11. Зима
Нарешті випав сніг! Я навіть трохи забув про зїдене леґо. Навкруги все було біле, наче в цукровій пудрі. Я не міг дочекатися, поки мама дозволить узяти санки. Сьогодні субота, і всі сплять довше. Ото не щастить! Зате не треба чистити зуби, однак ніхто не бачить! Надягати спідні штани і снідати також не треба.
Спочатку сніданок! гукнула мама з кухні. У Лінки нема вихідних.
Зате Софійка додивляється свій сто двадцятий сон.
Сніданок о восьмій, а вже одинадцята. Я краще прийду на обід, спала мені на думку непогана ідея.
Мені таки не вдається відбитися від сніданку.
Тільки какао! Будь ласка. Я так лагідно склав губи, що навіть моя стара вихователька мене б пожаліла.
Я таки мусив зїсти канапку. Богдан телефонував тричі. Стас двічі. За десять хвилин я мав уже бути внизу.
Я ніяк не хотів брати із санками коцика. Здається, мама ще досі не збагнула, що я не Софійка. І мені вже давно не три роки. Потім будуть лаяти, що я загубив.
Спочатку ми хотіли ліпити сніговика. Сніг був уже не такий легкий, як учора, і тримався купи. Та спочатку ми вирішили зробити нову ковзанку, бо на іншій були старші хлопці. Воду ми носили від Богдана: він живе на першому поверсі. Його мама поїхала до бабусі в гості.
Спочатку нам не було ковзко, поки не прийшли великі хлопці. Вони трохи вчовгали ковзанку, але скоро нас із неї вигнали. На залізній гірці не так зручно, та ми все одно зїжджали. Але вже без санок.
Під старою вербою дівчата будували іґлу. Я заглянув через «віконечко». Усередині був сніговий столик і такі ж крісла.
Ще не заходьте. Камілла зараз принесе чай, сказала Віра.
Від самої думки про чай мені стало тепліше.
На десерт пропоную морозиво, сказав я і кинув у Віру сніжкою.
Перестань, ти нам насмітиш. Бачиш, як ми гарно прибрали, сказала Іринка. Якщо ще раз так зробиш, ми тобі не дамо чаю.
І не треба! розвернувся я і раптом побачив, що біля гірки зібралося багато дітей.
Я побіг туди. Віра кинулася за мною.
Я побачив Богдана, який перехилився через бильця. Чи то мав бути якийсь особливий трюк, чи то його потягло на морозиво, досі не знаю. Богдан висів на бильцях і видавав якісь дивні звуки. Виявляється, його язик прилип до заліза. Спочатку хтось спробував відтягнути його за ноги. Богдан почав репетувати. Язик далі міцно тримався билець.
Обережно, бо ще язика відірвеш! Чим тоді Богдан буде їсти? кепкувала Зося.
Мені раптом стало не до сміху. Я уявив собі Богдана без язика і сам ледве не занімів. Я не знав, що робити в таких випадках. Навколо нас почало збиратися щораз більше глядачів. Великі хлопці глузували, що Богдан хотів зїсти гірку і за це йому таке покарання. Хоча Богдан справді любив багато їсти і був досить-таки гладкий, я не вірив, що він хотів зїсти гірку.
Він, певно, сьогодні не снідав! гукнув хтось із старших.
Перестаньте вже! кричала Нелька. Йому треба допомогти.
Покличте його маму, підказала Віра.
Богданової мами не було вдома. Мої ноги самі кудись бігли. Я вперше в житті сам їхав ліфтом. Світло не вимкнули. Ліфт не застряг. Моя мама навіть не встигла погладити мене по голові. Вона вхопила в одну руку чайник, в другу мене, і ми побігли. Цього разу ліфтом не їхали: коли надають першу допомогу, на техніку надіятися не можна, казала мама.
Він, певно, сьогодні не снідав! гукнув хтось із старших.
Перестаньте вже! кричала Нелька. Йому треба допомогти.
Покличте його маму, підказала Віра.
