Пізно ввечері синьйор Деметріо і Гоцик повільно йшли від виноградників додому. Італієць щось балабонив задоволено, активно жестикулював: мовляв, гарно допоміг, ніби все життя на землі трудився.
У нас у Нехаївці десять кущів «лідії». Теж вино робимо, спокійно відповідав Гоцик, геть забувши про легенду і циганського предка. А тато ще кукурудзи садить соток сорок. Сапаємо, як ті дурні. А ви, бачу, так само
Може б, Деметріо і розкрив брехню, якби зрозумів усе сказане Гоциком слово у слово. Та й слухав неуважно. Все вдивлявся у власне подвіря двері сараю розчахнуті, пси ґвалтують. Напружився, прискорив крок.
За хвилину вже бігав від сараю до дому, заглядав у всі дірки.
А де Терезин велосипед?! Кляті крадії! Вони вкрали Терезин велосипед! Іліє! Куди ти дивився, Іліє?! Де ти?
Гоцик стояв посеред двору з мотикою, спостерігав за знервованим старим.
Утік, сука! прошепотів недобре.
За годину синьйор Бонвіссуто і Гоцик сиділи біля важкого деревяного столу на сяючій чистотою і яскравою керамікою кухні. Посеред стола пляшка «Шардоне», окраєць білої хлібини.
Не треба поліції, як міг словами і жестами вмовляв старого Гоцик. Ілія завжди таким пришелепкуватим був! Циган, мать його! Я відпрацюю. За все! За велосипед. За ліки, за візити Фонтани. За те, що на собі тягли нас до хати. Повірте
Йди геть! Деметріо вдарив Гоцика важким, як той стіл, поглядом. І ти йди Однакові.
Не піду, мотнув головою Гоцик. Чи поліцію викликайте, чи дозвольте відпрацювати. Мене так тато вчив.
Синьйор Деметріо насупився. Налив вина у високі фужери.
Пий! наказав. Сам відпив, глянув на Гоцика із цікавістю. Гоцику Як сказати, що Ілія поганий? Сука?
Сука! кивнув Гоцик.
Велосипед синьйори Терези знайшли наступного ранку біля автобусної зупинки за двадцять кілометрів від садиби Деметріо Бонвіссуто.
У перший же день самостійного просування до омріяного безсмертя і золота Ілія зрозумів, наскільки важко, незручно і до вереску страшно без Гоцика. Ще вчора привітні італійці сьогодні, як здалося Ілії, підозріло роздивлялися юнака, на шляхах тупцювало добіса багато поліцейських, а в касі автостанції, де він спробував взяти квиток на автобус до Верони, молода касирка навідріз відмовлялася розуміти Іліїну англійську.
Но капіско! репетувала. Не розумію!
А що ж там розуміти? Хіба «Верона» у вустах Ілії звучало як «Париж» чи «Копенгаген»? Холєра!
Залишив велосипед біля автобусної зупинки і вирішив діяти перевіреним методом. Став на безлюдному відрізку траси, розмахував плакатиком «Автостоп», що він з зими зберігся, хоч і надірвався якраз посередині.
Зупиніться! Прошу благав кожну вантажівку і легковик, що вони мчали повз нього. Усе озирався у той бік, де поміж пагорбів у садибі Деметріо Бонвіссуто залишився Гоцик, наче той уже осідлав дідового тракторця, гнав слідом.
Зупиніться! Прошу благав кожну вантажівку і легковик, що вони мчали повз нього. Усе озирався у той бік, де поміж пагорбів у садибі Деметріо Бонвіссуто залишився Гоцик, наче той уже осідлав дідового тракторця, гнав слідом.
Та зупиніться! махав руками. Як там далі невідомо, та сьогодні Ілії вкрай необхідно було відірватися від міцного будинку винороба якнайдалі.
Та кляті італійці того дня забули про християнське милосердя. Ілія простирчав з годину, аж поки не уздрів поліцейську автівку. Дременув геть від траси у кущі. Трусився. Хоч би ніч! До вечора пересидить у кущах, потім знову на трасу вийде. Може, вночі люди добріші?
Ну, то й займися ділом, раз уже накапостив, почув у правому вусі.
