Ви часом не до Польщі їдете? спитав Гоцик.
Передачі не беру, буркнув дядько. Пішов за сосну, штани скинув, присів
Гоцик скривився твою наліво! Дочекався, поки дядько спорожнить кишки.
А мене візьмете?
Дядько не відповів. Визирнув з-за сосни, пішов до Гоцика руки на ширіньці. Мружив очі, роздивлявся: що за такий? Став за метр від хлопця й самого тепер роздивляйся, хоч досхочу. Та не поважний вік, витертий светр і жирні від сала губи на зморшкуватому припухлому обличчі тут грали першу скрипку. Метушливі, вологі, наче виплакані, безбарвні хитрі дядькові очі сіпали Гоцика без слів: що маєш?!
Гроші маю, сказав.
Багато?
А скільки треба?
Дядько ще більше примружився лукаві жадібні очі потонули у зморшках повік.
Ніскільки не треба, відрізав.
Та Гоцик розчув слабину.
Та ховаєте ж Посеред вантажів. Перевозите через кордон.
Е-е-е Багато ти знаєш. А раптом ти злочинець який. Від правосуддя драпаєш.
А вам не один фіг? Як упіймають, скажу, що сам сховався. Що ви не знали
Усі ви так кажете, а нам потім дядько відірвав від ширіньки попухлі важкі долоні з покрученими пальцями. Пішов до «вольво».
Зазвичай скільки берете? сказав Гоцик дядькові у спину.
А ти не знаєш? дядько обернувся, з неприхованим азартом глянув на хлопця.
А звідки? Я оце вперше Ситуація вимагає.
І скільки маєш? хижо запитав старий.
Хіба то розмова? Ви свою ціну назвіть. Як мені не підійде, піду до інших. Побалакаю
Дядько кинув недобрий погляд у бік фур, заспішив до Гоцика. Підійшов упритул, прошепотів тихо:
Пятнадцять тисяч. Євро.
Добре, так скоро і так радісно відповів Гоцик, що у дядька очі на лоба полізли: точно хлоп цін не знає!
Давай! смикнувся.
Ні, сказав Гоцик. Як перевезете, тоді й віддам.
Покажи!
Що?
Гроші!
При мені грошей немає, відповів зухвало. Чи я дурний?! Щоб і до кордону не доїхав?! Е ні, шановний. Гроші чекають на мене у хаті пана Костя Кошторівського. У селі Жмудзь, що біля Хелма. Доставите мене туди, отримаєте все до копійки. То недалеко від кордону.
Дядько завмер сто сумнівів у шмаття.
Жмудзь Є таке.
Дядько завмер сто сумнівів у шмаття.
Жмудзь Є таке.
Зітхнув.
Інших шукай пішов геть.
Гоцик обігнав дядька, швидко закрокував до готелю, і коли до «Синьоокої Волині» лишалося кроків сто, не більше, почув позаду:
Стій! Добре Візьму
«А то! холодно констатував Гоцик. Пятнадцять тисяч євро. Я б сам такого лошару не проґавив!»
Ще дві тисячі євро додаси, дядькові губи тремтіли від радості. Прикордонникам свої віддам. Щоб фуру не трусили.
Добре, легковажно погодився Гоцик.
Ущент набита житомирським трикотажем фура, здавалося, не мог ла вмістити не те що велетня Гоцика, але й малу шавку. Та дядько вправно висмикнув пару тюків з футболками, спочатку сам пірнув у чорну діру, пошарудів там хвилин кілька, обережно вислизнув, зіскочив на землю, наказав хлопцеві:
Лізь! І тихо сиди
Сидіти довго? спитав Гоцик наче на суді перед винесенням вироку.
Як упіймають, то довго, дядько дивився у корінь.
До Ягодинського пункту перетину кордону сто сорок кілометрів шляху.
За дві години доїдемо, пообіцяв старий. А як на кордоні один Бог знає.
Гоцик скрутився у куті фури, у мізерному метр кубічний просторі, з усіх боків обкладений тюками з футболками, як хворий компресами. Чув, як фура здригнулася і зрушила. Натиснув світлове табло на годиннику: третя ночі. Пригода починалася тільки тут і зараз, бо віднині не мала зворотного шляху.
