Обтерся жорстким льняним рушником. Уже хотів було лягти на біле простирадло. «Може, свічки задмухати?» подумав. Та робити по-своєму в чужому домі не насмілився.
Вирівняв хребет на рівній постелі. «Невже я зможу заснути при такому яскравому світлі?» подумав. І заснув. Останнє, що бачив Ілія крізь напівзакриті повіки, маленькі пласкі золоті від-дзеркалювачі, що були прикріплені біля кожної свічки. «Так он у чому справа констатував байдуже. Світло кожної свічки відбивається не тільки у дзеркалах. А ще й у віддзеркалювачах. Ось чому так неймовірно золотаво і яскраво».
Ілія усміхався уві сні, бо хтось невідомий лоскотав йому шию, вів по плечу: прокинься!
Нізащо! відповідав.
Та чужа рука уже не голубила, смикала настирливо: та прокинься ж! Ілія продер очі: біля ліжка стояла молодичка у кошлатому рудому пальті з чорними ґудзиками.
А Ти! Віддай мої десять євро, курво! буркнув недобре. І тільки потім здивувався. Як ти тут? Ти відьма? То кажи: як мені у хазяйки випитати, де алхімік?
А ти й досі не зрозумів? насупилася молодиця. Ти ж усе бачив! І дивну застиглу хазяйчину вроду. І золоті віддзеркалювачі, що відганяють ніч
І що з того? Іліїні мізки ледь ворушилися, ніяк не заводилися.
Як немає ночі, то не настане і завтрашній день, сказала молодиця. Прокинешся а нічого немає. Ані дзеркал, ані свічок, ані алхіміка.
Хазяйка цього дому алхімік? не повірив Ілія. Маячня! Жінка не може бути алхіміком!
Та прокинься ти вже! вигукнула молодиця. Якщо не поговориш із нею зараз же, то не узнаєш того ніколи!
Але я сплю. Йди геть. Хочу, аби мені снилися приємні люди прошепотів Ілія і заплющив очі.
Молодиця у рудому пальті загарчала із прикрістю. Всілася на табурет, прискіпливо зиркнула на хазяйку. Та не зважала на гостю. Безшумно рухалася кімнатою, складала теплі речі у велику то р бу.
Не їдь! мовила молодиця. Він так довго йшов Він мріяв
Убити мене, упевнено відповіла хазяйка.
Тебе можна вбити? здивувалася гостя.
Ні. Але я мала б захищатися і вбити його, хазяйка зупинилася, стала навпроти гості. А мені не хотілося б На моїх руках і так надто багато крові.
Сумніви, сумніви Каяття і прозріння. То для смертних! Якої кари страшитися тобі, безсмертній?!
Хазяйка сердито зсунула чорні брови.
Геть, руда! наказала.
Молодиця позадкувала до дверей.
Не йди! Поговори із ним уперто гукнула від дверей. Вислизнула з дому.
Двері розчахнулися Ба-бах!
Ілія прокинувся і сів на постелі.
Ну, чому мені завжди сниться маячня? пробурмотів.
Потер долонею лоба: треба хазяйці розповісти Одне руде стерво вважає її алхіміком.
Роззирнувся хазяйка сиділа біля столу. Прикривала долонями дві тонкі книжечки, що вони лежали на мармуровій стільниці.
Ілія не встиг побажати хазяйці доброго ранку, та й не розумів, що нині ніч, ранок чи день. Невисокі вікна ховалися за цупкими білими завісками, а безліч свічок наповнювали кімнату все тим же таємничим золотавим сяйвом.
Жінка звела на Ілію сіро-зелені очі. Вказала на одну з книжечок.
Тут рецепт еліксиру безсмертя, сказала спокійно і сумно. Перевела очі на другу книжечку. А тут формула виготовлення золота.
