Ксенька таки нахаба!
Хочу ще кілограм дорогих цукерок і нову губну помаду. Моя вже закінчується.
Що? мені полізли очі на лоба.
Тоді дві губні помади.
Я краще піду, я розвернувся і подався до воріт.
Гаразд, одну, гукала мені в спину Ксенька.
Пів, обернувся я.
Як це пів?
Колись Бровко половину маминої зїв. Другу половину можу подарувати, защепив я за собою хвіртку.
Згода! доганяла мене Ксенька.
Мої очі ставали ще більші: де я візьму половину помади?
Поки ми прийшли, Лінка вже плакала. Личко почервоніло.
У неї алергія, прокоментувала Ксенька, оглядаючи «пацієнтку». Їй уже нічого не допоможе.
Як це не допоможе? втрачав я рівновагу.
Я ледь не прибив Ксеньку. «Чоловік дужчий від жінки, але не повинен цього показувати». Спробуй тут змовчати! Ксенька має сказати «дякую» дідові Оркові.
Дуже просто. Тепер її шкіра завжди буде червона, спокійно промовила Ксенька. Давай помаду, звернулася вона до мене.
Дуже просто. Тепер її шкіра завжди буде червона, спокійно промовила Ксенька. Давай помаду, звернулася вона до мене.
Я думав, що лусну зі злості. Лінка вхопила у пригорщі болота і кинула на Ксеньку.
«Стриманість і відсутність паніки», повторював я дідові слова. Поки Ксенька набивала собі ціну, я вхопив Лінку й потягнув за собою. Хлопці бігли за нами. Степан гнав попереду.
Медпункт був відчинений. Лінка заховалася мені за спину. Я погладив її по голові й пригорнув до себе.
Не бійся, я з тобою!
Я боюся, потерла очі Лінка.
«Чоловік несе відповідальність за родину», повторював я про себе. Я як ніколи почувався, ніби мені вже дванадцять.
Уся наша компанія (цього разу не дуже весела) закотилася у кабінет медсестри. Анетчина мама сиділа за столом у білім халаті та білому чепчику. Вона зняла окуляри й підвелася. Її очі покруглішали. Я не чекав, щоб мене запитували. Протарабанив усе, як було. Медсестра знову надягла окуляри.
Це подразнення шкіри. Не хвилюйтеся. Страшного нічого нема. Вона оглянула під лампою Лінчине обличчя і дала їй ковтнути якусь піґулку. Потім протерла обличчя прозорою рідиною й помазала якимсь мастилом. Через чотири години дай їй ще одну піґулку, а другу ввечері. Ось. Медсестра поклала мені на долоню пакетик із двома піґулками.
Бабуся ввечері повернеться. Мені капець!
А чи можна швидше?
Це вже від мене не залежить.
Якщо треба грошей прошепотів я і глянув під окуляри.
У тебе їх так багато? відповіла пошепки медсестра й посміхнулася.
Не знаю, опустив я голову.
Я справді не знав, що мається на увазі «багато». Для Лінки мені нічого не шкода.
Не хвилюйся, до завтра все буде гаразд, медсестра поправила Лінці волоссячко і взяла за руку. Якщо завтра будуть проблеми приходьте. Грошей можеш не брати. Вони не лікують.
Дякую.
Мені здалося, що мені вже цілих двадцять! Варто ще трохи підкачати біцепси. Цікаво, як почувається чоловік, коли йому справді двадцять? Треба не тільки щоранку чистити зуби, але й голитися. Добре, що мені ще не двадцять. Інакше я б уже був трохи застарий.
Тепер мене має поважати Софійка! Мені здається, що в мені оселилася велетенська повітряна куля, я лечу на сьоме небо й знову щасливий! Щасливий тим, що маю село, друзів і що Лінка називається Лінка, а не «Соні Еріксон», і що я спробував бути фундаментом. Треба буде розказати про все дідові Оркові. А якщо він скаже, що я залишив Лінку напризволяще, коли пішов грати в футбол? Хіба це відповідальність?