Ну, і похєр, прошепотів хоробро.
Муляли не задуха, совість і занімілі за хвилину ноги. Трусився у холодній фурі, усе мордувався: як у Польщі дядька скараскатися? Хоч на вигляд старий-трухлявий, дунь розсиплеться, та непростий-битий Щось знає, якщо взяв. Ця конура у глибині фури не перший рік приймає контрабандних людей і товари. І до «кидалова» дядько, певно, як піонер завжди готовий. У Польщі важкі залізні двері фури, певно, розчахнуться і замість дядька Гоцика зустріне пара-трійка безкомпромісних глухих вовкодавів? Чи «вольво» спрямує до села Жмудзь, де пан Кошторівський вирячить очі й белькотітиме: «Холєра ясна! Цо за єври?!» І на сцену знову логічно вишкрябаються пара-трійка вовкодавів
Під ранок фура сіпнулася і зупинилася. Посунула потроху стоп, газ. Знову стоп. Кордон?
Гоцик зіщулився, затамував подих. «Придурок! вилаявся. Яка Польща? Мені б ще дошкрябатися до тої Польщі!»
Навколо фури голоси, шурхіт. Грюкнув замок на дверях, крізь шпарину день.
Знову футболки, Тимофійовичу? Твій шеф уже всю Польщу у свої футболки вдяг.
Мені однаково, що везти, почув Гоцик голос старого Тимофійовича.
Перепочив би. Мотаєшся, як молодий.
Перепочину. Хвала Господу, до посту повернуся. Постуватиму вдома, у Бердичеві.
Грюк! Темно. Пронесло? Фура простояла ще дві години, Гоцик не рухався увесь цей час. Ледь дихав, прислухався: та коли ж?
Як «вольво» зрушила повеселішав, засовав плечима геть заніміли. І тільки коли хвилин за десять фура знову різко загальмувала, двері розчахнулися, разом зі світлом до темного кутка долинули звуки чужої мови, допетрав ще крізь польський кордон треба прослизнути. «Давай, Тимофійовичу! Постарайся! А то не бачити тобі єврів!» навіював, ніби й справді гроші мав.
Поляки не затримали. За кілька хвилин фура уже розсікала Євросоюз.
Гоцик трусився у куті, усміхався, як дурний: вийшло! Та проста думка у цьому куті вбивати зручно! змусила висмикнути тюк з футболками, кинути під ноги, пробратися всередину вантажу, перекидати тюки у порожній кут, аж поки біля дверей не вивільнився кубометр простору. Закляк у ньому, хитався, хапався руками за тюки та стіни фури. «Дремену! думав. Двері відчиняться, виплигну, дам дядькові в зуби і бігом»
Фура зупинилася несподівано і скоро, наче хто пальцями клацнув оп! Гоцик врізався носом у металеві двері, відсахнувся. Ну, от пан або пропав. Стиснув кулаки задурно не пропадатиме. Натовче мордяки наостанок, скільки б хар не чекало назовні.
Зашарудів замок. Двері розчахнулися на Гоцика прискіпливо дивився старий Тимофійович у цупкому дощовику з каптуром поверх червоного светра. Поряд нікого. «А і те, промайнуло у Гоциковій голові. Гукнув би когось на підмогу, так це ж із ними ділитися треба. А дядько жадібний»
Живий? спитав Тимофійович.
Гоцик кивнув, визирнув з фури «вольво» стояла на узбіччі траси. З сірого неба в лице дощ. Сипав, вкривав сірою водяною пилюкою шлях, автівки, лани, невисокі пагорби на горизонті. Все навкруги ніби втратило колір, здалося на милість невблаганній холодній сірій мряці. Листопад
Гоцик кивнув, визирнув з фури «вольво» стояла на узбіччі траси. З сірого неба в лице дощ. Сипав, вкривав сірою водяною пилюкою шлях, автівки, лани, невисокі пагорби на горизонті. Все навкруги ніби втратило колір, здалося на милість невблаганній холодній сірій мряці. Листопад
Котра година? ляпнув, той же час зиркнув на годинник на запястку. Друга дня Ніфіга собі! А він міркував близько полудня.
Зіскочив на землю, підняв комір куртки, поправив рюкзак за спиною. Старий вигнув брову здивовано.