Богданової мами не було вдома. Мої ноги самі кудись бігли. Я вперше в житті сам їхав ліфтом. Світло не вимкнули. Ліфт не застряг. Моя мама навіть не встигла погладити мене по голові. Вона вхопила в одну руку чайник, в другу мене, і ми побігли. Цього разу ліфтом не їхали: коли надають першу допомогу, на техніку надіятися не можна, казала мама.
Тепла вода хлюпнула Богданові на язик. Лід почав розмерзатися. Богдан заховав язика і не промовив ні слова. Його очі були мокрі, обличчя червоне, а руки льодяні.
Каміла понесла до іґлу термос. Мені зовсім не хотілося чаю. Я взяв Богдана за руку. Він хотів іти тільки додому. Я вирішив його провести. На гірку я більше не йшов. На ковзанку теж. Чомусь не хотілося.
12. День народження
Зима пролетіла швидко. Весна теж. Я звик до Лінчиного ниття, зате завжди виходив з хати, коли мама міняла підгузки. «Це не чоловіча справа», повторював я, і зі мною не сперечався навіть тато. І як він витримує цей запах? Навіть допомагає мамі прати сорочечки. Фе! Коли в мене будуть діти, це буде тільки жіноча справа. «Ти тепер так думаєш, каже дід. А коли виростеш, усе зміниться». Нічого не зміниться! Я вже встиг у цьому переконатися. Відколи у нас є Лінка, все крутиться навколо неї. Навіть дід, і той на її боці, коли я хочу дивитися телевізор або грати на компютері. «Ти заважаєш сестричці», повторюють усі, наче змовилися.
Я мрію про час, коли вся увага буде тільки мені.
Нарешті такий день настав! Нарешті мені виповнилося шість! Я вже втомився чекати, поки мені скажуть, що СЬОГОДНІ неділя, 6 червня.
«Сьогодні мій день! Ура!» повторив я двісті разів і остаточно дістав Софійку. Вона також захотіла мати свій день, який би тривав рік і в якому б не було мене. Я вирішив їй це пробачити: такі думки в мене теж проскакують, коли Софійка і мене дістає.
Друзі зійшлися не відразу. Все почалося стандартно із «Гепі бездей»1 та задування свічок («Гепі бездей» у нас співають усі. Навіть мій дід. Правда, він замість «гепі», каже «хіпі», але це дратує тільки Софійку. Коли я починаю захищати діда, вона каже, що я «тормоз», і виходить з кімнати. Я на всяк випадок гукаю їй «сама тормоз», бо знаю, що в день народження вона за мною по кімнаті бігати не буде. Я помиляюся і отримую чергового щигля. Стримуюся і не зясовую з нею стосунків: притримую для іншого разу мій поповнений у дитсадку словниковий запас).
1 Happy birthday (англ.) щасливого дня народження.
Ми трохи покопирсалися в торті, зїли морозиво, пограли в чіпляння носа та «сліпу корову» і вирішили піти на вулицю. У «козаків-розбійників» ми ще в цей день не гралися.
У нашому розпорядженні був весь квартал. Недалеко були якісь гаражі й усілякі склади, повз які проходила залізниця. Там можна найкраще заховатися! Звичайно, склади охороняли, але нам це не заважало. Ми ще з дороги облюбували собі дві великі довгі будівлі (чомусь без дахів) і вирішили неодмінно туди потрапити. Ми проповзли попід високою сіткою і за якусь мить уже стояли біля заґратованих віконець одного зі складів.
Ти щось бачиш? запитав мене Богдан.
Ні, а ти?
І я ні. Треба щось робити.
У мене є ідея, промовив Богдан.
Він уже забув, для чого ми сюди прийшли, і не хотів втратити шансу спробувати себе в ролі детектива. Він вирішив неодмінно вилізти мені на плечі. Оскільки роль Бременських музик також детективна, я вирішив погодитися. Не встиг Богдан вчепитися мені руками за шию, щоб піднятися на плечі, я зрозумів, що він не кіт і не півень:
Геееей, ти справжній слон! Ти мене душиш, прохрипів я, намагаючись розєднати Богданові руки в мене на шиї.