Ілія дурнувато всміхнувся. Щелепа відвалилася і застигла. Якось інакше уявляв доступ до найвеличніших таємниць буття. Фантазії малювали хитру стратегію, карколомні комбінації інтелектуального натиску і фізичної спритності, коли доведеться ризикувати, геройствувати, страждати, та все ж перемогти і вирвати з рук алхіміка
Ілія дурнувато всміхнувся. Щелепа відвалилася і застигла. Якось інакше уявляв доступ до найвеличніших таємниць буття. Фантазії малювали хитру стратегію, карколомні комбінації інтелектуального натиску і фізичної спритності, коли доведеться ризикувати, геройствувати, страждати, та все ж перемогти і вирвати з рук алхіміка
Почервонів до скронь, наче продовжував брати участь у неймовірній грі, де роль його від самого початку і до сеї миті тільки одна лох!
Як тебе звати? запитав обережно.
Міліца з роду Црноєвичів.
Ти алхімік?
Так, Міліца говорила все так же спокійно й зажурено. Здивований?
Я вже нічому не дивуюся, признався Ілія. Просто я думав, що все
Буде не так? Міліца примружила смарагдові очі. Питай! У мене небагато часу. Поспішаю
Куди ж поспішати, якщо у тебе в запасі вічність? збентежився.
Якщо часу забагато, його доводиться підганяти, сказала Міліца.
Ілія напружився, подався до жінки.
Чому ти віддаєш мені рецепт еліксиру безсмертя і формулу виготовлення золота?
Щоб не вбивати тебе. Бо ти ж просто так не повіриш, що вони не згодяться тобі.
Ілія відсахнувся.
Тобто? Не розумію! Я хочу пити!
Міліца всміхнулася. Прибрала долоні від книжечок. Пішла до комода чорного дерева, дістала з нього два старовинних срібних келихи і великий срібний глечик з вузьким горлом.
Будемо пити, оголосила, наливаючи в келихи густе червоне вино.
За півгодини Ілія захмелів, розімяк. Ковтав вино, тер очі, вдивлявся у Міліцу з роду Црноєвичів. Жінка, здавалося, геть забула, що поспішає. Підперла кулачком білу щоку, жалілася хлопцю:
Якби ж я тільки знала, як усе те жахливо!
Ілія відчайдушно співчував. Шумно зітхав:
Міліцо Може, можна усе змінити?
Еліксир безсмертя не має зворотної сили. Хто спробував його хоч раз, житиме вічно, бо вбив свою смерть.
То що ж тобі не подобається?! хлопець кліпав повіками від здивування: дурепка!
Як же набридла мені ця вічність! скорбно захитала головою Міліца.
Та чому?! Ти ж можеш Можеш усе! Побачити світ. Медитувати у Гімалаях чи зустрічати схід сонця у Куско! Плескатися у Адріатичному морі чи підгодовувати білих ведмедів. Ти була у Гімалаях?
Ні Навіщо? Цікаво побачити те, що, можливо, більше ніколи не доведеться. А я можу побачити Гімалаї будь-коли! «Будь-коли» набагато страшніше за «ніколи». Воно перекреслює прагнення. Розумієш?
Не розумію
Міліца розсміялася глухо. Потяглася до глечика, налила червоного вина у високі келихи.
Прагнути можна лише того, що до часу недоступно. Люди так чіпляються за життя тільки тому, що не в змозі відмінити смерть. Якби ж вони знали, наскільки абсурдна і безглузда вічність. Парадокси нецікаві! А варто задуматися Більшість люду не бачить сенсу навіть у своєму швидкоплинному житті, та всі прагнуть жити вічно. Але якщо не має сенсу відрізок життєвого шляху, навіщо перетворювати його на безкінечний абсурд?! Шкода, що я зрозуміла це тільки після того, як проковтнула лише краплю еліксиру безсмертя
У роті Ілії раптом стало сухо. Від відчайдушної спраги могла врятувати тільки одна крапля еліксиру безсмертя.
Міліцо, прохрипів. Але ти могла б поділитися еліксиром з друзями Родичами. Просто добрими людьми. У світі так багато добрих людей. Тобі не було б так самотньо.
Міліца відпила з келиха. Відставила його.