Мовчи! засичав. Нікчемне, чорножопе створіння! Прокинувся він! Де ти раніше був? Коли я мордувався, не знав, як вчинити!
Спостерігав за тобою, відповів Горе.
Яка втіха! Досить з мене твоєї маячні! Дочекаюся ночі і
То й прикинь поки маршрут, як це Гоцик робив.
Згадка про Гоцика розлютила Ілію ще більше.
Чому ти І ви всі! Чому ви знущаєтеся з мене? Маршрут? То скажи спочатку, де кінець нашої подорожі у Франції? Де алхімік живе?
Прованс. Грасс.
Чому не Ніцца?! обурився Ілія.
Думка про те, що таємничий усесильний алхімік живе у парфумерній столиці Франції поряд з найулюбленішим місцем відпочинку багатіїв усього світу, здалася такою підлою брехнею, що він ледь слиною не вдавився. Бач, виділилася, як у голодного пса.
Проковтнув слину. Насупився.
Горе мовив тоскно. Я тобі не вірю. Немає ніякого алхіміка, вічного життя і золота.
Роззирнувся безпорадно.
Мамо рідна Куди це мене занесло?!
У вусі зашарудів тарган. Зітхнув зажурено.
Усе є. І алхімік. І вічне життя. І золото. Звичайно, не у самому Грассі. Але поблизу, сказав так сумно і щиро, що Ілія ледь не розплакався. Зітхнув із полегшенням. Слава Богу! Слава Богу
То я маршрут Грасс? поліз до рюкзака, дістав мапу. Грасс? Спочатку якось до Верони доберуся. Звідти до Турина. Чи до Генуї. Від Верони до Турина і Генуї однакова відстань. Двісті девяносто кілометрів. Турин ближче до французького кордону. Але північніше Грасса. Генуя від кордону далі, проте вздовж Лігурійського узбережжя зручніше добиратися.
Зручніше, погодився тарган, ніби тільки те й робив, що швендяв від Генуї до Сан-Ремо, приміром. Чи до Вентимільї.
Ілія не відповів. Утупився у мапу. Все вираховував кращий шлях. Розірвав навпіл плакат «Aвтостоп», на звороті одного шматка написав великими літерами «ВЕРОНА».
Надвечір вийшов на трасу, підняв плакатик, і перша ж фура з фургоном, що мчала порожньою трасою, зупинилася. То була старенька «вольво» поважного віку.
Неголений сивий водій у розтягнутому червоному светрі не відчинив праві дверцята. Лише прочинив вікно, глянув на Ілію із підозрою.
Куди тобі? запитав ламаною англійською.
До Верони, Ілія помахав плакатиком, «Верона»! Ромео, Джульєтта Шекспір Памятаєте? «Стара людина ніби справжній мрець: Бліда, тяжка й незрушна, як свинець»
Водій почухав потилицю, роззирнувся пуста дорога відпочивала від транспортного гуркоту.
Сто євро!
Ілія почервонів: немає у людей совісті!
Маю тільки пятдесят, збрехав.
Давай!
Водій розчахнув двері, простягнув руку. Ілія поклав у важку долоню з покрученими пальцями купюру. Ухопився за край дверцят, аби зручніше в кабіну залазити. Водій повернувся до нього всім корпусом
«Мрець», «свинець» Козлина! щосили буцнув важким черевиком хлопцю у груди.
Ілію відкинуло на узбіччя.
Пане тільки і встиг верескнути.
«Вольво» обдала його випускним газом, зрушила з місця: прощавай
Псякрев! Підлий покидьок! Ілія сидів на узбіччі, без передиху лупив кулачком по молодій травиці. Ненавиджу! Ненавиджу вас усіх!
З цією мантрою за півгодини скрутився під оливковим деревом край дороги. Не заснув. Навколо обличчя кружляли незнайомі нахабні комахи, під куртку пробиралася нічна прохолода, випробовувала нирки. Від копченого прошуто підшлункова здригнулася спазмами. Шлях до омріяного безсмертя загрожував передчасною загибеллю щохвилини. Серце бідкалося: ой, не дійти
Ілія ляснув себе по щоці комахи не перелякалися. Із ще більшим завзяттям билися об Іліїне лице.
