Бранко повів мене до заслони із сухого гілля. Коли ми порівнялися зі священиком, той приклав чорне триперстя до свого чола: Научи нас, Господи, оправданієм твоїм Молодий серб відхилив хмиз. Там, над урвищем, було настелено пролаз. Ми перейшли його й стали на вузьку стежку під скелею. По ній міг іти лише один, і то боком. Так ми дійшли до вирубаного в бескиді карниза. Там лежав мрець, що вже почав смердіти. На шиї його запеклася рвана рана.
Бранко повів мене до заслони із сухого гілля. Коли ми порівнялися зі священиком, той приклав чорне триперстя до свого чола: Научи нас, Господи, оправданієм твоїм Молодий серб відхилив хмиз. Там, над урвищем, було настелено пролаз. Ми перейшли його й стали на вузьку стежку під скелею. По ній міг іти лише один, і то боком. Так ми дійшли до вирубаного в бескиді карниза. Там лежав мрець, що вже почав смердіти. На шиї його запеклася рвана рана.
Він тобі не завадить, сказав Бранко. Як сонце зайде за гору, Божидара прикладуть камінням. Копати ями тут ніде, та й ніколи. Відімкнув на нозі вбитого залізну колодку, від якої тягнувся короткий ланцюг до корчуватого ялівця. Сідай, русине, чи лягай. Як тобі зручно. Ти ж наш гість, блиснув зубами в чорноті колючої порослі. Гість, що сам себе зїсть Така загадка є. Знаєш, що це? Свічка. Тут, приятелю, свічки горять недовго. Та стільки би біди
Бранко замкнув мені на нозі кайдани й підсунув неповний бурдюк, який витягнув з-під трупа. Скажи, русине, правду: коли німаки підуть у наступ?
Не знаю. Присягаюся, що не знаю.
Стільки би біди, ти однаково дізнаєшся про це першим. Якщо це буде вдень, штовхни ногою в прірву камінь. Він, падаючи, зрушить інше каміння. Ми почуємо. І кожен штовхне камінь. Зірветься ціла лавина. Спочатку вони засмакують камяного граду, а вже потім залізного Якщо посунуть уночі, тут маєш соломяні снопи. Пали їх і скидай в ущелину. Ми побачимо й запалимо свої. Підсмажимо свиней. І буде видко, як по них стріляти. Так ми воюємо у своїх горах тисячу років. І тому вони й досі наші, ці гори.
А як воювати буду я?
Тобі дадуть патронів на три дні. Їх буде небагато. Зате каміння тут вистачає. І памятай: коли ті ненавидники рушать, ти будеш першою перепоною на їхньому шляху. Вони тебе не зможуть обійти.
Вони й убють мене першого.
Стільки би біди Але що тобі боятися ти ж умієш заговорювати кулі.
Я знаю говорити лише з тими кулями, що поруч.
То й добре, значить, вам не буде тут нудно. А я пішов.
Під вечір Божидара відтягли до ялівця, помолилися над ним і загромадили кремяхами. Мовчки пішли, забравши з собою густий запах вівчарської стаї. Біля мене залишився лише священик, простягнув до вуст залізного хреста. Нагрітий на сонці хрест так же пахнув, як і мій ланець.
Я помолюся за тебе, сину, а ти молися за них.
За кого, отче?
За тих, кого вбиватимеш. Гірка ваша правда солдатська, бо не належите ви своїй волі. Цісареві слуги єси, та коли ви падаєте зі смертним криком, Господь у скорботі простягає до вас перших руки Глянь, як гарно тепер Божидарові, кивнув на камяну купу. Вічний спокій на привіллі під небесною банею, де живуть лише громовиці й орли. Він уже це заслужив. Ми з тобою ще ні.
Мені залишили тридцять патронів, неповний бурдюк води, недопитий Божидаром, кварту винної горівки, черству хлібину й жменю солених сливок, що ростуть у цьому краї на деревах, схожих на наші верби. Найбільше я радів воді, але її було безмилосердно мало. Я дурив змочуванням свій язик, навертаючи память до нашої Ріки.