Виходить, я не розповіла тобі головного, мовила. Мій еліксир безсмертя не дає вічного життя всім і кожному. Тільки мені! Бо вбиває одну-єдину мою власну смерть. Якщо ти випєш навіть усе, що лишилося, однаково помреш.
Значить, смертей багато?
Як і життів! Як і рецептів еліксиру безсмертя. Для кожного він свій єдиний і унікальний.
Підсунула ближче до Ілії одну з книжечок.
Можеш прочитати рецепт мого еліксиру. Але він не вбє твою смерть і не подарує тобі безсмертя.
Ілія зиркнув на непотрібну книжечку. Напружився, вмить протверезів.
А золото? Невже і золото тільки для тебе?
Золото? Міліца з роду Црноєвичів презирливо розсміялася, поманила Ілію в кут кімнати, де стояло дивне доробало, більше схоже на старовинний ткацький верстат чи прилад для катування.
За годину з невеличкої плавильної печі довгими металевими щипцями витягувала форму з незнайомого Ілії чорного каменю всередині, у неглибокій, схожій на могильну ямі булькав жовтий розплавлений метал.
Міліца опустила форму в тацю з холодною водою, потримала декілька хвилин, рвучко вийняла, перевернула і кинула на мармурову стільницю з форми випав довгастий жовтий брусок.
Бери! вигукнула.
Ілія ухопив золото так жадібно, що у першу мить не відчув болю, та метал був пекучо-гарячим. Ілія зойкнув, відпустив брусок пальці вкрилися пухирями.
З чужим золотом так завжди, почув голос Міліци. Воно стає твоїм тільки тоді, коли ще гаряче
Ілія не зважав. Підхопився, кружляв навколо столика, на якому стигло золото. Дмухав на пальці правиці. Присідав біля мармурової стільниці, вдивлявся: мамо рідна, справжнє золото!
Врешті наважився. Простягнув ліву необпечену руку, одним пальцем обережно торкнувся бруска. Золото вже не обпікало. Ілія затремтів і ухопив теплий брусок.
Поклади на стіл, наказала Міліца.
Ти ж сказала: бери! Ти ж сама Ілія притискав брусок до грудей, відступав до ліжка.
Коли дозволила взяти не зміг! Тепер поверни.
Але я спробував узяти Спробував! Ні! Зумів! Хоч мить, та протримав в руці. Хіба то не рахується? Ілія наштовхнувся спиною на бильце ліжка, сіпнувся брусок вислизнув, із дзвоном покотився по підлозі, завмер біля ніг Міліци.
Ілія безпорадно опустився на ліжко, проковтнув сльозу.
Міліцо Змилуйся. Дозволь взяти. Мені потрібне це золото.
Навіщо? запитала жінка.
У мене мама важко хворіє. Я і відправився у путь, бо сподівався добути еліксир безсмертя для неї, тремтів. Але якщо з цим еліксиром усе так складно, то золото Я зможу купити ліки, відвезти маму до найкращих лікарів
Не існує причини віддавати людям своє тепле золото. Кожен має добути власне. Ще гарячим Тоді його не відберуть інші.
Ти помиляєшся, помиляєшся! Є причина!
Яка?
Щастя! Золото потрібне мені для щастя!
Щастя у тому, що ти є! Щас! Ти! Є! Щастиє щастя
Маячня! Ілія підхопився, упав біля ніг Міліци, їв очима золотий брусок. Добре Може, ти і права. Не хочу твого золота. Віддай мені формулу. Своє виплавлю. У чому секрет? Чи знову скажеш, що твоя формула не допоможе мені?!
Немає секрету.
Міліца віджбурнула брусок у кут. Присіла біля столу. Підсунула до Ілії другу книжечку.
Усі компоненти відомі. Крім одного. До суміші інгредієнтів треба додати краплю свого еліксиру безсмертя.
Ілія відчув, як серце, мізки, думки і сподівання зливаються в одну важку гнітючу кулю, стрімко летять униз, у безодню.
Матір Божа Чому ж усе так погано?! Чому удача завжди відвертається від мене?!
Не завжди, почув голос Міліци. Скоро ти теж знайдеш своє золото.