І я так І я затявся. Не зупините! погрожував у темряву. За тиждень Грасса дістануся!
І я так І я затявся. Не зупините! погрожував у темряву. За тиждень Грасса дістануся!
Сів під оливковим деревом, переклав шкатулку з рюкзака у штани. Щільніше затягнув пасок, аби не вивалилася крізь штанину. Зціпив щелепи і побрьохав на захід, бо щойно у голові Ілії вилупився новий план: удень відсипатися, вночі йти.
На сході починався новий день. Четверте березня
Алхімік
Ну, от ми і прийшли
Ілії здалося то не тарган прокинувся, прошепотів у вусі, вітерець. Застиг посеред вузенької, брукованої вулички французького містечка Ле-Бо-де-Прованс: стікала зі скелі в долину, вилася примхливо. Затамував подих: сонце. Теплий вітер. Лаванда. Розмарин.
Що?
Ми прийшли, розбірливо повторив тарган.
Ілія розгублено роззирнувся: вуличка вела до невеличкої площі, де під великими смугастими парасолями привітні спокійні люди пили каву і цитрусовий фреш.
Тут?
З вікон другого поверху звисали випрані сорочки, біля важких деревяних дверей з кутими ручками розляглися пузаті діжі з яскравими квітами. Уздовж камяного муру на полотнах соняшники, Альпи, зелені долини і море До біса моря!
Тут?
Ілія не повірив. Матір Божа! Майже місяць збивав ноги до кривавих мозолів, тремтів од страху від випадкових зацікавлених поглядів, не їв нормально, спав у дешевих мотелях, де зазвичай не ставлять зайвих запитань, про ванну забув, мився у потічках, заріс по брови, та не те найгірше. Альпи! Кляті Альпи ставали на шляху Юлійські, Приморські, ось ці французькі у Провансі Малі Здавалося, уся планета суцільні підлі хижі непривітні Альпи! Ілія зненавидів Альпи!
Проковтнув хвилювання. Опустився на велику камяну брилу при стіні вузенької вулички. Торкнувся неголеної щоки. «Борода цапяча» промайнуло.
Насупився підозріло. Пахло квітами і кавою. Ніяк не таємницями і магією.
Тут живе алхімік? повторив недовірливо. Не може того бути.
Чому? запитав Горе.
Тут же люди! Повно людей! Хтось би та й знав недовіра трансформувалася у роздратування. Ти брешеш!
Годі! Не змушуй мене весь час виправдовуватися! Перепочинь і підемо.
Куди?
До алхіміка!
Зараз же хочу!
Ні. Зараз не вийде.
Чому?
Тільки після заходу сонця, відповів Горе. Відпочивай. Святкуй. Вітаю, до речі.
Зарано. Спочатку з алхіміком поспілкуюся. А потім привітаєш, якщо не збрехав!
Горе розсміявся тихо і сумно.
Вітаю з днем народження!
Сьогодні перше квітня? Ілія завмер. Усміхнувся тоскно. Довго йшов Що ж. Непоганий дарунок отримає, якщо
Мені двадцять пять мовив спустошено. І у мене ще ніколи не було
Кохання?
І жінки.
Горе зашарудів у вусі.
Знаєш Не варто сумувати у такий день. Давай піднімемося. До замку.
Ілія глянув на скелю виростала відразу за камяними стінами містечка, на вершині руїни старовинного замку Ле Бо.
Навіщо? Мені остогидло по горах лазити.
У тому замку колись був «двір кохання». З усього Провансу збиралися трубадури, щоб позмагатися у піснях про любов.
Начхати! Тепер там тільки тлін.
І звідти краще видно дім
Алхіміка? Ілія підвівся. Поправив рюкзак на плечах. З цього і починав би.
Вузенька вуличка тепер не лилася в долину, круто підіймалася вгору. Ілію оминали метушливі групки туристів, завмирали біля сувенірних крамничок, знову доганяли його. Хлопець вдивлявся у залишки міцних замкових стін. Хвилювання щезло. Сумніви, мордування і безпорадна спустошеність залишились у днях минулих. Наче все, до чого прагнув і що мало статися, уже сталося, і тепер варто було лише відпочивати, насолоджуватись