А вночі вони рушили. Це шепнула мені на вухо гора, застогнала, як на негоду. Я запалив для них добру ватру, не заганьбився б і перед ватагом Данилом. Я не стріляв у них патронів було мало, як і води. Я стріляв поверхи, у протилежне скелище, і куля, відщербуючи пласт, зривала не град, а цілі камяні потоки. Я чув, як бряжчать їхні шоломи, піхви й цівки. Межигіря озивалося луною зойків і стогонів. Добре, що я того не видів, інакше б їх жалів. Солдатам легше йти проти залізної зброї, а з каменем вони воювати не навчені. З небесним камяним дощем. Та ще й підсвіченим іскрами вогненних снопів. Серби з усіх боків підтримували мене. Так, що ущелина обернулася в пекельний казан.
Я туди не зазирав. Аби не набиратися страху через очі. І щоб їх не жаліти найліпших псів війни. Так вони себе називали. І мене таким хотіли зробити, школували день і ніч і шпіцрутенами, і пястуками, і послідущими лайками. Примушували дертися голим через терня, стрибати з брили в кипінь потоків, перелізати на шворці пропасті, спати на камені й жерти товчені жолуді. Наче мене, хащового пролазу, цим настрашиш! Та псом я так і не встиг стати. А від них направду тхнуло псами. Так, як від цих сербів дикими козлами. Та ліпше вже цей припах, звичніший мені.
Австріяки відступили в ніч, звідки й вистромилися. Провидніло, і настала моя черга вкусити печеного лиха. Камінь напікався, як під у печі. Я зрізував багнетом іржаві гілки ялівцю й стелив під себе. Та на тій колькій постелі довго не полежиш, усе тіло в шпичаках. Та ще й каміння сипалося згори, треба було пантрувати, аби не причмелило. Біда тобі, воле, як тебе й корова коле.
За день я випив усю воду, а спрага під смажною скелею діймала ще більше. Ковтнув паленки, та вона ще гірше розпекла нутрощі. Якось перебув ніч, над ранок злизував росу з колючок, із цівки ґвера. Цікаво, відки смоктав тут воду хирлявий ялівець? Я видовбав ножем ямку в кремянистому карнизі, та лише затупив ніж. І все ж здавалося, що в тій довбанці руці й нозі легше.
Я хотів здурити на хліб птицю, щоб освіжитися вологою її крові, та не мав достатньо довгої шворки на сильце. А дерти сорочку не смів, бо то був єдиний захист від палючого сонця. Уночі ніби легшало. Вітерець приносив вільгу хмарку від далекого гримучого потоку, який ми переходили три дні тому.
А на світанні вони знову піднялися в наступ. І я знову зустрів їх частунком каменолому. Тепер я дивився вниз. Вони йшли за смертю, за своєю і за моєю. Я впізнавав цю ходу. І тому почав гострити об камінь багнет. Знав, що куль мені не вистачить. Зате каміння було справді доволі. Я ледве встигав його скидати, тоді як згори весь час сипалося нове. Одразу й не збагнув, що його зрушило, а то били їх легкі гірські гарматки. Таку і я замість коня тягав кручами.
Гармати били по вирубаних у скелях засідках. Сірчаний дим і курява заволокли всю просторінь. Я не розрізняв, де гора, а де обрив. Задихаючись, підвівся й натягнув ланцюг може, снаряд перебє його? А якщо не переріже привязь, то хоч поцілить мене. Однаково тут здохнути від задухи й спраги чи швабської кулі Та влучило в мене не залізне стрільно, а брила, відколота зі скелі. Збила з ніг і кинула в прірву. Я летів сторчма головою, обдираючи тіло й кістки. І повис на ланцові, про який геть забув. Як скоро чоловік звикає до припони! Той ретязь, який я кляв і хотів перебити, порятував мені життя. Наче хтось застерігав: не рвися поперед долі, ще не виповнилося твоє пекло земне!
