птиця.
«Так я глядаю ягідні місця», пояснив дідо.
Ми пішли на той свист і справді відкрилася галявина з ягідними кущами. На них висіли майже при землі легенькі кошарочки-гнізда. Се робота птиці славки з чорною голівкою, що любить гніздитися там, де багато ягід. А найменші гнізда у волового очка мохнаті кокони, сховані в корінні. І саме потя крихітне, і співанка його коротка. Зате пташка повзик не лінується пищалати, і чути її далеко. А гніздо править собі в дуплі і так замуровує глиною, розмоченою слиною, що каменем не розлупиш. На вигадки хитра й синиця: гніздо її стрінеш і в черепі коня, і на цвинтарному хресті, і в старій норі. Сплітає вона його і з піря, і з вовни, і з моху.
Старий показував мені настромлених на колючки жуків і червів так робить собі припаси хитрий жулан. Потім ми підкралися до червоненького птаха з роговими крилами. Його називають омелюхом, бо він на дзьобику й на лапках розносить по деревах насіння омели. Дуже смакують йому оті білі терпкі ягоди. Коло потоку на камені парадилася біла плиска з довгим чорним хвостом, яким вона тріскала по плесу, як праником. За се й називають її трясогузкою.
За якусь днину відкрився мені чудовний пернатий світ. А я доти гадав, що птиці то лише надокучливі воробки під стріхою і зухабні ластівки, що крали з рук хліб.
У підвечірї ми стояли над потоком, а над нами кувала зозуля. І тоді вуй Ферко простяг перед собою руки й попросив: «Зозулице-зегзице, многорозумна птице, що свого гнізда не має, зате дітей у люди виряджає, мамо для байстрючат єси, нам своє віще перо неси»
Зозуля обірвала кукання, а на долоню вуя Ферка упало сиве перце. Він обіруч поніс його до води й здув із долонь. Перо вхопила бистрина й почала ним крутити, тріпати об каміння й корчі, жбухати на мілину і знову топити, плющити водограями, теребити ломаччям. Ми берегом ішли назирці, доки перо не вихопилося на водну ширінь і поплило руслом у мерехтливий овид.
Зозуля обірвала кукання, а на долоню вуя Ферка упало сиве перце. Він обіруч поніс його до води й здув із долонь. Перо вхопила бистрина й почала ним крутити, тріпати об каміння й корчі, жбухати на мілину і знову топити, плющити водограями, теребити ломаччям. Ми берегом ішли назирці, доки перо не вихопилося на водну ширінь і поплило руслом у мерехтливий овид.
«Мені тебе не догонити, неборе, шепотів вуй Ферко, проводжаючи очима перо. Керунок твій далекий, довгий і неспогаданий. Іди, неборе. Очі покажуть дорогу, серце покаже путь».
Він говорив се ніби до мене, але я не розумів сенсу тої бесіди.
Того дня ми здержалися в лісі до смерку. Ферко цубрив вязанку тичок, я ніс сокиря і тайстрину з їдлом. Щось шубовскало в далеких бовчах і, здавалося, хихотіло. Я звідав, що то за риба чи птиця.
«То не риба й не птиця, то нявки і збіщата, пояснював дідо. Утоплениці й діти, що вмерли нехрещеними. Застає час їх вечорниць».
Щось заскімлило зовсім близько.
«То вовчий няньо Полісун виганяє свою файту на лови», шептав Ферко.
Крівця мерзла в моїх жилах. А вуй був спокійний, як гребля. Вер на землю жердя, обтерся рукавом: «Збилися ми з тобою з путика. Ачей, нас Блуд водить».
«Хто то Блуд?»
«То лісний пан, що може чоловіка замотеличить межи трьома буками. Але не бійся, неборе. Нич не бійся, бо нема для челядника страшнішого, як сам страх».
Минуть роки і відкриється мені вуй Ферко, прозрадить свою ворожбу. І при кінці я його зазвідаю: «Як ви лікуєте, вуйку?»
«А ніяк, процідить він слова через дим від піпи. Лікує дохтор, а виліковує Природа. Вона шепче мені, вона говорить з моїм духом».
Земля покликала його, як кличе серед ярі зерно. Він уплив у смерть, як потік упливає в ріку. Умер вуй Ферко убраний, як на Великдень, на лавиці, з піпою в роті. Сорок днин на його могилі щебетало птаство й кублилося гаддя. Люди обминали той сурдик, обмахуючи себе перстовими хрестами. А я мовчав. Бо так мені було наказано того петрівського полуденка, коли він мені відкрився.
Пригадую, як прибігли жони з ревом, а на возі посинілий дітвак із роззявленим ротом. Спав, напившись молока, і так смертним сном застиг. Поклали його на солому, а самі вернулися, бо так розказав вуй Ферко. Мене він лишив. Притулив до рота дитині пеленку і подер її на тонкі пасма. Простяг їх мені, щоб оббігав ближні зворини й стелив ті цурбатки по траві.