Ксенька стояла біля дверей і ображено скривила губи. «Чоловіки повинні мати очі, щоб їх не перехитрили жінки», казав дід Орко. Так і вийшло. Тільки Ксенька не знає, що я не піддався на її жіночі штучки. Я взяв Лінку за руку, і ми вийшли на вулицю. На прощання Лінка показала Ксеньці кулака.
А де мої цукерки? глумилася Ксенька.
Ні! Вона таки нахаба! Досить того, що мене ледь не задушила, сьогодні обдурила, а ще думає, що мудріша від мене. Все ж я вирішив віддати їй обіцяне. До нас приєднався Павло. (Він ще досі памятав два зламані зуби, хоча я сам казав йому, що не можна бути злопамятним.)
У Лінки є майже колекція із восьми цукеркових обгорток. Ми з Павлом накручували на камінчики газетний папір і запаковували в обгортки. Готово!
Ми склали все в пакетик і повісили Ксеньці на ворота. Звідки ми знали, що перша його побачить Ксенчина бабуся і захоче покуштувати цукерку!
Я вже шкодував за помсту. Жінкам таки треба прощати!
16. Десята таємниця діда Орка
Сьогодні я дуже погано спав. «Погано» це ще сказано мяко. Гіршого сну в мене не було ніколи. Мені наснилося, що дід Орко помер. Перед тим ми сконструювали новий літак і я навчився крутити ним сальто. Памятаю, як дід хвалив мене і по-чоловічому потис руку. На прощання він ще раз сказав мені фразу, яку я чув від нього раніше: «Стриманість і ніякої паніки!» Памятаю, як я плакав і як мене ніхто не міг заспокоїти. Памятаю, як я зробив із десяти повітряних кульок літак, який мав би віднести діда Орка відразу до Бога. Я дивився на небо так довго, поки кульки не зникли за хмарами
Зранку баба Марина сказала, що діда Орка забрали в лікарню. Інфаркт Баба Настка викликала «швидку»: вона щодня приносила дідові Оркові щось свіженьке на сніданок.
Він живий? заховав я мокре лице у мамин светрик.
Живий, але до нього не можна. Мама сіла на стілець і пригорнула мене до себе. Дід казав, що мусить одужати, бо має наступного року великі плани, і що ти мусиш приїхати. Він залишив тобі ось це.
Мама простягла мені дідів нетбук, книжку «Літаки» й конверт. Я присів на стілець і взяв конверт. У ньому був акуратно складений удвоє аркуш із малюнком і написом:
Дід не забув, що десяту таємницю я маю написати сам. Я почувався як ніколи дорослим. Чи міг би я ще кілька днів тому розібратися в цих складних дорослих речах?
Дід залишив тобі ще один подарунок. Там, біля яблуні.
Я зірвався і побіг. Я ледь не перекинув лавку й відро з водою.
Під яблунею стояв літак. Той самісінький літак, якого ми запускали з дідом позавчора! Я торкнувся його крил, і мені здалося, що я торкаюся дідової руки і чую його голос.
Стриманість і ніякої паніки, повторив я.
Ні, я ще не навчився бути стриманим. Мені ще потрібен час. Ще багато часу!
Мої друзі стояли біля машини. Вони махали руками. Я вперше побачив у куточку Анетчиного ока сльозу. Я знав, наступного року я обовязково сюди приїду. Для цього треба почекати тільки рік. Для того, щоб збагнути, хто тобі дорогий, треба відчути, що таке розлука. Так каже дід Роман. Я йому також потрібний. І він потрібен мені. Здається, я вперше зрозумів, як важливо бути потрібним одне одному.
Я сидів у машині й міцно тримав на колінах Лінку. Іншою рукою я тримав свій літак. Я дивився на небо, туди, де закінчуються хмари і починається безкінечність. Я знав: небо не має кінця, як не має кінця час, де ми стаємо мужніми, сильними й мудрими. Здається, я щойно сам збагнув останню таємницю чоловічого успіху це ПАМЯТЬ. Дякую, діду.