Я витягся головою догори й принишк у скельній проймі. Обдертої до кістки гомілки в колодці я не чув. Димова завіса приховала мене від стрільців. Били по гнізду, ялівець аж трясся від того гупання. Якби я тепер там сидів, моє мясо розлетілося б дрантям, що й круки не зібрали б. А тут мене хоронила гора, і я їй молився.
Коли гуркіт улягся, я зібрався на силах і видерся нагору. Ялівець був вирваний із корінням, гвер мій розтрощений, цілою о диво! залишалася лише баклажка з горівкою. Нею я обмив свої рани. Знизу долинало шарудіння й сухе брязкання металу. А за хвилину я вчув його поряд. За камяний карниз зачепилася чіпка кішка з линвою, що натягнулася струною під чиєюсь вагою. Я відкинув непотрібну гвинтівку й став збирати патрони. Поклав два між залізні пазурі рачка й скропив їх сивухою. Тоді підніс запаленого сірника. Тріснув спарений стріл і якорець верхолаза вирвало з коренем. В ущелині глухо гупнуло тіло. Та майже одночасно звякнуло ще кілька залізних гаків, два з них зачепилися. Доки я підпалював під ними патрони, мотуззя нападників чіплялося в інших місцях.
Я бігав туди-сюди, ділив набої й скупо наливав поминальні чарочки вогневиці, що терпко пахла виноградними кісточками. Патрони ямкували дірки в камені, а канати зривалися в безодню. Якщо вибухи не зараджували, я помагав собі камінням. Ошаліло я робив свою роботу й шепотів: Не я вас убиваю, убиває вас гора, яку ви спотворили залізом, а тепер міритеся звоювати її смердючими руками! Я син гори, народжений нею й на ній приречений умерти. Не я вас нищу, а каміння, що є сльозами гори. Я теж камінь, і я в цьому боїщі буду останньою сльозою, у якій ви втопитесь.
Я чув, як зі стогонами гасли й далі німували інші горові гнізда. А моє клекотіло й сичало, як розворушене зміїне кубло. Усе мені давало поміч на цьому смертному пятачку Овчого поля і каміння, і залізо, і вогонь, і сонце, що сікло в очі супротивникам Спочатку скінчилися патрони, відтак каміння. Я розібрав навіть гробик, під яким лежав Божидар, нехай він простить мені той гріх. Останній ковток винного спирту я вихилив собі в рот. Щоб веселіше було вмирати.
А вони все лізли й лізли. Пазурі кішок я збивав прикладом ґвера, а линви різав багнетом. Гострити його не було часу. І коли перший вояк почав на ліктях підніматися на мій виступ, я відкинув тупого ножа й кинувся на нього з ланцюгом. Які ви мудрі, серби! крикнув я з дикою веселістю, щоб могли почути ще живі. Без вашого ланца я вже двічі мав згинути. Але на всіх мого ланцюга не вистачить, розумів я. Обома руками вчепився в нього й потягнув повалене дерево до урвища, туди, звідки вже чулося сопіння тірольців-скелелазів (мене теж мали перевести до їх чоти). От і зустрінемось! Я здер із себе одяг і все шмаття із задубілого тіла Божидара нехай він пробачить мені й той гріх! Підклав його під сухий стовбур і запалив.
А вони все лізли й лізли. Пазурі кішок я збивав прикладом ґвера, а линви різав багнетом. Гострити його не було часу. І коли перший вояк почав на ліктях підніматися на мій виступ, я відкинув тупого ножа й кинувся на нього з ланцюгом. Які ви мудрі, серби! крикнув я з дикою веселістю, щоб могли почути ще живі. Без вашого ланца я вже двічі мав згинути. Але на всіх мого ланцюга не вистачить, розумів я. Обома руками вчепився в нього й потягнув повалене дерево до урвища, туди, звідки вже чулося сопіння тірольців-скелелазів (мене теж мали перевести до їх чоти). От і зустрінемось! Я здер із себе одяг і все шмаття із задубілого тіла Божидара нехай він пробачить мені й той гріх! Підклав його під сухий стовбур і запалив.