Богдан не розраховував на таке і з голосним зойком звалився додолу. Мов мішок з піском. Не встиг він щось прокоментувати, як з-за кущів до нас почав наближатися «невпізнаний обєкт». Ми на всіх чотирьох мигцем позадкували до платформи і стрибнули на рейки.
Платформа вища від колії. Тут нас ніхто не побачить, затинаючись, прошепотів Богдан.
Це охоронець. Я вже його колись з дороги бачив. Він має зброю, як у Сильвестра Сталлоне. На кожнім плечі по два автомати, заспокоїв Тарас.
Це охоронець. Я вже його колись з дороги бачив. Він має зброю, як у Сильвестра Сталлоне. На кожнім плечі по два автомати, заспокоїв Тарас.
Такого не буває! затремтів Стас.
Ага, не буває! Не віриш переконайся! продовжив Тарас, показуючи пальцем нагору.
А бомби у нього є? прошепотів я.
Ще й які! не відступав Тарас. Він тільки подумки дасть команду, а вона вже летить.
У мене по спині пробіг струмок:
Звідки знаєш?
Ми в дитсадку вчили. На «Охороні здоровя».
А де він ті бомби носить?
В усіх кишенях. Кожна важить по десять кілограмів. Ти не бачив, як він шкутильгає?!
Мені закортіло пересвідчитися. За мною потяглися всі інші, тримаючись пальцями за платформу.
А маскування? Нас відразу викриють! застеріг Стас.
Він узяв якусь гіллячку і здійняв над собою, як парасольку. Оскільки такого добра було тут доволі, всі повторили за ним те ж саме. Спочатку з-за платформи почав виростати «кущ». Природно і непомітно, подумав я і взяв на всяк випадок дві гіллячки: за ними мене точно не помітять. Тільки Марійка не підводилася. Вона міцно затисла в руках кінчик спіднички. Не встиг я висунути голову зі схованки, як раптом побачив над собою віч-на-віч «невпізнаний обєкт», який втупився в нас з-під темного кашкета. Мої ноги прилипли до бетону. Стас зорієнтувався, в чому річ і по-командирськи заверещав:
Сталлоне! Тікайте!
Ми рвонули на другий бік колії. За платформою був великий паркан. Діватися нам було нікуди.
Стійте! Буду стріляти! вигукнув «невпізнаний обєкт», тобто Сталлоне, і почав щось шукати в кишенях свого темного, мов у шерифа, одягу. Ми пропали!
Наші ноги остаточно прилипли до землі. Білі Богданові губи стали ще білішими:
Ми ми
Марійка ще досі міцно трималася за мою руку, тихо шморгнула носом:
Ми більше не будемо Відпустіть нас
Стас витер долоні об мокрісіньку футболку й підняв руки вгору:
Ми тут просто Ми нічого не брали Не стріляйте!
Я витер рукавом із чола піт:
Ми хотіли тільки глянути.
Усі повільно почали підводитися з долівки і підіймали одне за одним руки вгору.
А тепер кажіть, де ви живете, розправив плечі Сталлоне.
Ми мииии спробував відновити дар мови Богдан.
Якщо не скажете, викличу міліцію, криво посміхнувся «невпізнаний обєкт», примружуючи одне око.
Тільки не це! Нам суворо-пресуворо заборонялося розмовляти з чужими, тим паче давати їм свою адресу. Цього разу ми гордо підвели голови і вирішили мовчати. Тільки Богдан щоразу косив за плечі незнайомця, щоб переконатися, що там дійсно висить по два автомати.
Гаразд! Ідіть. Та щоб більше тут вашого духу не було! Чули? притупнув Сталлоне ногою і стиснув нам услід кулака, так і не виймаючи бомби.
Здається, почули всі, бо так прожогом чкурнули до загорожі, що за нами залишилися тільки дим і нитка. За якусь мить ми стояли біля дротяної загорожі, готові до чергового штурму.
Зачекайте! скомандував Богдан. А якщо в ній електричний струм?