Куди це ти? спитав насторожено.
Гоцик насупився, роззирнувся вовкувато, увіпявся поглядом у вицвілі оченята старого.
Тимофійовичу. Двадцять тисяч хочеш? сказав нахабно.
Старий зрозумів не бачити грошиків. Змертвів. Хитнувся. Простягнув руку, вхопив Гоцика за куртку.
Віддай! Віддай мої гроші! зашепотів старим-престарим тремтячим голосом. Затрусився, сльоза на щоці. Я бідний! Бідний Жінка моя третій рік лежить Ліків треба. Віддай!
Та віддам! сіпнувся. Відірвав від себе старого. Ти чого, командире? Слово закон, ми офіцери. Віддам замовк, скривився тужливо. Повертатимуся додому, до тебе завітаю У Бердичів. Ти ж у Бердичеві живеш?
Старий схлипнув, кинувся до Гоцика.
Віддай! чіплявся за руки. Віддай, бо в поліцію заявлю.
Давай! Розкажи, як нелегалів через кордон переправляєш! розгнівався Гоцик. Чого ти трусишся, як той хворий? Людям не довіряєш? Хіба так можна? Кажу ж віддам. Згодом Потерпи уже, мать твою. Та подумай Хіба то не гріх, таку ціну гилити, коли людина у безвиході. Я б тобі безплатно допоміг. А ти оце скиглиш, як той волоцюга
Замовк вистава затягувалася. І хоч Гоцик геть не розумів, куди сунути, та й на трасі стовбичити сенсу мало.
То де живеш? буркнув похмуро.
Бузкова сім, прошепотів Тимофійович.
Ну от. Відразу б так. Чекай. Справи повирішую до тебе, зітхнув і, хоч хотів перетнути трасу, побрьохати ліворуч навпростець до невиразних будівель, що вони виднілися на горизонті, повернув праворуч, у поросле сухим буряном поле, за яким не спостерігалося ніяких ознак людського житла.
Коли?! почув за спиною.
Що «коли»? не допетрав. Зупинився. Дивився на тьмяного, як біда, дядька.
Коли до мене?
Та скоро. Доживеш пішов ламати буряни. Не прощаюся
Тимофійович стояв біля брудної мокрої «вольво», їв хижим поглядом широку спину незнайомого хлопця: розірвав, падла, старе зношене серце, та пекло не те, що грошиків не побачив. Були у Тимофійовича грошики. І немало. Умів дядько економити навіть там, де інші й не додумалися б. Навіть жінку дядькову чужі люди поховали рік тому, бо як дізнався, що й тижня бідаха не протягне, випросив поїздку поза графіком, аби повернутися вже після похорону, бо ж люди не звірі: скинуться, закопають
Старість клята прошепотів люто. Був би молодим Нахабний хлоп живим би не лишився.
Нахабний Гоцик теж сподівався: люди не звірі. Попроситься переночувати хтось та й впустить. Не заморочувався. Нащо думати про ніч, коли б день здолати. А день не радував паскудний дрібний дощ знай падав. Все молоточками у тімячко. Сухі буряни не рятували крокував полем, вгрузав по щиколотки. Матюкався вголос пяний філософ Морган перед очі.
Йти, йти бурмотів роздратовано. Придурок
Від дитячого захвату вдовбався у Євросоюз з першої спроби без віз, паспорта та іншої маячні не лишилося й сліду. Про скривдженого дядька не думав: та пішов він! Намір просто йти раптом здався найогиднішою халепою життя, бо кулька-то кругла! Хоч усю обійди назад повернешся. І страху, зрозумів раптом, страху нема. Випарувався, залишив на душі тільки гнітючі дратівливі запитання. Без відповідей, хоч Морган і обіцяв просвітлення, варто лише позбутися страхів.
Філософ, мать твою!
Озирнувся в бік кордону десь там тато, Нехаївка, універ і Костянтинівська. Додому не хотілося. Мізки уже пристосовувалися до нових обставин, креслили завдання: уникати широких шляхів, великих міст і тутешніх правоохоронців, бо забава швидко скінчиться. І буде тобі тато, Нехаївка чи ненависний універ і Костянтинівська, якщо не ґрати на віконці